Все інше встигла перехопити хитра і підступна пані Гелена…

Звичайно, пан Пийтер міг зараз замкнути двері, перебратися через кордон — а це він навчився робити краще будь-якого найдосвідченішого диверсанта і шпигуна — і вхопити кілька ложок смачного наїдку. Але гонор не дозволяв. Власне, цим заспокоював себе пан Ногавичка. Однак справа була в іншому: нестерпно боліли ребра і поперек. Ця трагедія теж була пов’язана із винахідливим розумом пана Пийтера.

Учора зранку в центрі села, на старому горіхові, повісили репродуктор. На цю подію збіглися усі сельчани. І, звичайно, як завжди, серед перших був пан Пийтер.

Сільський монтер-самоучка Ілько, якого за природний потяг до новітньої техніки прозвали Лєтриком, протяг шнур до клубу і щось там довго мудрував. Спершу у репродукторі заверещало, захрипіло — пану Ногавичці аж мороз по спині пішов. Відтак хтось гучним голосом почав розповідати, що на Полтавщині почалися жнива і перші дні косовиці обіцяють красний урожай.

Пан Пийтер вирвався із гурту переляканих сільчан, підбіг до дерева і почав задивлятися у межигілля. Його цікавив не красний урожай у цьому році, а де сховався той чоловік, котрий уже сповіщав про важкі бої у Кореї. Однак, на превеликий подив, на горіхові нічого не було, крім алюмінієвого горшка, на який пан Пийтер одразу прикинув око — чудова посудина картоплю у мундирах варити. Пан Ногавичка із глибоким розчаруванням відійшов від дерева, а чоловічий голос уже повідомляв про виступ народного хору, і за хвилину над сільським майданом сотні людських голосів зняли:

Очманілий Ногавичка підійшов до Лєтрика і з тяжким віддихом сказав:

— Ільку, ми з тобою найрозумніші люди на всю округу. Тобто, дотепер ми були наймудріші, віднині ти перша людина. Скажи мені, Ільку, де сидять ті люди, що в тому горщику співають.

— Немає, Петре Степановичу, — Ілько з шанобою підкреслив “Петре Степановичу” — як-не-як пан Пийтер назвав його першою людиною на всю округу, — от кажу вам, немає там ніяких людей. Вони сидять у Києві і Москві, а то тільки їх голоси. Коротше, це лекція на довгу тему. Буду мати час, побалакаємо.

І мудрий Лєтрик подався у колгоспну контору.

Пан Ногавичка ще десятки разів підходив до дерева, пильно дивився у крону горіха, однак надаремне — побачити нікого так і не вдалося.

Дома пан Пийтер не знаходив собі місця. Кілька разів вилізав на піч, кректав, міряв взад і вперед свою “державу”, навіть двічі у глибоких роздумах порушив кордон, за що, всупереч міжнародній конвенції, дістав від пані Гелени віником по голові. Звичайно, дурний віник пані Гелени не вибив дурних думок: люди, які говорили, співали у горшку, ще глибше засіли у душі пана Ногавички. І ось на “державній” печі прийшло єдино правильне рішення.

Тільки наспіла ніч, пан Пийтер одягнувся і вийшов, насвистуючи пісеньку. Мало чого — вийшов чоловік подихати перед сном свіжим повітрям.

Вулиці спорожніли швидко. Пан Пийтер, ховаючись під огорожею, непомітно підійшов до горіха. Прислухався. Приємний жіночий голос розповідав легенду про козака Мамая чи Бомая — біс його розбере, коли люди говорять у темряві. Впевнившись, що за ним ніхто не слідкує, пан Ногавичка виліз на дерево, до самого горшка, і знову прислухався. Жінка тим же мелодійним голосом продовжувала свою розповідь.

“Жіночко, чи то пані, ви де? — прошептав пан Пийтер. — Чуєте, ви де? Не бійтеся, це я — Ногавичка, тутешній чоловік, а живу тут, в селі. А ви де сховалися?”

Однак жінка не зважала на пояснення нічного слухача.

Цікавість пана Ногавички взяла верх над усякою обережністю. Підліз ще ближче до репродуктора і почав порпатись у дротах, шукаючи — де ж сховалися ті невидимі люди.

“…I тут Мамай ударив бусурманина по голові шаблюкою!” — крикнула з гнівною інтонацією жінка.

