В той час, коли “красавчик” тримав на долоні чорноокої красуні свою руку, дві молоді смуглянки спритно провели ревізію у його кишенях і на очах Ногавички чкурнули у натовп.

— Господи, та це ж Лєтрик! — спохватився завгосп.

— Не скупись, не скупись, братку, гони рубля за довгу-довгу і веселу дорогу… — непогамовно щебетала сестра-смуглянка.

Звичайно, коли б пізнання Лєтрика у світовій літературі, крім творчості Насреддіна, були більш глибокими і обширними, то, очевидно, дізнався б, що в далекі історичні часи в іспанській провінції Ламанчі уже жив лицар сумного образу, своєю зовнішністю разюче схожий на “красавчика”. Але таємничий зблиск очей, принадна усмішка, солодкі слова смуглянки настільки підняли Ілька у власних очах, що він справді повірив у свою божественну вроду. Крутячи шиєю-голоблею, дивився на присутніх зверхньо і переможно.

— Ільку! — крикнув на весь базар Ногавичка.

Смуглянки злякано озирнулись на голос, щось гукнули одна одній на невідомій мові і вмить розчинилися у базарному натовпі. Лєтрика немов пробудили від сну. Здивовано глянув на завгоспа. І раптом руки “красавчика”, по яких щойно так солодко слалися довгі дороги, порхнули у кишені і завмерли — поміж пальцями війнуло веселим леготом.

— Христос воскрес, Ільку, — нарочито благим тоном мовив Ногавичка і підійшов до Ілька.

— Во-о-і-і-стину, — промимрив Лєтрик.

Притулившись до ларька, він безживними очима дивився поверх базарного натовпу кудись удалечінь, ніби туди щойно полетіли документи і колгоспні гроші, і думав, що тепер уже, очевидно, перед ним дійсно простелиться довга-довга дорога, щоправда, не дуже весела, і сумнівно, чи в супроводі “найкрасивішої у світі жінки”.

— Плакали грошики, плакали, Ілечку, красавчику, — уїдливо кольнув Ногавичка і змахнув для годиться удавану сльозу.

Лєтрик помалу отямлювався. Що ж діяти? Шукати смаглявих віщунок у місті — все’дно, що просити грошей від завгоспа. Хоча остання думка трохи додала надії. Лєтрик добре знав, що Ногавичка не з тих людей, які йдуть на базар купувати корову з пустими кишенями, сподіваючись знайти гроші на дорозі: завгосп завжди на всяк випадок носив при собі чималу суму. Але як виманити? Освоївши в армії, мабуть, єдину науку, що найнадійніша оборона — це наступ, вдався саме до нього.

— Плакали, маєте правду, Петре Степановичу, — мовив байдуже, ніби й нічого не сталося. — А тепер поплачемо обидва.

— А я тут при чім, солоденький? — відразу насторожив вухо Ногавичка.

— А при тім, що відповідальність за гроші і документи несемо порівну.

— Значить, тобі розум забаламутили цигани, а я на старість літ маю за тебе у тюрмі сидіти! — закрутився, мов веретено, довкола Лєтрика Ногавичка: завгосп не на жарт перелякався.

— Як бачите, Петре Степановичу, видно, нам судьба така, — розвів руками Лєтрик. — Мені от не жалко себе, — роздумливо продовжував Ілько. — Кинуть десяток, переживу — молодий ще, нежонатий, але думаю про Вас, душа болить… У таких літах чоловік той десяток у тюрмі не протягне… — похитав головою.

— Не веди, не веди мене до ями, яку сам викопав! — закричав, уже не володіючи собою, Ногавичка і схопив Ілька за груди.

Хто зна, чим би ця сцена скінчилась, коли б не нагодився міліціонер.

— Товариші, прошу до порядку! — суворим голосом наказав старшина. — Що сталося?!

Лєтрик вмить оцінив становище, притьмом згріб ошелешеного Ногавичку в обійми і почав нестямно цілувати, бубнячи під ніс: “Дорогий мій, дорогий…”

А потім обернувся до міліціонера, мало не плачучи, показав на Ногавичку.

— Братець мій рідний знайшовся, товаришу міліціонер, десять літ не бачились. Радість яка!

Ногавичка тільки кивнув для згоди.

Міліціонер підозріло подивився на новоспечених братів і буркнув:

— Поздоровляю!

— Дякуємо красненько, — поклонився низько услід стражу порядку Лєтрик.

Обернувшись, він тричі сплюнув від поцілунків і обтер рукавом рота.

— Спасіння одне, Петре Степановичу, — мовив прокурорським тоном Лєтрик, пробираючись до виходу. — Мусите жертвувати грошима, тобто позичити мені.

