— Клепав би ти чортам копита, а не косу! — вилаявся спересердя Гаракаль.

Речення, яке щойно розпочав, втупилося, як в залізну стіну, в лінійку зошита і не рушало з місця.

“Дзень, дзень, дзень!” — співала, як на дримбі, коса, а Павлові довбнею по голові: “Тень! Тень! Тень!”.

Гаракаль мав таке відчуття, мовби клепали косу на маківці.

— Якого господа нерви мої толочиш?! — підлітаючи до перелазу, закричав Гаракаль. — Так тобі дуже припекло тепер косу клепати? Що, вже на другий світ спіхуєш — більше часу не буде?

Веклюк випростався і нерозуміюче подивився на Гаракаля.

— А тобі яке діло? — спитав, витягнувши шию.

— А таке моє діло… таке моє діло, бо моє діло! — зірвався на вереск Гаракаль.

В істеричному припадку жодне інше слово не чіплялося Павлові на язик.

— Твоє діло у твоєму газдівстві, — спаленів не на жарт Веклюк, — а в своєму я хоч і голяком навприсядки буду танцювати, пойняв? — підсумував й ще лютіше почав гамселити косу — та аж застогнала.

— У-у-у, сатана, кари на тебе небесної нема! — пригрозив п’ястуком Гаракаль.

Заткнувши наглухо вуха ватою, знову сів за допис.

Десь опісля обідньої пори гнівний і всеспопеляючий “фейлетон” про пожежну команду Ракетника був завершений.

Гаракаль ще раз уважно прочитав написане, і воно не вельми задовольнило. Звичайно, думалося Павлові набагато краще, а як дійшло до паперу — тут тобі смачна дуля під ніс. Виділося, викладе душевний накип на папір — полегшає. Аж ні! Згадає Кедвешку, так защемить — дихання ножем під серцем застряває. І тут його осяйнула ще одна думка: написати до “фийлетону” вірша про Кедвешку. І малюнок додати. Загалом, Павло Гаракаль вважав себе людиною вельми обізнаною в літературі. За молодості він навіть Шевченків “Кобзар” прочитав. Під його враженням сам пробував писати і навіть кілька віршів надіслав до райгазети. Щоправда, відповідь, яка довго барилася, дещо засмутила. Невідомий суддя літератури радив Павлові краще піднімати сільське господарство у рідному колгоспі, аніж свататися до поезії. Делікатний і водночас категоричний тон листа, звичайно, одразу погамував поетичні пристрасті Гаракаля. Однак, тепер вони, як молоде вино, знову зануртували в його розбитій і зраненій душі.

Павло вирвав аркуш паперу, акуратно і бережливо обвів чорним олівцем рамку і намалював Кедвешку. Художній твір теж не дуже потішив, бо корова на малюнку набагато більше нагадувала осла, аніж благородну тварину, проте Павло не відчаювався — недоліки в образотворчому мистецтві мала компенсувати високохудожня поезія. Під копитами корови одразу суворо побігли рядки: “Поема про Кедвешку”. І крапка — на папері і в Павловій голові. Почалися знову ранкові тортури. Дала б їм жаба цицьки тим поетичним словам — якби їх вітром вивіяло із голови. Але тепер Павло уже не чекав натхнення від невидимих таємничих сил. Рішуче встав із-за столу, вийшов з хати і, заклавши руки за спину, почав нетерпеливо з одного кінця в другий міряти двір. У неймовірних душевних муках народжувалися перші рядки, як на Павлів погляд, геніальної поеми, котра мала потрясти, якщо не світ, то бодай село і, звісно, всю пожежну команду Ракетника. “Кедвешко, Кедвешко мила”, — бренькнуло ніжною струною у Павловій свідомості. “Чому ти нас залишила?” — озвалася у відповідь друга струна і глухо замовкла. Павло підняв очі, лагідним поглядом обвів спраглі від спеки гори і повторив:

