— Новиков, — промимрила безживним губами.

Віра Петрівна вимовила прізвище так тихо, що ледве сама вчула, та Грім умить обернув голову. Зверху і село, і гора Меланя, і потічок, і діти, що з’юрмились під скелею, виглядали такими казково-кумедними, іграшковими, ніби це й не день білий, а чарівний сон. Земля внизу так і тягла Гріма до себе. Само по собі у хлопця з’явилось дивне почуття і бажання: відштовхнутись від скелі і стрибнути. Від цієї думки йому стало під серцем порожньо і підступний холодок поповз від ніг по спині. Це був не страх. Від нього Грім би достеменно ослаб і не вдержався б й хвилини. Скоріш за все Грімом опанувало почуття, яке виникає у людини, коли вперше відчує велич, неосяжність, вічність і всемогутність височини. Хлопець передихнув і поволі, намацуючи під собою виступи, почав дертися уверх. Каміння, яке спочатку видалося холодним, почало помалу під долонями розпікатися. Крок, другий, ще один… Він докаже вчительці, що не такий уже й дурний, що зможе зробити таке, що затьмарить усіх інших… Ось уже й вершина… І тут раптом під ногою скрадливо хитнувся камінь і повільно почав сповзати із виступу. Грім переполошено метнув очима довкола себе, встиг в останню секунду схопитись за стовбур акації і повис на скелі…

Коли клас отямився, Грім стояв на вершині і, немов віхтем вогню, розмахував закривавленими руками, гілкою квітучої акації і сміявся не по-дитячому розкотистим і переможним сміхом.

Першою, лякаючи сиреною погідний день, примчала до скелі швидка допомога. Лікарі ледве привели до пам’яті Віру Петрівну і з тяжким серцевим приступом відвезли в район. А назустріч їм з міста вже неслася пожежна машина, аби зняти зі скелі нововиявленого прирічанського героя, якого на землі ніяк не міг дочекатись святковий натовп прирічанців.

Делегацію земляків очолювала, з добрячим дрюком у руках, баба Вариводиха.

На кордоні двох держав,

або ж

Чорт поплутав

Саме по собі Прирічне — село невелике і далі райцентру про нього мало хто відає. Та цим прирічанці не дуже печаляться — головне, що світ у них на долоні. Сьогоднішнього прирічанця з ним зв’язують не тільки десятки добротних асфальтових доріг, але й сотні радіоприймачів, телевізорів. Особливо прилучив до себе сельчан голубий екран. Йому нині, як раніше іконі, поклоняються — незалежно від віку — всі прирічанці.

Меланя Федірцаня уподобала фільми про любов, у яких цілуються, розлучаються, плачуть і знову сходяться. У такі хвилини Меланя перероджується, обережно витягує до екрана шию, немов заглядає крізь шпарину дверей на чиюсь інтимну пригоду, і час од часу охає.

— Петре, никай лиш, як солодко цюлюються, — штурхає ліктем Федірцана, який куняє поруч на стільці.

Петро повільно продирає очі, втуплюється у телевізор і плямкає спросоння губами.

— Ги-и-и-й, коби мені така молодиця, як у телевізії, — затягує протяжно на високій ноті, — то я би її ще й не так чмокнув — аж би крекнула, акхи.

— Пропав бись, чорте кривий, кому ти потрібен? — змірює нищівним поглядом Петра.

— Тобі, — безвинно відповідає Федірцан.

Меланя закопилює губи, якусь мить роздумує, чим допекти чоловіка, а потім, сплюнувши спересердя, знову витягує, як гуска, шию до телевізора.

Федірцан ще якийсь час кліпає на екран, намагається збагнути, а потім глибокодумно прорікує:

— Видати, красні гроші їм платять, коли так файно цюлюються, акхи, — і, підопершись рукою, продовжує хропіти.

Вариводиха з внуком Грімом — прихильники “шпіонської” кінематографії: аби побільше стрілянини, погоні на автомобілях, скачок на конях, скреготу металу, дзвону шабель і, безперечно, щоб теж буйними ріками лились сльози щасливого і нещасливого кохання.

