Бідний же Ногавичка за всю дорогу не удостоївся навіть погляду хатніх собачок, яких цілими гуртами водили, прогулюючись, пенсіонери.

Наколи дійшли кінця вулиці, завгосп був повністю знищений.

— Ну, як? — спитала Гелена.

Ногавичка підняв на жінку приречені очі, і диво явилося йому серед білого дня: перед ним у всій красі сяяла найгарніша жінка на землі — його Гелена.

Міцна дружба і надалі єднає серця завгоспа та Лєтрика. Ілько завше підкаже, коли вірити його афішам, а коли це тільки пропаганда з метою заманити довірливих прирічанців у кіно. Тому останнім часом, у день, коли має демонструватися фільм, досвідчені сільські розвідники Грім і кривий Федірцан під вечір годинами сидять у секреті біля Ногавичкового обійстя. Якщо старий голиться, одягається, збираючись у клуб, через кілька хвилин усе Прирічне знає, що Лєтрик насправді буде демонструвати “художественный фільм, розчитаный на людей свише шішнадцяти літ…”. Якщо ж Ногавичка сидить вдома, Лєтрик ніякими афішами уже не задурить прирічанців у клуб.

Кілька років тому завгосп і Лєтрик пережили непоправну втрату знаменитої кози. Її спіткала на вулиці солодка смерть — Клару переїхала машина, вантажена мішками цукру.

Тут мій читач спитає: а яка доля Чорта — колишнього квартиранта пана Пийтера. Що це — сон, казка чи просто хитрий сюжетний хід? Аби відповісти на поставлене питання, пропоную невеличку оповідь, розказану самим Ногавичкою. Було це справді чи вигадка — все лежить на його чесній, безкомпромісній совісті. Отже, вогонь читачів і критиків автор на себе не приймає, заздалегідь сховавшись за стінами кабінету, збудованого із вогнетривкої цегли.

…Сонце сягнуло середнеба, коли Чортеня допленталось до Прирічного. Вилізло на плечі горі Мелані і не могло дотямити: куди поділося Прирічне. Перед ним замість халуп простягалася долина, забудована величезними одно- і двоповерховими будинками. Телевізійні антени, немов оголені віти казкового дерева, обплутали черепичні, шиферні дахи, асфальтованими вулицями снували легкові, вантажні автомобілі, пораз мчали поважні автобуси…

Чортеня подумало, що на старість лишилося розсудку і переплутало місце. Однак і оповиті голубою югою прирічанські овиди — такі рідні, близькі, і потік у ярузі, що лінивою рибою вигрівався на спекотному сонці, і сама долина — все говорило, що тут має бути Прирічне. Знесилене далекою і тяжкою дорогою, Чортеня порішило: буде що буде — піде проситись до Ногавички. Якщо живий ще старий — добра душа у чоловіка — може, і пустить до себе, пригріє, коли забув давнє.

Не поспішаючи, ховаючись од людського ока, придибало городами Чортеня до обійстя Ногавички. Однак і тут його чекало гірке розчарування. На території колишніх могутніх двох держав, замість старої хати-каліки, стояв величезний котедж, облицьований різнокольоровою плиткою. У дворі, біля новозбудованого хліва, сиділо на горшку пухленьке, синьооке дівчатко і гралося дерев’яними ложками, а трохи віддалік, у затінку гаража, у шовковій піжамі на східний манер, сидів сивий, худий, але, з усього видно, ще міцний дід. Радісно тьохнуло серце Бісеняти: у старому воно впізнало Ногавичку. Дід уважно і прискіпливо гортав жіночий журнал “Краса і мода”, смачно потягував гаванську сигару і, включивши на всю потужність магнітофон, слухав записи шведського ансамблю “АББА”.

Чортеня обережно вийшло із-за хліва, зупинилось перед дівчатком.

— Здрастуй, маленька, — сказало якомога ніжніше.

Мале закопилило губи, сердито подивилось з-під насуплених бровенят, а потім з усієї сили луснуло Чортеня по голові розцяцькованою дерев’яною ложкою. Світ, і без того хиткий, одразу померк в очах Бісеняти. Трохи очунявши, воно відстрибнуло на кілька кроків і жалібно заскімлило.

— Діду, кіска ціпляєця до мене, — захникало дівча.

Ногавичка, виключивши магнітофон на своїй улюбленій мелодії “Гроші, гроші…” із репертуару “АББА”, підвів голову.

— Чого плачеш, Маринко?

— Кіска ціпляєця, — показала онука на Чортеня.

— Ой, яка гарна кішка! — здивувався Ногавичка.

