— Ой так красно брешете, Семене, як би вам написав, мали-бисьте здоров’я, акхи, — догідливо усміхається Федірцан і звертається до Вариводихи.

— То кажете, Поланю, що не можете їсти ні м’яса, ні мучного. І випити вам шкодить?

— Ніц не можна, — хитає журливо головою Вариводиха.

— Ну тоді, Поланько, обов’язково заходьте до нас в гості, акхи, — щиро запрошує Федірцан.

Вариводиха чемно дякує за запросини і дибає помалу додому.

…Сонце вже піднялось над горою Меланею на добрі дві жердини і починає припікати.

Прирічанці знімають капелюхи, обтирають спітнілі чола і, вичерпавши інформацію, запрограмовану на день нинішній, знову добрі півгодини витрішкувато пасуть очима один одного.

— Семене, акхи, — раптом спохвачується Федірцан, — балакаємо з вами, балакаємо, а я все забуду вас спитати, чи ви вже встали, акхи!

— Видати, встав. Але почекайте ще — піду Ластовку зазвідати, чи вона мене вже розбудила.

І вельмишановні прирічанці розходяться від воріт. Семен йде розшуковувати на город Ластовку, а Федірцан поволі дибає до хліва, всідається на ослоні, насуває на очі капелюха і позіхає. В його солодку дрімоту раз по раз вриваються із саду веселоголосі птахи, із вулиці — щебетлива дітвора, з Ногавичкового обійстя — криклива музика із найновіших записів ансамблю “Боні М”. І над усім так тривожно, ніжно і до болю в серці солодко витає дух прирічанської землі — запахи половіючих пшениць, скошених трав, радісне дихання скупаних нічним дощем садів і виноградників і далека-далека пісня закинутого у небесну безодню жайвора, яка золотою ниткою безугавно стікає з верхів блакитних на сльози Федірцана, що неспогадано вихопились самі по собі.

— Прекрасна ото штука життя, — думає крізь дрімоту Петро Федірцан. — Ось тільки не забути б про це завтра сказати Семенові Гаракалеві.

Частина третя

Чардаш гори Мелані,

або ж

Усі ми з кореня однієї землі

За пoкликoм серця,

або ж

Ясна пaм'ять блудного дощу

І тільки дощ упізнав подорожнього.

Згорблений, сивий, у благенькій одежині, тяжко дихаючи, чоловік уже півдня тримав свій путь від невеличкої залізничної станції до Прирічного. Без перепочинку, наче пілігрим, минав поля, яруги, переліски… Майже чотири десятки літ не ступали його ноги цими місцями. Відтоді народилось і відійшло не одне покоління дерев, трав, птахів. Перед ним час од часу прудко бігли молоді незнайомі струмки. Ті, котрі тримались в його пам’яті, а він в їх, злягли на спочинок у глибини земні. Невідомо, у які світи, за які обрії далися і старі дороги, що носили пілігрима у молодості.

Чоловік втрачав орієнтацію. Тоді ставав на коліна, тулив вухо до землі і, дослухаючись до ледь чутного дихання ще далекої прирічанської батьківщини, вперто рушав уперед.

Подекуди він перетинав автостради — по них, немов сам час, нестримно мчали машини. Завбачивши на обочині старого, шофери ні-ні та й зупинялись і шанобливо запрошували підвезти. Але пілігрим лише мовчки тикав рукою вдалечінь, сходив з магістралі і брів собі далі через поля ще теплої, щедрої на дари осені.

Натомившись, ставав на коліна, тулив вухо до землі, і серце, яке пам’ятало набагато більше, аніж сам чоловік, вело далі. Врешті на овиді, крізь завісу марева, засвітилося добродушне обличчя гори Мелані. На якусь мить подорожній вражено зупинився і довго ковтав давкий клубок у горлі. Сльози, наздоганяючи одна одну, побігли запалими щоками. Через якийсь час, гамуючи у собі зойк радості, чоловік щосили помчав. Розмахував руками, аби скоріш розігнати марево ранньої осені, що не давало глянути на гору зблизька.

Спітнілий, задиханий, упав біля підніжжя Мелані, наче перед вівтарем, і, ридаючи, цілував гаряче каміння.

— Пам’ятаєш мене?! — питав крізь сльози. — Я знаю, ти не забула, мусиш мене пам’ятати! — волав, дивлячись ледь не божевільними очима на вершину.

