Через хвилину трійця знову стояла перед капітаном.

— Расстрєлять! — мовив жорстко капітан, а потім, зробивши довгу-довгу паузу, додав, — би вас за ето!

І ось в той час, доки капітан утримував ту злощасну паузу після слова “расстрєлять”, Фіскарошка, перебачте за слово, попісялася, дід Соломон одразу посивів, а непримиренний мілітарист Гебельс, теж даруйте на слові, наклав повні штани і на все життя заробив „медвежу хворобу”: як тільки починав хвилюватись, особливо перед доповіддю на партєйних зборах, на нього нападав шалений понос.

Виповівши “Расстрєлять… би вас за ето”, симпатичний капітан продовжив:

— Но совєтская власть мілосєрдная, гуманная… і не только даріт вам жізнь, но єщьо, может бить, і наградіт. А тєпєрь ідіте домой!

Бідна Фіскарошка з усього зрозуміла тільки останнє: “Ідіте домой”. І збагнувши, що всі врятовані, баба хотіла сказати щось дуже-дуже вдячне, але розум потьмарило радістю і вона, виструнчившись, як солдат, зненацька гукнула: “Мадярські пенгіви — то великі гроші!”.

— Што, што?! — рявкнув командир розвідки.

— Ми з бабой псячі воші, — гукнув одразу, ледь не впавши на коліна, Соломон…

— Вот, вот, — ето самоє… — сказав капітан, з усміхом дивлячись, як, збиваючи один одного з ніг, трійця мчить щодуху із управи.

Цілу дорогу від пережитого потрясіння новоспечені “партизани” не перемовились жодним словом. Але біля села Іванівці зустріли військову колону. Солдати, браво маршируючи, стоголосо співали: “Ідьот война народная, священная война…”.

Фіскарошка пильно прислухалась, закусила пальця і, полегшено зітхнувши, нагнулась і пошепки мовила до Соломона.

— Видиш, діду, брехачі тоті німці і мадяри: казали, же руські — безбожники і антихристи. А послухай лем, як прості вояки співають красно про святоє… святу… священну войну…

Наступного дня бої затихли. Тільки з боку Чопа все ще чулася канонада. Там, казали, німці з мадярами спом’янулися, закріпилися і твердо лупили руських. А у нас, над Палестиною, Бразилією, Аргентиною, Балканами, Ватіканом, Єрусалимськими горбами і Едемськими садами лунали українські і російські пісні, гехкали бубни, розривали писки гармошки, вищали, як навіжені дівки, скрипки… Хто би що нині не патякав-плямкав, а зустрічали руських вояків у наших селах радо і весело: різалися кури, гнявилися свині і підсвинки, барани і навіть кози, ріками лилися вино і паленька.

Того ж таки наступного дня дідо із моїм няньком, вуйком Черчілем і тіткою Маргітою кагатували картоплю і буряки. Мої мамка пішли провідати свою хвору матір, бабу Наполійонку, і, видно, надовго застрягли…

Баба Фіскарошка все ще не могла отямитися від пережитого, тому потихеньку поралася у хаті і готувала обід. Власне, свідомість Фіскарошки з якоюсь бідою вже випрозорилася, але звалилася інша мара: нечиста сила ще з учора всунула в голову баби зіпсовану пластинку і безперервно, навіть у сні, крутила: “Мадярські пенгіви — то великі гроші!.. Мадярські пенгіви — то великі гроші!”. Ось так уже другий день поспіль безугавно гавкало у голові Фіскарошки, не даючи думати про щось інше.

Наша родина вже завершувала кагат, коли вулиця заспівала кінськими копитами — на білому коні-змії підскакував знайомий красень-капітан.

— Таварішь капітан! — заверещав радісно дід. — Таварішь капітан! Богонько би дав вам здоровлічко, ідіте до нас!.. малінько етого… на водку… на гостіну!..

Тут мушу зупинитись для деяких уточнень. Я навмисне у слові “капітан” поставив наголос на другому складі слова. Тепер прочитайте ка-пі-тан. Саме так вимовляв це слово Соломон, і звучало воно у його вустах настільки колоритно, наче дід видобував його із сопілки… ні, краще — із дримби. Аби знову не робити відступу, пояснюю далі: дід Соломон під час першої світової, будучи доблесним і безстрашним вояком покійного сегінь-імператора Франца Йовжки, потрапив у полон до руських і володів відносно непогано російською мовою. І наступні діалоги між руським капітаном і моєю родиною прошу не вважати знущанням над братніми українсько-русинсько-російською мовами, а процесом цілком природнім, який мав місце у житті. Якщо б я ці діалоги причесав, примазав і подав їх чисто літературною мовою, весь дух і колорит пішов би псові під хвіст.

