…І не відав подорожній, що сьогодні у Прирічному згадки про його ім’я і безсмертний подвиг ставали окрасою розмов, які торкалися знаменитої події, опісля якої авторитет прирічанців раз і назавжди твердо піднявся на неприступний рівень вершини гори Мелані.

— А пам’ятаєте, як Іван Сирота ощасливив п’ястуком Бурча у вухо?

— А коли гепнув Сирота Соломончиком у землю, то, перебачаюся красно, половина волячівців розбіглися тільки від того духу, що ніс від мештерових ногавиць…

— Гей, гей, бідний Сирота, певне, уже й кісточки йому у Гамериці зітліли…

Ці і подібні розмови тільки й чулися тепер то з одного, то з другого гурту припараджених прирічанців. Село нині торжествувало — відзначався ювілей переможної битви за гору Меланю. Власне, торжество було неофіційним, і ніхто в районі, а поготів у області, ніяких заходів до цієї знаменної події не розробляв. Хоча, перепрошую, свято в Прирічному йменувалося офіційно і про нього достеменно відали і в районі, і в області. Річ у тім, що останнім часом, віддаючи данину прадавнім традиціям, районні відділи культури почали запроваджувати “День села”. Він мусив співпадати із певною знаменною подією в історії населеного пункту.

Прирічанці, не довго роздумуючи, обрали днем свого села 2 вересня — річницю знаменної битви із вонігівцями, лопухівцями, волячівцями і заньківцями за гору Меланю.

…Аби відзначити свято за всіма законами, сельчани півроку оббивали пороги голови колгоспу Дмитра Лазаря, щоб той виклопотав для ветеранів битви пам’ятні медалі.

— Люди добрі, майте хоч трохи глузду, чого домагаєтесь?! Куди посилаєте?! Дайте спокійно до пенсії дожити! — нітився, сердився, грозив Лазар.

Однак прирічанці не були б прирічанцями, коби не вгризли із каміня хліба, — таки зломили героїчну оборону Лазаря. Розуміючи всю безглуздість затіяного, хотів не хотів, мусив голова колгоспу йти на поклін у район. Найперше завітав до завідуючого райвідділом культури Панаса Конопляного.

— Ви при собі… Ви… Ви… ро… розумієте, про що говорите! — жахнувся Панас Пантелеймонович, почувши прохання Дмитра Лазаря. — Ви ще при сво… своєму глузді?!

— Та розумію, та й при своєму розумі, але ж люди наші, — розвів руками Лазар і, наче школяр, почервонів.

— Знаємо ваших людей! Вони мені ось тут, — ткнув собі у печінку. — Ой, добре їх знаємо, а паче Лєтрика. Після зустрічей з ним тиждень маю таке відчуття, ніби перебуваю під напругою 220 вольт.

Відтак, подобрівши, Конопляний приятельськи поплескав Лазаря по плечу і сказав:

— Дмитре Юрійовичу, по давній дружбі, раджу вам більше нікому про це навіть не заїкатися, бо сплинуть чутки до вищих інстанцій, — тут Панас Пантелеймонович, закусивши губу, суворим поглядом задивився у вікно, — пенсію свою дороблятимете на посаді завідуючого клубом у рідному Прирічному.

Після поїздки в район Лазар тиждень уникав теплої зустрічі із кровними односельцями, а коли Лєтрикові і Ногавичці пощастило його упіймати, рішуче гримнув по столу кулаком і сердито крикнув:

— Нема!

— Чого нема? — підняли на Лазаря невинно-здивовані очі шановні прирічанці.

— Металу для медалей!..

Трагічний посвист вітру у слідах Огли-Туба-Насвищу

або ж

Велика рідня

Трагедія лопухівців почалася тої днини, коли Дмитро Лазар, загалом міцно тримаючи в руках економіку, задумав створити в колгоспі ще й допоміжні промисли. А оскільки авторитетна комісія була проти виробництва сувенірів, бо, як писала преса, “…орли, виготовлені умільцями місцевих колгоспів, не те, що не долетять до Парнасу, їм не сягнути навіть підніжжя гори Мелані”, то прирічанці вирішили відкрити у себе цех по виробництву сонцезахисних окулярів.