Та Меланя — старість не радість — як не силкувалася, ніяк не могла віднайти у пам’яті дивного пілігрима.

— Стара я вже, — мовила, виправдовуючись, гора, — то й пам’ять уже сліпувата стала.

— І ви, трави, не впізнали мене? — спитав з відчаєм, перебираючи неслухняними пальцями билинку за билинкою. — Невже й ви не пам’ятаєте мене? — пильно задивлявся в очі травам, що розкішно знімалися від підніжжя до самого вершка.

— Осінь, чоловіче добрий, — сумно прошелестіли трави, — наша колись чіпка, весняна пам’ять уже прижухла.

— І ви, дерева, не впізнали мене?! — ледь не ридаючи, проказав пілігрим до трьох братів-горіхів, що, роззявивши роти-дупла, спостерігали за незвичною сценою.

Брати здивовано переглянулись. Кожен поспіхом шукав у пам’яті пришельця.

— Ми вже й самі не знаємо, скільки літ живемо, — врешті зітхнув старший брат. — Помалу трухлявіємо, певне, із труховиною і пам’ять про тебе вже висипалась.

— І ти, поточе, не впізнав мене?! — з останньою надією запитав подорожній.

— Знову напасть на мене, — сердито забубнів, ховаючись в очереті, потік. — Не впізнаю! Пам’ять моя спливла за водою. Ось Велика ріка, може, й пам’ятала тебе, але вона давно кудись щезла.

І тільки дощ упізнав подорожнього.

Мешкав в одному із закинутих винних підвалів у череві гори Мелані з часів першої світової війни, тож пам’ятав кожного прирічанця, який народився і жив у селі за його тямки.

А придибав дощ сюди, у Прирічне, десь із рівнини Дунайської разом із Гаракалем, коли той вертався додому з “таліянського фронту”. Поносився на хмарах довкола села, спробував на смак благородної прирічанської землі, чув, як молилися і раділи йому прирічанці — перед цим засуха ледь не з’їла врожай, — то й передумалося блукати далі. Відшукав собі сяке-таке житло у давно закинутому підвалі в горі Мелані, то й жив, не вельми сумуючи, біля безсмертного села: попросять прирічанці благодатної вологи на поля — покличе якусь хмару, осідлає її і почвалає, щедро сіючи по землі соки живлющі, а не згадують — то й так сумління не дуже гризе. А це прирічанцям мед на душу: як-не-як, свій, знайомий дощ. Хіба можуть цим похвалитися лопухівці, вонігівці, волячівці, а заньківці й поготів.

Отже, тільки дощ упізнав подорожнього. Зачувши, як з останньою надією і відчаєм чоловік запитав: “І ти, поточе, не впізнав мене?”, дощ позіхнув і, чухаючи потилицю, вигулькнув із винного підвалу. Довго мружився від яскравого сонця, а потім крикнув молодій пузатій хмарі, що весь час крутилася довкола Мелані.

— Подь лиш, небого, сюди!

Та вмить підлетіла, дощ учепився їй за кострубату гриву, підплив до подорожнього й зігнувся над ним.

— Хай мене шляк трафить! — вигукнув подивано. — Та це ж Іван Сирота! Як же його не пам’ятати?!

І, аби назовсім розвіяти сумніви, дощ нагнувся до землі, теплою п’ятірнею торкнувся посивілої голови чоловіка і ніжно погладив її.

— Добрий, ласкавий доще, ти впізнав мене? — все ще не вірив Сирота.

Ловив у пригоршні радісні краплини. Підносив їх до очей, довго роздивлявся, а відтак, осяяний їх світлом, смакував пошерхлими вустами: дощ тривожно, до болю в серці, пахнув благодаттю прирічанської землі, мудрістю гори Мелані, дитячою беззахисністю трьох братів-горіхів, пам’яттю про Велику ріку і добротою та людяністю безсмертних прирічанців.

А чоловік стояв під дощем із непокритою сивиною, і здавалось йому: з відчуттям прирічанського неба до нього знову навертаються загублені сили, а в грудях пробуджується давно заснуле щастя, і він весь час, немов слова молитви, шепотів:

— Господи, оберни мене на хвилину дощем, хай до останку зіллюся із цими полями, садами, хлібами, краплинами крові увіллюся в кожну травинку, дерево, стебло пшениці, стану диханням усього тут сущого, аби тільки земля і люди впізнали мене!