Отже, дід запросив руського капітана до хати, на що той, звісно, люб’язно згодився. Побачивши перед собою вчорашнього спасителя, Фіскарошка із несподіванки гевкнула, а зіпсована пластинка у її голові зі страху закрутилась так божевільно, що баба не змогла опанувати себе, і на привітання капітана рявкнула: “Мадярські пенгіви — то є великі гроші!.. Ваше веліченство!..”

— Хрєн с німі, мать, с етімі пенгівами, — відповів гість. — Єслі тєбє надо, я їх целий мєх прінєсу. Наші ребята взялі в Мукачеве банк, так єтіх пенгівов там, как мусора — нє сосчітать.

— Йой, пан капітан, нє дівіться на маю жену-супругу, она нємножко больна после учора, — залебедів перед гостем дідо, садовлячи того за стіл.

Баба тим часом ластівкою почала шугати з кутка в куток, із хати до сіней. І вже за хвильку на стіл порхнула величезна миска голубців, з’явилась інтелігентна карафка сливовиці, далі гепнувся пузатий глечик вина, білими зубами засміялись шматочки солонини, пишними боками хизувався пшеничний хліб…

— Што піть будєте, пан капітан? — запитав догідливо дід.

— Ну как істінно рускій чєловєк — начінаю с водкі! — махнув головою той.

Дід розклав перед кожним штемплика — десь зо двадцять п’ять-тридцять грамові келишки — і налив самогонки.

— За ваше здравіє, пан капітан, — підняв келишок дід.

— На здравічко… на ваше здравічко, ваше веліченство… — зацорконіла і собі баба.

Пан капітан якось розгублено подивився на штемплик, кілька разів недоброю міркою зміряв діда, бабу і простодушно запитав.

— Ето што — яд? — показав перед собою на крихітний келишок, наповнений горілкою.

— Ваше веліченство, майте Богонька у серці! — сплеснула руками баба. — Ето палінька. Діду, фраса’ти в писок — пий!

Дідо зо страху так глевкнув, що ледь і штемплика не проковтнув.

— Єто водка? — все ще не міг прийти до тями капітан. — I ви єйо пйотє такімі напйорсткамі?

Бідний пан капітан не відав, що на Закарпатті споконвік горілку пили дійсно тільки наперстками — крихітними погарчиками, прозваними у народі, як уже мовилось, штемпликами. І дуже часто весілля чи велика гостина обходилась всього двома-трьома пляшками оковитої. Пили і вино, але теж тільки задля доброго настрою.

Отже, пан капітан після того, як упевнився, що дід випив — таки горілку і чорт його не взяв, весело реготнув, схопив зі стелажу полив’яне горня, вцідив туди майже всю півлітрову карафку і, хукнувши, випив за одним духом. Од несподіванки у діда одне вухо відвисло, а друге затріпотіло швидко-швидко, як крило метелика. Баба й собі зо страху так розз’явила рота, що, бачилось, в цю хвилю їй спокійно туди може влетіти рій бджіл…

Сміх-сміхом, але перестрашитися моїм родакам було від чого: у нас здавен вважалось, що випити півлітра горілки — та й ще одним духом — це вірна смерть! Проте пан капітан спокійно вихильнув і, знову хукнувши, сказав:

— Да, старік, вещь — што надо! До костей пробіраєт!

І взявся за їдла. Особливо уподобав голубці. Вони, ці знамениті бабині голубці, лежали на тарілці такі пишні і радісні, що, бачилося, змахнуть капустяними крильми і самі полетять до рота — тільки ширше розкривай!

Тим часом дідові і бабі було не до їжі: сиділи за столом, щось мамлячи, потерпаючи від жаху, все чекали, коли капітан звалиться мертвим од передозування горілкою. Проте вояк навпаки — веселів і розцвітав. Ось погляд його зупинився на протилежній стіні — там рядочком один біля другого, як закохані голуб’ята, висіли собі портрети імператора Франца Йовжки і королеви Марії-Терезії, — у нашому краї вони вважалися великими доброчинцями і ледь не народними героями.

— А ето, што за фараон? — запитав капітан, тикнувши пальцем у писок бідному імператорові Йовжкові.

Дід був не дурний і розумів: старі правителі дуже не по дяці новим, навіть коли вони вже і мертві. Тому, икаючи і акаючи, гарячково шукав, що би придумати? І тільки хотів ляпнути, що той баюсатий бачі перший секретар комуністичної організації у селі, але вже, сегінь, давно умер, як Фіскарошка пулькнула.