Маленький голубий екран став серйозним супротивником сільського кіномеханіка Ілька Лєтрика. Аби хоч якось витягнути план, Лєтрик — людина в літах — вдається до несусвітніх махінацій. Рекламуючи фільм, Ілько під назвою неодмінно допише: “Художественный фільм із стрельбою, трупами і любов’ю до смертного гроба”. Прирічанці, підкуплені афішами, валять у клуб, немов на пожежу. Але не мине і п’ятнадцяти хвилин фільму, як починають розуміти, що тут від стрілянини, трупів і любові “до смертного гроба” так далеко, як від Прирічного до Марса. Клуб тривожно починає гудіти. Коли гнів прирічанців доходить апогею, світло на екрані раптом гасне, Лєтрик притьмом виключає апаратуру, замикає ізсередини двері і через вікно вискакує у ніч. Збагнувши, що їх жорстоко ошукано, прирічанці роєм розлючених джмелів вилітають на двір, беруть в облогу кінобудку і вимагають від Ілька повернення їх кровних грошей. Особливо шаленіє Федірцан.

— Вертай гроші, вошливий недоноску, бо ноги переламаю!!! — репетує на все село і так лупить палицею-криванею у двері, що починають кукурікати півні.

Баба Вариводиха і любий онук Грім на всяк випадок з каменюками в руках чатують біля освітленого вікна. Бунт продовжується до тих пір, доки комусь із розсудливих не спаде на гадку заглянути через шибку у будку.

Упевнившись, що за кіномеханіком вітер свиснув, прирічанці помалу гамуються. А Лєтрик тим часом, набиваючи гулі, мчить через сади і городи до обійстя матері. Ховається на оборозі і день-два відсиджується у сіні.

Наколи гнів у душах сельчан вгамувався — Ілько з афішею знову з’являється на світ божий. На цей раз у клубі буде демонструватися “художественний фільм із большіми пріключеніями, вызывающий нервное напряженіє”. І все починається знову.

Не злічиш на пальцях десятків рук, скільки новітнього приніс час в оселі прирічанців. А в перші роки Радянської влади на всеньке село був один гучномовець, через який мало не поплатилася життям шанована у селі людина. Аби не накликати і на себе гніву ревнивих прирічанців, хочу не хочу — а мушу розповісти і про цю знаменитість.

…Пан Пийтер лежав на печі і колупався в носі. Задерши голову, він вирішував, як на його думку, глобальне питання: чому муха може ходити по стелі догори ногами? Звичайно, коли б у хаті так смачно не пахло борщем — а пан Пийтер із учорашнього дня говів — його відкриття, може, і значилося б у списку геніальних наукових знахідок людства за останні століття. Однак у шлунку бурчало і мудрі думки пана Пийтера теж повзли повільно, як мухи. Щоправда, не по стелі, а по столу, який стояв із стравою у “державі” пані Гелени.

Тут, аби зрозуміти, про яку державу йде мова, мусимо зробити екскурс у більш віддалене минуле.

Весною 1939 року, по кількох днях боїв між солдатами фашистської Угорщини і буржуазної Чехословаччини, через Прирічне проліг кордон двох ворогуючих держав. Поділ був настільки точним, що хата Ногавички стала належати двом країнам. Жінка Олена, з якою Петро жив у вічних сварках і бійках, відразу зайняла чехословацьку половину і почала себе йменувати “пані Гелена”. Ногавичка ж зостався на угорській території і нарік себе паном Пийтером.

“Держави” суворо дотримувались кордонів, однак пан Пийтер, не маючи уявлення про міжнародну угоду щодо територіальної недоторканості, добряче випив на дурняка у Федірцана і в хмільному пориві люто побив жінку. Пані Гелена одразу заявила на чоловіка у чеську жандармерію. Суворі охоронці порядку вистежили Ногавичку, коли той пішов по нагальній потребі на територію буржуазної Чехословаччини, і спіймали. Закасали сорочку і вліпили чоловікові двадцять різок за те, що наніс тілесні побої іноземній особі, пані Гелені Ногавичковій.

Не встиг Ногавичка, стогнучи, доповзти до хліва, що належав іншій “державі”, а там уже на нього чатували хортіївські жандарми. Стражі порядку сусідньої країни теж вліпили зо два десятки гарячих за порушення кордону.

Пан Пийтер після того випадку остаточно і назавжди розділив хату на дві “держави”, переполовинивши її дощаною перегородкою. У його “державу” увійшла піч, важка кована скриня — пристанище павуків та мишей, які по своїй неосвіченості мали необачність туди залізти, та ще кілька вищерблених глиняних мисок.