— А я був на тому тижні по великому блату на прийомі у дохтура, — веде далі мову Федірцан, не зреагувавши емоційним порухом щодо переживання Гаракаля “на таліянському фронті”. — Обдивився мене він та й щось пише. А я кажу: “Дохторе, як моє серце?” — акхи. А він говорить: “Нічого, Петре Михайловичу, я вам чесно гарантую, що проживете аж до самої смерті”, — акхи. От мудрий чоловік, аби йому Біг дав здоров’ячка, — одразу мене заспокоїв, акхи.

— А мене моя Ластовка питає, — тим часом підкручує вуса Гаракаль, — так от питає: “Симку, скільки би ти прожив без води?” А я кажу: “Все життя, моя Ластовко, коли би ти мені замість води вино і пиво подавала”.

Тут Гаракаль смачно затягнувся сміхом. На якийсь час сусіди вмовкають і знову лупають один на одного очима. Відтак Петро протирає обличчя, струшує головою, немов щойно виринув з ополонки, і кричить:

— Добрий ранок, Симку, ви вже встали, акхи!

— Угу! Дякую за цікавість!

— Видати, ви красно спали, що вже прокинулися, акхи, — задоволено відповідає Федірцан.

І діалог знову входить у розпочате русло.

— Недавно моя Меланя, — вмощуючись зручніше на воротах, теревенить Федірцан, — погнівалась і спересердя вилила мені на голову миску борщу. Я помився, обтерся і кажу: “Меланю, коли є Господь на небесі і видить своїм праведним оком мої муки на землі, по смерті мене неодмінно візьме у рай, а тебе пожене у пекло смолу кип’ятити”. — “Ой, йой-йой, не будь такий розумний, — перелякалася Меланя, — всі ми, неборе, з одного тіста випечені”. А я кажу: “Свята правда, Меланю, з одного тіста, тільки по-різному випечені, акхи”.

— Коли я в молодості сватався до моєї Ластовки, — не важить ні на рай, ні на пекло Гаракаль, — вона запручалася і каже: “Не піду, няню, за Семена. Він для мене уже старий”. А покійний тесть як розсердиться і закричить: “Не мели дурниць. Старий для тебе?! Ти ж його варити в поливці не будеш”.

Тут на хвильку зоставимо Федірцана та Гаракаля при їх розмові і внесемо ясність до непересічної особи, теж вельмишанованої прирічанки Ластовки — дружини Семена.

Справжнє її ім’я від роду Олена, а Ластовка — ніжне ймення, дароване коханим чоловіком Семеном. І хоч, як згадав Гаракаль, Олена йшла заміж за нього не з вельми відкритими обіймами, згодом виявилось, що подібна пара сходиться у Прирічному, певне, раз у тисячоліття. Мало сказати, що жили вони в мирі в злагоді. Такий спокій, непоквапливість, розсудливість і повагу один до одного у сім’ї шукати за межами Прирічного — надаремні потуги.

Приміром, якщо нині Семен зранку прорікне, що буде, мабуть, погода мінятися, то будьте упевні, що узавтра в обід Ластовка йому неодмінно відповість:

— Правду маєш, Гаракальчику, бо й мене щось кістки ломлять…

І знову доведеться кілька днів чекати, доки Гаракаль прорікне щось не вельми буденне, а Ластовка йому через добу відповість.

Коли мова заходить про вірність коханню і слову, лопухівці, заньківці, волячівці, вонігівці неодмінно почнуть вам розповідати почерпнуті, безперечно, із літературних джерел притчі про те, як буцімто дівчину розлучили із коханим і віддали за нелюба, а вона взяла та й стрибнула зі скелі або втопилася, і таке інше. Прирічанці на цей випадок мають власну історію.

Якось серед зими поїхав Гаракаль у гості до свого брата аж на п’яте село. Цілий день гуляли, веселились, а під вечір, наколи прийшов час прощатись, знялася хуртовина. Як бути? Гріх собаку на двір вигнати, а не чоловіка пустити в далеку дорогу. Ледве умовила невістка залишитися Гаракаля ночувати. Постелила Семену у сусідній кімнаті.

Серед ночі, відчувши щось неладне, пішла жінка подивитись, як спить Гаракаль, а за ним і слід пропав. Перелякана, розбудила чоловіка. Кинулись у пошуки — Семена ніде немає. І вже до ранку очей обоє не склепили. Сидять і журяться. Коли під обід являється засніжений Гаракаль.

— Куди пропав? — кинувся сердито брат.

— Ходив у Прирічне, аби сказати моїй Ластовці, що буду у вас ночувати.

Єдину ваду мала у житті Ластовка — до старості не навчилась рахувати і розпізнавати гроші.

Якось Гаракаль занеміг і відправив Ластовку продавати корову на базар, наказавши не продешевити: 500 карбованців — і квит. Ярмарок випав на неділю. Покупців зібралось чимало. І всі приглядаються до Ластовчиної корови — худобина породиста, вгодована.

