— Все! Терпець урвався. Пофіглюєш, небого, під ножем, — твердо вирішив Ногавичка.

Коза з ніжно-поетичною кличкою Клара була найстрашнішою і найпідступнішою зброєю в арсеналі Гелени. Не приведи Боже десь замріятись вічно задуманому над світовими проблемами Ногавичці, як страшні, зігнуті у підкову роги Клари уже лічили ребра на згорьованій життям спині завгоспа. Зойкне на все обійстя Ногавичка, а Клара прудко відбіжить і медовим голоском: “Добрий день, пане Пийтер. Над чим замислились?”

У старі часи, коли залізна лінія кордону перетинала хату, підступна Гелена могла вдатися ще й до страшніших методів. Замкне голодну Клару у хліві, а сама на день-два збереться гостювати у Вонігово до сестри. Коза мекає жалібно у Гелениному хліві, аж душу вириває Ногавичці.

У такі часи з’являлося бажання цокнути сокирою по голові Клару, і квит. Однак страх перед законом спиняв караючу руку. А одного разу прийшло, здавалось би, єдине правильне і вже остаточне рішення — спалити уночі хлів разом із козою. І тільки гірка, але мудра думка, що з хлівом заразом може згоріти дотла хата, і на цей раз спасла Клару.

Проте зараз тільки миттєвий кінець світу міг урятувати козу. Ногавичка зайшов у хлів, відшукав під бочкою схованого налигача і єлейним голосом покликав:

— Іди, Кларіко, до мене.

Загалом Клара була вихована у старих добрих традиціях повного довір’я до ближнього і, не передчуваючи біди, підійшла до Ногавички. Руки потерпілого блискавично впали їй на роги, скрутили і зав’язали міцно мотузку.

— Що ви робите, пане Пийтер? — спробувала збудити голос розуму культурна Клара.

— Коли приведу тебе на базар, побачиш, дупло трухляве!

Останні слова вельми образили Клару, і вона замовчала.

Тільки коли Ногавичка витяг козу на вулицю, обернулась до хати, у якій, не підозрюючи нічого, солодко сопіла уві сні Гелена, і багатозначно мекнула.

Лєтрик, як і домовились, чекав Ногавичку біля контори колгоспу. Його тонка, довга шия, здавалося, удвічі виросла, коли побачив свого напарника із поважною Кларою.

— Петре Степановичу, ви куди із своєю породистою коровою? — кліпнув лукаво Ілько.

— У місто, брате. Хочу записати її до школи, хай розуму набирається, — не дав й собі наступити на п’яту Ногавичка.

Лєтрик розмахнув худими ручиськами і випалив:

— Ви зараз, хай мені недобрий сон присниться, крапля в краплю, як Насреддін.

— А це хто? Той учений зять баби Вариводихи? — спитав недбало Ногавичка, зашнуровуючи черевички, із яких на білий світ, зокрема на буржуазну Західну Європу, дуже скептично поглядали голі кінцівки пальців.

Лєтрик зайшовся від сміху.

— Який зять Вариводихи, це ж великий поет!

— А-а-а, — розчаровано мовив Ногавичка, — особисто не знаю. — Однак, щоб не виглядати в очах Лєтрика зовсім темним, додав: — А от з батьком доводилось зустрічатись — давним-давно це було. Разом на свадьбі були у Вонігові. Старий ще тоді не міг нахвалитися, який розумний син у нього росте. Видиш, правду мав той чоловік, як у воду дивився…

Прирічанська місія прибула у місто задовго до початку робочого дня.

На дверях контори, у якій мали вирішуватись питання подальшої електрифікації села, висів величезний замок. Ногавичка, як завжди, хазяйським оком одразу прикинув, що таку б колодку повісити на довірену йому колгоспну комору — міг би спокійно спати. Спробуй розбити такий замок, не тільки мертвий прокинеться в могилі, а й глухий дід Панько — складський сторож — і той почує злодіїв.

— Що маємо робити? — спитав, як і годиться старшому у місії, начальницьким тоном Лєтрик.

Ногавичка обачно оглянувся, ніби чиєсь вороже вухо могло підслухати таємницю державної ваги, і з притиском мовив:

— На базар підемо. Тільки, дорогий брате, не видай мене, — застеріг одразу. — Хочу тихо спродати її, — показав гнівним пальцем на Клару, що, опустивши голову, журливо перебирала у своїй пам’яті прожиті під одним небом з Ногавичкою роки.

…Завгосп не був на базарі, та й загалом у місті, кілька років, і вже при самому вході на ринок його захопила-закрутила людська круговерть.