Пана Ногавичку злегка смикнуло, він подався всім тілом назад і в останню хвилину, встигнувши схопитись за репродуктор, полетів разом з ним донизу.

“I потекла з голови вражої кров…” — підсумувала свою розповідь жінка, коли репродуктор, уже на землі, гепнувши до всього пана Ногавичку знову ж таки по голові, покотився у канаву.

Тікав пан Пийтер, йойкаючи, додому гірше бусурманина, немов за ним гнався не один, а сотні Мамаїв із велетенськими шаблями.

З нестерпним болем у потилиці влетів у хату, переплутав кордон і потрапив у незалежну “державу” пані Гелени, за що, звичайно, поніс кару віником. Цілу ніч стогнав пан Ногавичка, хапаючись то за голову, то за груди, а сон немов утік у сусідню країну: тільки заплющить повіки — перед очима козачисько із закривавленими руками і оголеною шаблюкою.

На ранок з хати до хати в особі Полані Вариводихи побігла звістка: хтось уночі зірвав із Перевузникового горіха “говорило”. Цей ганебний на всі округи факт Лєтрик Ілько оцінив як “ідеологічеську диверсію контрреволюційних аліментів проти новой жізні”.

А “контрреволюційний алімент” лежав майже мертвий на печі і чекав, коли від страху зупиниться серце.

— Боже мій милосердний, — пульсувала уже земна думка в голові, — змилуйся наді мною, спаси від покари, пронеси біду.

— “Контрреволюційний алімент”! Тут пахне! О боженьку, чим тут пахне!.. Краще не думати”. — І схопився долонями за очі.

Пані Гелена, звичайно, здогадувалася, чиїх рук та “диверсія”, але, не бажаючи викликати на кордоні двох “держав” напружене становище, загадково мовчала.

А через півгодини репродуктор, дякуючи талановитим Лєтриковим рукам, знову заговорив. І серце пана Ногавички почало битись в унісон із його думками.

— Чим меншеньке, тим щасливіше, — роздумував пан Пийтер, пильнуючи далі за мухами, — і по стіні полізе, і по стелі піде, як битим шляхом. А ти народився, мов бовдур, здоровий і на дерево без біди не виберешся. І нема тобі спасу у цьому світі. А ще коли розумом Бог не обділив, такий одинокий, що хоч вовком вий — ніхто з ближніх не почує.

Звичайно, пан Ногавичка у хаті був не самотній. Примостившись у кутку Гелениної “держави”, винувато сиділо його чадо — Йосько. Нащадка було послано за батьком через те, що вчителеві підклав на стілець голку, увіткнуту в гумку. Так траплялось завжди: коли вчителі посилали Йоська за батьком, тямовитий малий переходив у “державу” пані Гелени, а коли за матір’ю, — пана Ногавички.

— Що вже натворив? — спитав ліниво пан Пийтер.

— Лежіть собі і не мішайтеся у діла заграничні! — відрубав похмуро Йосько.

— Ага, правду маєш, — охоче згодився пан Пийтер.

І кожен знову заглибився у свої думки.

Йосько — розумом пішов весь у батька, характером у матір — міркував ось про що.

“Боже, коли б згоріла школа, от радість би була яка!” — характер матері.

“Ні, школа згорить — через рік нову збудують. Краще хай вимруть всі вчителі, а доки нових вивчать, буду вже дорослим і до школи ніхто не примусить ходити”, — розум батька.

У цю хвилину пан Ногавичка спостерігав потішну картину. Муха, що снувала по стелі над територією пані Гелени, перейшла кордон, заглибилась у володіння пана Пийтера і втрапила у сітку павука. Той шулікою налетів на неї, і бідна комаха безпомічно затремтіла. Пан Ногавичка уявив собі, що муха — то душа пані Гелени, і, забувши про всі болячки, радісно засміявся. Але в цей час друга муха закружляла над паном Пийтером і сіла йому на п’яту. Це вкрай обурило порядну людину. Кілька разів тріпонув ногою, а муха хоч би що.

— Дорогий синку, будь ласкавий, зжени муху, — попросив пан Пийтер.

Малий обережно встав, перейшов кордон і здалеку — хто зна, яку хитрість задумав няньо, — почав відганяти муху.