— Скільки просите, жінко? — питають покупці.

— Скільки не шкода? — у відповідь.

— Шістсот!

— Ні! — твердо відрубує Ластовка.

— Шістсот п’ятдесят!

— Ні!

— Ну, сімсот і не більше!

— Ні!

Можливо, торги того дня і не закінчились би, коли б якомусь покупцю не спало на гадку спитати, яку ціну править Ластовка.

— П’ятсот рублів і не менше! — сказала твердо Ластовка. — Нема дурних!

Вдома Гаракаль перелічив гроші і залишився задоволений.

— Хотіли мене ошукати, — мовила між іншим Ластовка.

— Ти ж у мене розумна, не даш своєму пропасти, — відповів на другий день Семен.

— Дурні вже перевелися, — сказала Ластовка третього дня. — Давали за корову шістсот, шістсот п’ятдесят, а один сімсот тикав, а я тільки стояла на тій ціні, яку ти наказав.

На місці Гаракаля котрийсь чоловік з глузду з’їхав би, жінку світ за очі погнав. Але Семен трохи пожурився і четвертого дня в обід мовив ласкаво жінці:

— Аби лиш ти здорова була, моя Ластовко. Добре, що менше за корівчину не дали…

Але повернемося на прирічанську вулицю, де продовжують ранкову бесіду Федірцан і Гаракаль.

— Коли мій Павло ще ходив до школи, зайшов одного разу до мене учитель та й каже: “Семене, я чув, що ви дуже часто побиваєте свого сина”, — мовить, посміхаючись, Гаракаль.

— “Що ви, пане учителю, — говорю я, — спаси Біг. Це буває тільки тоді, коли боронюся від нього”.

— А мене, акхи, — плете своє Федірцан, — у першу брачну ніч обняла кріпко Меланя та й питає так любо, тихо, акхи: “Петре милий, чого ти бажаєш у цю мить найбільше у світі?” А я зажмурив солодко від її поцілунку очі та й кажу, акхи…: “Кип’яченого вина із перцем та й свіжого сала із часником”, акхи.

Гаракаль теж не дає собі на п’яту наступити.

— А мене, пам’ятаю, в молодості покійний тесть питає: “Семене, що ти думаєш, коли бачиш перед собою молоду, красиву жінку?” А я відповідаю: “Чи немає десь поблизу моєї Ластовки?” Ги-ги-ги!

— А я ще ніколи в житті не приходив до хати п’яний, акхи, — ні з того ні з цього зізнається Федірцан.

— Маєте правду, Петре, бо і я так само — коли нап’юся, завжди сплю у хліві.

У цей час неподалік двох вельмишановних прирічанців, біля самого магазину, зупиняється автобус. Відчиняються двері — з салону повільно виходить Вариводиха. Прощається з водієм і, перехилюючи дебелою поставою з боку на бік, тяжко іде вулицею.

— Абисьте мали здоров’ячко, Поланьо дорога, — знімає у поштивому поклоні капелюха Федірцан, — давненько я вас не бачив, акхи. Звідки йдете?

— Е, дайте покій, з лікарні приїхала, з операції.

— А нащо вас оперували, дорога? — хутко цікавиться Гаракаль.

— А, неборята, я ніц не знаю, бо була під наркозом і спала, як вбита.

— А я раз прийшов до дохтура і кажу, акхи, — мовить у задумі Федірцан, — “Дохтуре, щось зробіть — у мене безсонниця. Цілу божу ніч кручуся і кручуся, а заснути не можу”. — “А ви вночі не крутіться, а спіть”, — каже мені дохтур, акхи.

— А як себе почуваєте, дорога Поланько? — питає Гаракаль, не звертаючи уваги на Федірцанове безсоння.

— Дякую за звідання, добре. Тільки дохтур заборонив мені їсти м’ясне, мучне, не дай бог паленки на язик взяти…

— А ви понесіть дохтуру одне з пацят від вашої Дульсінеї, то все дозволить, акхи, — радить мудро Федірцан.

— Такі, такі то дохтури, — вперше за весь ранок підтримує розмову Федірцана Гаракаль. — Мій покійний тесть в молодості після бійки з лопухівцями приходить з ножем під лопаткою до одного та й каже: “Дохтуре, витягніть мені ножа із плечей”. А той: “Ви спізнилися на десять хвилин — час мого прийому закінчився”. Тесть падає на коліна: “Пане дохтуре, завтра свята неділя, як я буду ходити з ножем”. Дохтур затявся і лиш стоїть на своїм — година прийому закінчилася. А тесть повзає накарачки і просить, і просить. Тут дохтурові надоїло, витяг тестеві ніж і встромив у око: “Я вам казав, що мій прийом уже закінчився. Тепер скоро біжіть до очного, він на годину довше працює, як я”.