Комаха злетіла, але п’ята продовжувала лоскотатись.

— А тепер, будь добренький, почеши мені ногу.

Йосько, осмілівши, підійшов ближче і з синівською любов’ю почухав п’яту батька. Нога, не розраховуючи на таку сердечність, по-чудернацькому крутнулась і з усієї сили хвицьнула старанного сина межи очі. Йосько, хапаючись руками за повітря, полетів до кордону і гепнувся об дошки. Перегородка жалібно застогнала і кордон звалився.

Запала тиша, всесвітня тиша. Пан Ногавичка навіть чув, як в образі мухи конає в лапах павука душа пані Гелени.

— Сину, ти ще живий? — запитав жалібно із печі пан Ногавичка.

— Живий, живий, — заплакав, передразнюючи голос батька, Йосько. — Головою вдарився і розум весь загубив. Тепер ви до школи замість мене підете.

Перемагаючи біль у попереку і, кричуще порушуючи міжнародні правила, пан Пийтер перейшов повалений кордон, поліз у горщик і жадібно почав сьорбати борщ.

— Це все на тебе, синашу, спишеться, — сказав батько, напихаючи рот.

Відтак знову заліз на піч, потягнувся і скорботно видихнув, дивлячись у стелю:

— Тяжке життя! Нема на цій землі ні Бога, ні чорта.

— А я тут, — сказав Чорт і вистрибнув із комина поруч Ногавичкових ніг.

Пан Пийтер одразу запримітив, що Чорт — симпатяга. Трошки більший за кішку, круглі, як гудзики, і чорні із хитрими блискітками оченята, гарний носик, весь живенький, рухливий…

— Хто ти? — спитав зацікавлено Ногавичка.

— Я Чорт. Влітку живу на лопухівських болотах, а під осінь квартирую у тебе в димарі.

— Хе-хе-хе, — засміявся пан Ногавичка — це дуже його потішило. — Якщо ти Чорт, то, напевне, все знаєш.

— Звичайно!

— Тоді скажи… скажи мені, де сидять ті люди, що співають і говорять у Лєтриковому горшку!

— Айн момент! — весело вимовив Чорт.

Зажмурив очі, включив своє мислення і задав йому програму “Лєтриків горшок”.

“Лєтриків горшок”, “Лєтриків горшок”, “Лєтриків горшок”, — весь час крутились механізми мислення у Чортовій голові, а потім щось затріщало, спалахнуло у бісових очах, і сталося коротке замикання. Чорт розплющив повіки і сумно сказав:

— Розумієш, я Чорт локальний, так би мовити, місцевий і з передовими досягненнями техніки, тим більше Лєтрикової, ще не познайомився.

Це вельми розвеселило пана Ногавичку: виявляється, він ще не остання людина, і не без єхидства сказав:

— Знаєш, Чорте, іди ти до чорта, ні чорта ти не знаєш.

Чортеня враз посмутніло і на його симпатичненьких очах-гудзиках з’явилися сльози. Пану Ногавичці — а був він, крім усього, ще й людиною великої душі — стало вельми жаль малого, І дав він йому ще одну можливість продемонструвати свої Здібності.

— Ну, вибач, я пофіглював, — мовив ніжно. — Ти мені поясни, як мухи можуть ходити по стелі ногами уверх.

Чортеня притьмом схопилося, весело заверещало, стрибнуло на стелю і побігло.

— Гей! Гей! Туди не можна! Вернись! — крикнув пан Пийтер, коли Бісеня повисло над територією пані Гелени. — То чужа держава!

Чорт стрибнув на піч до пана Ногавички і сказав:

— Бачив, а тепер ти стрибай.

— Ну, знаєш, я вже вчора спробував, — сказав ліниво пан Ногавичка, і в грудях його так кольнуло, ніби Мамай шаблюкою штрикнув.

Обоє на якусь мить замовкли.

— Ну, чого ти всівся? Можеш іти! — сердито мовив пан Пийтер, коли біль потроху вгамувався.

— А як з квартплатою? — спитало Чортеня. — Квартиру у тебе, в димарі, наймаю. Платити ж за неї треба. Чи, може, вона комунальна?

Пан Ногавичка хотів знову сказати, що хай Чорт забирається до всіх чортів, але тут його осяйнуло.

— Знаєш що, Бісе? Дістань мені горшок золота!

Чорт довго думав, а потім сказав:

— Добре. Вставай, бери лопату. Будеш мене чекати на лопухівських болотах.