Базари… Велелюдні, гомінкоголосі базари. Стоїть перед ворітьми торговиці Ногавичка і пригадує, яким прекрасним ставав у дитинстві світ, якими чемними і добрими здавалися йому сусідські діти, коли дізнавався, що має небавом поїхати з матір’ю на ярмарок. Заради цього витерплював найстрашніші муки: щодня старанно умивався вранці і ввечері, супокійно проходив повз сільські собаки і кішки, не зачепивши жодне з них, ще здалеку низько кланявся зустрічним. І от нарешті наставав довгожданний день.

Сміється, гуде торговиця, немов нестримні потоки людських голосів прорвали невидиму греблю. А перед площею вічна радість усіх базарів — гончарі. Якась незрима сила завше тягла Ногавичку до них. Вогненно-сліпучі когути, веселі квіти, срібнувато-сині птахи на полумисках, глечиках, кухлях — все оживало в дитячих очах, будило уяву, розпалювало фантазію.

Самі ж гончарі завжди були для Ногавички людьми таємничими, які за вірних слуг тримають вогонь і добрих духів і вдихають у мертву глину красу життя.

Ось і зараз перед базаром вишикувались із своїми скарбами кілька дядьків й торгуються із сільськими жінками.

— Ну що, газдинько, берете миску? — питає веселовусий жартівник недовірливу молодицю.

— Щось ви дорого тягнете, вуйку.

— Така миска, і дорого?! — здивовано округлює очища вусань. — Люба моя, покладьте її на стіл порожньою перед дітьми, наситяться тільки тим, що увидять таке красне квіття і пташки на денці, а увечері повісьте на стіну — замість ліхтаря миска вам світитиме.

— Ви по правді кажете, вуйку? — захопившись гончаревими теревенями, майже всерйоз запитує наївна молодиця.

Тут Ногавичка не витримав — розсміявся від душі.

— Хай тебе шляк трафить, баламута, — каже весело гончареві і озирається за Ільком.

Лєтрика ж наче Клара язиком злизала. Потерпаючи не стільки від того, що без Ілька може зірватися важлива колгоспна справа, як від страху заблукати у місті, Ногавичка рвонув Клару за мотузку і кинувся на майдан. Однак на воротах коза розставила передні ноги, втупилась головою у землю і вклякла.

— Дядю, може підтолкнути машину? — запропонував підозріло зарослий парубок, один з тих, що, мабуть, і народжуються з недопалком, вічно приклеєним на нижній губі.

“Тут нечистим пахне! А я сам!” — майнула думка.

— Дякую, добрий чоловіче, — якомога догідливіше відповів завгосп, — ачей і сам справлюсь. — І рвонув щомоці козу на себе.

Багато стерпіла на своїм віку Клара, а тут переповнилась і її чаша страждання. Сильним ривком голови — чого аж ніяк не чекав Ногавичка — вирвала з рук мотузку, піднялась на задніх ногах і всю злість кручених рогів увігнала у груди ошелешеного завгоспа.

Щось йойкнуло в середині чоловіка, захитався химерно світ перед очима, але, дивуючись сам собі, Ногавичка утримався на ногах. Це, либонь, і врятувало знаменитого прирічанця від гострих, нищівних базарних язиків — публіка, яка, було, почала збиратись, посміявшись, швидко розійшлась. А Клара, винувато опустивши голову, стояла покірно перед завгоспом, чекаючи найгіршого.

Ногавичка крізь сльози невимовної образи і злості, роздаючи навкруги поблажливі усмішки, ніби й нічого не сталося, підійшов до кози, схопив її за роги і роззирнувся: де б прив’язати Клару, доки відшукає Лєтрика. Аж тут кроків за десять стоїть дивна жовто-червона халабуда на колесах, у двері якої один за одним влазили люди. Із задньої стіни звисало товсте металеве кільце. Цупко тримаючись за роги, завгосп підійшов до халабуди, прив’язав Клару до кільця, а сам, розштовхуючи ліктями зустрічних, кинувся на пошуки Лєтрика.

Біля ларька, над яким квочкою звисала розмальована корчага, кілька смуглих красунь, у довгих червоних сукнях, з блискучими намистами на лебединих шиях кольору різдвяної ночі, обступили довготелесого чоловіка і навперебій гелготіли:

— Красавчику, подай руку. Перед тобою довга-довга і весела дорога. Ти зустрінеш найкрасивішу у світі жінку. Не скупись красавчику, жени монету…