— Пане Пийтер, — радісно видихнуло Бісеня, — ви впізнали мене, дорогий мій хазяїне, ви впізнали мене?!

— По-перше, — одразу посерйознішав дід, — ніякий я не пан Пийтер, а колгоспний пенсіонер Петро Степанович Ногавичка, а по-друге, звідки мені тебе знати?

— Я Чорт, пам’ятаєте, колись у Вас квартирував? А потім Ви закляли мене жити у лопухівських болотах. Зараз там провели меліорацію, і мені нікуди дітися.

— Чорти живуть тільки в казках, пойняв, а не між людьми. Отже, не розповідай мені байки, забирайся з двору, а ні, то пса з ланцюга спущу, — пригрозив колишній завгосп.

І тут Чортеня відчуло, що тіло його стає маревом. І раптом згадало воно, що багато тисяч літ тому, коли по землі кочували ще лише поодинокі юрби напівдиких людей, у холодній, скелястій ущелині, де зимували тільки вітри, старий Біс, напучуючи молодих, говорив: “Віднині ви йдете жити поміж людей. Небезпечні вони: протягом усіх віків будуть рватися до пізнання істини, дійде до того, що намагатимуться випередити навіть сам час. Але ви, молоді спеціалісти едемської бурси, повинні весь час сіяти у їх душах сумніви, відвертати з істинної дороги, нацьковувати брат на брата, народ на народ. І, найголовніше, затямте: у цьому ваше безсмертя. Якщо люди переборють нас, перестануть вірити вам — прийде ваша смерть, згинете до одного”.

Як у в’язкому тумані, Чортеня ще доповзло до городу. Далі йти було несила. Воно упало під кущ червоногарячих троянд і поволі, зовсім безболісно, розчинилося у повітрі.

Вранці другого дня у городі Ногавички розквітла чорна троянда. Кілька днів вона цвіла, із пелюсток весь час капали сльози, доки квітка не всохла на корені.

Золота мoлодь,

або ж

Деякі проблеми прирічанських батьків і дітей

Сучасний високоосвічений читач у праві запитати — і цілком слушно: невже Прирічне — його немеркнуча історія, славне сьогодення — тримається тільки на Федірцанові і Мелані, Ногавичці, Лєтрикові, Гелені… А де ж золота сьогоднішня молодь села?

Вона живе, трудиться і здраствує!

Аби не бути голослівним, повернемося до вже знайомого Гріма. На початку розповіді він залишився самотній на Лисій скелі, під якою новоспеченого героя з нетерпінням ждала делегація земляків. Очолювала її, нагадаємо, баба Вариводиха, яка чомусь замість прапора тримала в гордо піднятій руці величезну ломаку.

Новітній час і у цій рідкісній для Прирічного події дав себе взнаки. Якщо, приміром, літ сорок тому прирічанця, який сягнув вершини Лисої скелі, кілька днів підряд частували найкращими довголітніми винами і його вчинок ставав відомим в усіх навколишніх селах, на цей раз церемонія виглядала дещо скромніше — Вариводиха кілька разів угріла геройського онука по спині і пообіцяла одразу ж написати листа матері: нехай дочка приїжджає і забирає отрока, бо з її, бабиних, колись міцних нервів залишилося розтріпане клоччя.

Після цих коротких, але вельми ефектних урочистостей, прирічанці розійшлися по домівках. Але біда — як вередлива кума — одна одну не довго чекає.

За селом, біля яруги, росли три велетенські волоські горіхи — літ, певне, по сто кожному. Хто і коли посадив тут дерева, ніхто із прирічанців не пам’ятає. Оповідають, ніби на цьому місці троє братів не могли поділити межі і зопалу перерубались між собою. Видались дерева, як і самі прирічанці, надивовижу живучими — кремезні, жилаві, широкоплечі. Не одне покоління вітрів, дощів і снігів пронеслося над їхніми буйними головами. Бували зими, коли в сусідніх селах горіхи не витримували пекучих морозів і під корінь вимирали. Нічим не захищені три прирічанські горіхи-брати, виділося, сягнули кореневищами самого серця землі, звідти черпали силу, терпіння і весною оживали на зло лопухівцям, вонігівцям, заньківцям, на подив і радість прирічанцям. До того ж були дерева завжди щедрими і милостивими до свого села — наприкінці кожної ясної яр-пори рясно заквітали, а під осінь аж вигиналися від тягара плодів. Свого часу дерева значилися на обліку у інвентаризаційній книзі педантичного колгоспного бухгалтера Сакалоша — весь урожай, звичайно, кожної осені йшов у комору господарства.