Скільки пам’ятав пан Ногавичака сонце, на лопухівських болотах розкошували очерети, сипняки і глибокі калабані підсліпуватими очиськами холодно дивилися у небеса. (Від весни до пізньої осені лопухівці, вонігівці, заньківці і волячівці влаштовували тут буйну риболовлю. І горе було прирічанцям, якщо хтось з них посмів туди ступити ногою. Лопухівські болота — єдина знаменитість, якою могли похвалитись навколишні села.

Коли пан Пийтер прибув на мочар, Чорт уже піджидав його під вільхою.

— Ну от, пане Пийтер, копніть тут, — показало Бісеня на кущ очерету.

Забувши про всякі болячки, Ногавичка почав запопадливо копати. Коли яма була завглибшки з метр і почала наповнюватись водою, Чорт спитав:

— Нема нічого?

— Нічого! — здивовано розкрив рота Ногавичка.

— Тоді пішли далі.

Так продовжувалося цілий день. Пан Пийтер викопав добрий десяток ям. І як тільки вони наповнювались водою, Чорт питав:

— Нема?

— Нема!

— Пішли далі.

Під вечір Ногавичка уже не чув тіла. Руки його тремтіли, долоні кривавились, серце, здавалося, давно згасло. Піт заливав Ногавичці очі, в голові вертілися земля і небо. Кілька разів здавалося, що й сонце почало падати над болотом. Нарешті пан Пийтер не витерпів і сів, безсилий, біля однієї з копанок.

— Чого ти хочеш? — спитав Ногавичка потрісканими губами.

— Нічого. Я, пане Пийтер, просто хотів Вас переконати, що золота у мене нема і не знаю, де воно.

— О-о-о-го-го-го!.. — затремтіло в грудях пана Ногавички, і він гепнувся в калюжу.

— Згинь, нечиста сило! — прохрипів, піднявшись весь у грязюці. — Згинь! Згинь навіки у цих болотах і більше не вертайся!

— Як собі хочете, пане Пийтер, — навдивовижу спокійно відповіло Чортеня.

При цих словах воно симпатично кліпнуло оком, закрутилося на хвості і зникло в болоті.

…Ішов пан Ногавичка додому, як сліпий, хитаючись з боку на бік. Перед очима весь час пливли жовто-червоні кола. Лопату кинув посеред дороги, але від того не полегшало. У Ногавички було відчуття, немов його запрягли у прирічанську гору і мусить її тягти за собою, як великий грішник.

“Ото квартиранта собі нажив…” — гризли думки.

Пан Пийтер за своєю журбою і не помітив, як із яруги виринув вершник і направив коня до нього.

“Лазар, солодка голова, гагітатор…” — подумав їдко.

— Здоровенькі були, Петре Степановичу, — привітався голова колгоспу Дмитро Лазар, скочивши з коня.

— Дай Боже, — в’яло відповів Ногавичка.

— Де були?

— Ходив біду свою топити.

— І велика вона у вас?

— Як цей світ!

— А ви у колгосп давайте заяву. Гуртом біду легше топити.

— Я геденон і гуртом не маю дяки жити.

— Хто, хто?

— Ну, геденон, пролетарій, той, котрий не має ніц в обійстю, крім ланцюгів.

— Хто це вас так просвітив?

— Я сам. Хіба не знаєш, яка у мене світла голова?

Лазар спохмурнів.

— А чи знаєте ви, Петре Степановичу, — почав з наростаючою люттю, — що гегемони першими вмирали на барикадах, на фронтах, вмирали від голоду, холоду, щоб у далекому Прирічному Петро Степанович Ногавичка не гнув спину, а був людиною на повен ріст?! І ви маєте право себе називати гегемоном? — Лазаря прорвало, і він, говорячи, весь тремтів.

“Отут я попався. І ти, Боженьку солодкий, не змиєш з мене “контрреволюційного алімента” і святою водою”, — Ногавичку взяли дрижаки.

— Хіба ви мужчина? Вам не штани носити, а жінчину спідницю.

Лазар умовк, важко зітхнув, скочив на коня і пришпорив його.

Все міг стерпіти мудрий пан Ногавичка, але — щоб носити спідницю пані Гелени, це вже ні!

…Через два дні Ногавичка, мнучи в руках шапку, відчинив двері кабінету Лазаря. О господи милосердний! Поруч голови сидів Лєтрик.

“Кінець! — подумав. — Мабуть, ворожа держава, моя дорога пані Гелена, — учора Ногавичка не витерпів і атакував її територію останніми своїми мисками, — донесла, що я зірвав Лєтрикове “говорило”, і тепер радяться, як мене до темної…”

— Я вас слухаю, товаришу Ногавичка, — підняв голову від паперів Лазар.