Баба опустилась на землю… сіла. Мала такий страшний і змучений вигляд, наче щойно боролась із сатаною… І таки перемогла!

Одразу за межею, у своєму городі, серед молоденької кукурудзи, голий до пояса дибав і невдоволено, наче неопохмелений бусол, помахував головою дорогий наш пан Фийса.

— Пане Фийсо, што робите? — вже якось оживлено і полегшено зацікавилась Фіскарошка.

— Пасулю, Марько, хочу тичити, — озвався жваво Фийса.

— Е-е-е, пане Фийсо, лишіться ви, до мари, тої пасулі, ачей не втікає у Палестину?

— А ви штось радите мудріше?

— У мене там ще десь припрятано од діда півлітра большевицької зарази… подьте до нас — малінько тровитись будеме, — мовила Фіскарошка, дивлячись із доброю сусідською любов’ю на пана Фийсу.

Довідничок та словничок діалектних та маловживаних слів

* Баюсатий бачі — вусатий дядько

* Бровза — харчова сода

* Будар — туалет у дворі

* Будюгови — жіночі труси

* Варіха — ополоник

* Варош — місто

* Водяноє-неправоє — недобрий дух

* Гавра — барліг

* Галя — так нарекли у народі репродуктор

* Ганна Ладані — відомий кукурудзовод, двічі Герой Соціалістичної Праці із Мукачівщини

* Гертикашна — туберкульозна

* До содухів праведних — на той світ

* Дудки — гроші

* Дяка, мати дяку — бажання, мати бажання

* Зафіштелити — задиміти

* Збийвіч — людина авантюрного характеру, яка зіб’є будь-якого праведника із вірного шляху

* Знюшкатися — зійтися

* Жівани — бандити, злодії

* Колодиця — замок

* Копоня — голова

* Крумплі — картопля

* Леквар — сливове повидло

* Лилик — кажан

* Линдик — чоловічий статевий орган

* Локтовня — жандармська управа

* Льондром — у блуд

* Мальфа — мавпа

* Марішка ти зелена — незлоблива лайка

* Мацур — кіт

* Мицьки — котики вербові

* Нанашка — хресна мати

* Нанашко — хресний батько

* Неволяшний — хуліган

* Оболок — вікно

* Парадичка — помідор

* Пасуля — квасоля

* Пенгів — колишня грошова одиниця Угорщини

* Писок — лице, — обличчя

* Райбати — прати, але тут у значенні “кохати”

* Ранташ — просмажена на олії мука для заправки перших страв

* Річка-фрай — вільно, досита.

* Серсама — інструмент, але тут мається на увазі статевий орган

* Тварь — обличчя

* Тичити — ставити тички для квасолі, яка плететься по них

* Торомбатий — товстогубий

* Файта — рід

* Франц Йовжка — Франц Йосиф, імператор Австро-Угорщини

* Цімбор — товариш

* Шаркань — міфічна літаюча змія

* Шелюги — нетріби

* Шіковний — працьовитий, легкий на підйом

ДИВОСВІТ ДМИТРА КЕШЕЛІ,

або

ЩО НАШІПТУЮТЬ ЙОМУ НЕБЕСА

Ім’я українського письменника-прозаїка, публіциста, драматурга, радіо- і тележурналіста нині добре знане на теренах рідного Закарпаття, України, ближчого й дальшого зарубіжжя. Народився він у приміському селі Клячанові — місто Мукачево майже поруч, але в ближчих своїх куточках геть приховане від прямого повсякчасного погляду сельчанина знаменитою горою Ловачкою, ще у прадавні часи заселеною працьовитим людом. Виокремившись із гірського пасма Вігорлат-Гутинського хребта, що різко переходить у велику Середньо-Дунайську низовину, вона ніби підкреслює свою окремішність, ба навіть свою виключність. У творах письменника гора носить й іншу, але теж жіночу назву — Меланія, таки приловила у свої життєдайні сіті не тільки прадавніх металургів краю, залізоробів, ще за чотири тисячоліття до Христової доби, а й нашого сучасника Дмитра Кешелю та його ближчих земляків.

Рідна земля з благословенними Карпатами, приреченими, за висловом знаменитого художника Рокуела Кента, народжувати митців, не поскупилася вділити своїх щедрот й Дмитрові Кешелі. Нагородила його твердістю духу, сформувала його неординарний художній світ, назавше сповнила серце патріотичними почуваннями, які визначили й раннє входження ще підлітка, школяра Дмитра в царину словесного мистецтва, й одну з посутніх особливостей його письма — пряму присутність у ньому авторського «я», закоханого у рідні обрії. Починав він короткими зразками малої прози, етюдами, або, як казав Франко, «психологічними студіями», чи, за визначенням Стефаника, «студіями й образками», покликаними до життя оточуючою природою і людьми, їх вабливістю, а подеколи й черствістю до відкритої добру і красі його душі, що дещо незвично, образно сприймає дійсність.

Становлення таланту прозаїка йшло в ключі ліричної прози з використанням дедалі ширшої палітри умовних способів письма й посиленням епічної розлогості творів. Був це тривалий у часі процес упродовж навчання на філологічному факультеті Ужгородського університету й подальших журналістських буднів, що продовжуються досі.