— Солодкий мій, а звідки у мене гроші? Бог тому свідок, що, крім рубля на обід, ні копійки за душею.

— Цей свідок для мене, а для суду і поготів, не дуже переконливий.

— Ілечку, золотий, — вмовляв Ногавичка. — Ми ж люди, майте Бога у серці.

— Правду кажете, Петре Степановичу, але ліпше би мати гроші у кишенях, щоб від тюрми відкупитися.

Слово “тюрма” Лєтрик мовив з таким притиском, немов протягнув крізь губи лезо. Це безвідмовно подіяло на психічний стан Ногавички, якому після таких щирих братерських обіймів і поцілунків почав було спадати тягар з душі. Почувши про тюрму, завгосп зітхнув і вже хотів полізти у потаємну кишеню своїх модерних штанів за грошима, але тут його осяйнула нова думка.

— Ільку! — плеснув себе весело по чолу. — Є в нас, брате, гроші. А Клара?

Ця, здавалося б, весела новина не дуже позитивно вплинула на настрій Лєтрика: скільки ж то візьмеш за старезну козу. Потаємна кишеня у модерних штанях Ногавички — ось головний стратегічний удар, куди пильно мітив Лєтрик.

А Ногавичка йшов поруч і дякував у душі тій вранішній пророчій хвилині, коли Клара задумала огріти його у спину. Зараз завгосп уже й сумнівався, чи не було це вранці насправді “знамено Боже”.

Однак суперечливі думки швидко розвіялися — із прибазарної площі халабуда на колесах зникла, а разом з нею і Клара.

— Вуйку! — кинувся Ногавичка до гончаря, з якого недавно так тішився. — Куди поділася будка?!

Вусань невдоволено підняв повіки, що солодко дрімали на сонці, і пробасив:

— Яка будка?

— Ось тутечки, недалеко, ще годину тому стояла. Така на колесах, із залізним кільцем на задній стіні. Я козу до неї прив’язав.

Гончар якусь хвилину отетеріло дивився то на завгоспа, то на Лєтрика, а потім розгонисто і смачно засміявся на всю площу.

— Яка будка?! — слова ледь проривалися крізь густий сміх. — То ж автобус, машина, що людей возить по місту! А козу бачив, бачив, як бігла за автобусом!… — гуло і хрипло із грудей.

…Розбита невдачами, але нескорена духом, прирічанська місія сиділа у затінку високого старовинного будинку неподалік хлібного магазину. Сюди раз у раз вітер доносив щемливо пахучі запахи, які не так впливали на душевний стан, як на голодні шлунки.

— Петре Степановичу, — видобув тяжко знову ж таки з глибини не душі, а шлунку Лєтрик, — ви там про рубля говорили. Може, хоч по хлібині вийде?

Ногавичка, немов Цезар перед Рубіконом, довго мовчав і мислив. Потім підвівся.

— Пішли. Є мудра думка. Будемо ситі!

І по дорозі до магазину виклав план, який негайно був одобрений і затверджений головою місії.

Невдовзі завгосп і Лєтрик із виїденими зсередини свіжими хлібинами прямували базаром між довжелезних столів. За ними жінки жваво торгували молоком, сиром, сметаною.

Завгосп довго примірювався до кого підійти. А потім, перехрестивши у думках себе і Лєтрика, мигнув своєму начальнику і рушив до старенької бабусі — так безпечніше.

— Лийте лиш, бабо, сметану, — не торгуючись, із виглядом купця-товстосума, мовив завгосп і простягнув порожнину хліба. Старенька, певне, нічого не збагнувши, поспішливо взяла зі столу один із дзбанків і вилила у хлібину.

— Ой, перебачаюся, почім у Вас сметана? — заклопотано спитав завгосп.

— Сім рублів один глек, — догідливо усміхнулася бабуся.

— Ой, йо-йой, бабо! — вирячив здивовано очі Ногавичка. — Беріть ви собі за такі гроші сметану назад.

Старенька хотіла було поторгуватись, але невмолимий завгосп уже переливав сметану у глек — звичайно, добру її половину увібрала скорина свіжого хліба.

Можливо, план операції і увінчався б успіхом, проте трапилось непередбачене. У Лєтрика природою був вкладений загалом великий талант. Згадаймо, бодай, як Ілько зумів перед міліціонером за одну мить перетворити войовничу сцену у слізне братання. Однак, стомлений дорогою, виснажений голодом, на цей раз талант задрімав і мирно собі хропів у Лєтриковій голові. Побачивши, як хутко вправився Ногавичка із своїм задумом, Ілько, замість того, щоб підійти до когось іншого, попрямував до тієї ж бабусі.