“Гарно, мудро, дуже файно, — похвалив себе, — так треба держати і далі”. Однак надалі поетичне джерело, яке так нагально і світло вдарило в Гаракалевому серці, враз схлипнуло, зниділо і намертво замулилося. Що тільки не робив Павло — бігав по двору, чіплявся очима за дерева, квіти, нишпорив благаючим поглядом по траві, сусідських обійстях, піднявшись навшпиньки і витягнувши шию, дослухався до голосів, ловив ачей за кілометр спів птахів, та марно — поетичне джерело оглухло назовсім. Зі злості Павло ладен був розірвати собі груди і по одному вичавлювати з них слова, котрі мерцями лежали в ньому й на гадці не мали прокидатися. Знеможений сів на східці будинку й обхопив голову.

Над горами кипіла юга, міняючись то сизуватими, то голубими кольорами. Сонце світило ліниво, проте парко і німо. Листя на деревах задихалося від спеки і, покручене, безсило висло на гіллі. Із саду вийшла зграйка курей і зажурилась на дощ. Павло раптом підскочив і ледь не закричав на все село:

Все ще не вірячи у своє неспогадане поетичне щастя, Гаракаль повільно, як медові соти, почав обціловувати, обсмоктувати слово за словом.

Павло підняв голову, заплющив повіки і кожен поетичний рядок, кожне слово в його уяві матеріалізувалося ледь не в діаманти чистої води і сяяли, вигравали перед очима, як коштовні камені на бархатній підставці у музейній вітрині. Творча вдача настільки окрилила Гаракаля, облагородила, підняла до незвіданих досі духовних верховин, що попросив навіть від Веклюка вибачення за ранковий інцидент. Потім цілий вечір був ніжний і ласкавий — подібне траплялося дуже рідко — до дружини і дітей, а вночі до самого світання кидався уві сні і час од часу декламував:

Вранці, тільки-но пробила дев’ята, Павло був уже в редакції районної газети. Зверхньо глянувши у прийомній на секретарку, діловито запитав:

— Начальник у себе?

— Так, так… Петро Васильович щойно зайшов, — відповіла розгублено літня жінка.

— А ви у якій справі до нього? — пробувала зупинити Павла.

— Конєшно, що не горох молотити. У нас справи ділові, — натиснув на останнє слово Гаракаль і, не дочекавшись відповіді після стуку, увійшов у кабінет.

— Дня вам доброго! — глибоким грудним басом повіншував Павло.

— Добрий день, — проспівав у відповідь тоненьким голосом лисий, щуплявенький чоловік і натягнув масивні окуляри, за якими одразу сховалося все худеньке обличчя. Гаракалеві раптом здалося, що у глибокому кріслі сидить не людина, а величезні окуляри в масивній оправі.

— Ви будете тут за найголовнішого начальника? — поцікавився Павло, підходячи впритул до столу.

— Вгадали. Я редактор.

— Я ось тут вам фийлетона написав і хочу, щоб ви його пропечатали в газеті, — Павло простягнув зошит у голубій обкладинці.

— Цікаво, вельми цікаво.

Павло присів на краєчок скрипучого стільця й почав допитливим селянським оком спостерігати за редактором.

Спершу в окулярах з’явилося не то розчарування, не то подивування, відтак кам’яна незворушність, а далі зблимнула хитра посмішка.

— Цікаво, цікаво… Емоційно, хвилююче, — редактор навіть прицмокнув й погладив себе по лисині. — Однак, на жаль, я тут керую, а не займаюся дописувачами. Для цього у нас відділ листів — перші двері одразу при вході. Марія Степанівна там завідує — симпатична, мила, молода дівчина. До неї зверніться від мого імені, — порадив редактор, тиснучи на прощання мініатюрною п’ятірнею Павлову ручищу.

Дивлячись, з яким поспіхом спроваджують його з кабінету, Павло вперше засумнівався у своїй творчій вдачі, однак не менш впевнено увійшов і у відділ листів.

“Симпатична, мила, молода дівчина” виявилась рудим, дистрофічного вигляду дівчиськом з тонким довгим носом і великими переляканими очима.