Його художній світ спресував у собі класичну українську національну літературну традицію з неоромантизмом та імпресіонізмом Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Василя Стефаника, новішими знахідками українського словесного мистецтва. Більше — в українськофілологічній родині Кешелів іменами найзнаменитіших наших письменників нарекли своїх дітей — Лесю й Тараса — в часах, коли щире українство називалося не інак, як буржуазним націоналізмом. Як читача Дмитра Кешелю захоплює світова класика, особливо новіша, ваблячи, мабуть, своєю незвичною образністю. Та однією з найміцніших підвалин його письма є глибинна рідна народна художня стихія, що сягає не тільки народного анекдоту, пісні-балади, казки, легенди й переказу, а й, може, насамперед, народної демонології й міфу, закорінених у товщі кільканадцяти тисячоліть, упродовж яких наші пращури творили на нашій землі людську цивілізацію. Людність прадавніх культур, які змінювали одна одну, не зникала безслідно, частку досвіду попередників несли далі у прийдешність наступники, тому міфологічні уявлення жили повнокровно у свідомості наших батьків і дідусів, залишилися часткою єства перших повоєнних поколінь. Генетична пам’ять письменника зберегла таким чином й те прадавнє, й естетичну сутність міфології давніх слов’ян, що заселили його рідні околиці в середині першого по Христу тисячоліття, і аромат світосприймання подолян, що поселилися в околицях Мукачева з приходом Федора Корятовича у XIV столітті. Ірреальні в формі, аж фантасмагоричні часом, картини його творів типологічно найближче в’яжуться з живописними полотнами народного художника Федора Манайла, вихідця із сусідніх Клячанову Іванівців.

Тож письменник мав усі підстави в одному з інтерв’ю заявити: «Пишу і вільно й розлого те, що шепочуть мені небеса!.. Я — Кешеля, із своїм власним художнім світом! У творчості нікого не копіюю і ні перед ким не колінкую».

А таки злукавив Дмитро Кешеля. Колінкує, як і його Клячаново, що навічно приклякло перед Ловачкою-Меланією. Ще в одному із перших творів його малої прози — «Дерево зеленого дощу» з однойменної книги (1978), якою ввійшов у велику літературу, хлопець ранньої провесни підбив своє перше кохання, однокласницю, втекти з уроків і вибратися на ту знамениту гору письменникового сумління, символ незнищеності народного духу, і вервечки хмар проходять перед ним світлими березневими птахами, а тільки-но завруніла юними листочками верба в осонценій ближній долині родить молоді зелені дощі. У повісті «Прирічанські характери» з книги «А земля таки крутиться» (1985) та драмі «Голос Великої ріки» (1988), що з успіхом йшла на підмостках театрів (на сцені Пряшівського українського національного театру під назвою «Чардаш гори Меланії, або Страшний сон Ногавички»), гора ця стала ще й чи не головною дійовою особою, а потік його дитинства Кривулін, що в спеку ледве докривулює собі до Латориці, став Великою Рікою, тим щасним майбуттям, якого ждуть не діждуться прирічанці, до якого прошкують все життя, та ніяк не дійдуть.

Чимало й інших дивовиж подибуємо у творах письменника, яким притаманна широка амплітуда тону оповіді від драматичної напруги й трагізму до меланхолійної задуми, цілком серйозного тону, легкого гумористичного посміху і гомеричного сміху. Йдучи до родичів з новорічними віншуваннями, хлопчаки побачили з містка на потоці, як у кришталево чистій воді цілуються дві молоді форелі. На дитяче добридень ті відповіли тим же, тут природно лине дитяча віншівка: «Віншую, аби в цьому році вам доля дарувала тільки чисті води, аби жодне зле око не помітило вас, і хай ваша любов вічно гріє те каміння, біля якого йтимуть дороги вашого кохання». Це в повісті «Коли заговорить каміння» з книги «Пора грибної печалі» (1986). В іншій тогочасній повісті «Блудний син повернеться весною» липкий на руку голова колгоспу з Верховини Іван Зеленяк ще колись давно-предавно вижив із села одвічного сільського трударя Петра Граба. Вижив несусвітніми неправдами, аби нікому було нагадувати йому одну із Божих заповідей: «Не кради!» Крав і збагачувався. А Граб тим часом, оселившись в обласному центрі, збудував таку-сяку хатчину, вивів у люди дочку, яка трудиться слідчим у прокуратурі. Обидва селюки дожили життєвих ювілеїв — Зеленяк піввікового, Граб — шістдесятиліття. Та навідини слідчого, в якім колгоспний ватажок упізнав дочку скривдженого ним сельчанина, до того ж її відмова далі провадити слідство і передача справи іншому, як впізнала у підозрюваному батькового кривдника, геть вивели із рівноваги злодія-посадовця, який чинив темні справи по-злодійськи професійно і мав свою надійну руку, де слід, свій дах. У стресі ще напередодні ювілею йому ввижається, що з ґруника, на якім колись стояла Грабова хата, посунули дванадцять височенних мармурових колон, запалавши зловісним темним сяйвом. З їх кола вирвалася жінка, а вони гуртом накрили його. Оговтавшись після уколів, наступного дня ювіляр торжества на багатому обійсті розпочав гостину. Був і заздравний тост «весільного генерала» з області, аж тут бабуся Правда, згорблена, з обличчям, поспіль вкритим страшними наростами і кривавими струпами, явилася ювілярові, і він схопився з місця, волаючи: «Спасайте мене! Женіть її!», і показуючи на ворота. Божевілля врятувало злодія від правосуддя. А палкий землелюб Граб, позбувшись свого обійстя — острівка свого селянського родоводу — за кілька день до ювілею таки ступив у свою селянську одвічність. Вночі вийшов на балкон отриманої замість хати квартири й пішов у своє Березілля легкою світлою дорогою вічності.