Почувши про затію прирічанців, лопухівський голова Андрій Козик — у цього справді економіка трималася тільки на широкополому фетровому капелюсі, якого не знімав навіть їдучи попри гору Меланю — взяв собі за мету врешті ошелешити сусідів. Порадившись зі своїми освіченими спеціалістами, постановили: відкрити у колгоспі села Лопухова сувенірний цех по виробництву кулькових ручок із моржової кістки. Задумане зберігалося у найсуворішій таємниці. Із Крайньої Півночі до Лопухова терміново був запрошений майстер по обробці моржової кістки Огли-Туба-Насвищу. Лопухівці, уявляючи, які завидки візьмуть прирічанців, коли розписуватимуться кульковими ручками лопухівського виробництва, ледь не вмлівали. Спеціаліст по обробці моржової кістки, заявившись у Лопухово, зажадав одразу роботи, а оскільки сировини не виявилось, запропонував свої послуги. Мовляв, нехай лопухівці видадуть Огли-Туба-Насвищу готівкою кілька тисяч, то він їде у свої північні краї, закуповує сировину і повертається із товаром у Лопухово. Купаючись у майбутній славі, лопухівці забули про всяку пильність: Андрій Козик дав розпорядження колгоспному касиру видати під розписку Огли-Туба-Насвищу десять тисяч. Видали. Огли-Туба-Насвищу розписався, подякував — і тільки вітер у його слідах засвистів.

Як на біду, у колгосп прибула ревізія. Перевіряючі уважно й прискіпливо вивчили розписку Огли-Туба-Насвищу й передали її слідчим органам.

Нині Андрій Козик поважно знімає свій капелюх перед рідними місцями міфічного Огли-Туба-Насвищу й ніяк не намилується стадами моржів, кістки яких мали піти на виробництво знаменитих кулькових ручок. Сумними наслідками відбулися й лопухівці: їхній колгосп об’єднали із прирічанським, а село стало підпорядковуватись Прирічанській сільраді.

Спостерігши, як обернулись справи в організації допоміжних промислів для Андрія Козика, Дмитро Лазар поспішно згорнув виробництво окулярів — діла у нього йшли не набагато краще, аніж у потерпілого сусіда.

Невідома напасть впала на його голову: колгоспні “умільці” жодну партію окулярів не могли втиснути в рамки стандарту. Візьмеш, приміром, готовий виріб. Окуляри як окуляри. Поважно натягаєш на носа, дивишся ближньому у вічі, а бачиш кінцівки його ніг і навпаки. У прирічанських окулярах часто плутались навіть сторони світу.

Саме із такої партії виріб був дарований на день народження почесному колгоспнику Ногавичці. Добряче хильнувши у Лєтриковій кінобудці, Ногавичка, аби не видно блудних очей, натягнув окуляри й помаленьку рушив додому. Дибає, дибає вулицями, потім явилось якесь поле, відтак знову вулиці, будинки… Але, повиділось чоловікові, обійстя його й не так далеко від кінобудки, а вже добру годину чимчикує. Зняв окуляри, роздивився пильно навкруги, а він — біля церкви у Заньці. З тих пір і пішло по світу з його мудрих уст: “Не вір очам своїм, коли натягаєш на носа окуляри прирічанського виробництва”. А коли колгоспні “умільці” прийшли за порадою до прирічанського патріарха, мовляв, що і як їм зробити, аби товар таки знайшов споживача, Ногавичка, не довго мудруючи, простодушно порадив:

— Тут великих фіглів, думаю собі, не треба — випускайте окуляри без скла.

Поголоски поголосками, а в організації оригінального цеху допоміжних промислів, як висловився Дмитро Лазар, “колгосп дарував вітрові не одну тищу рупчиків”. І коли б прискіпливі ревізори спершу завітали в бухгалтерію Прирічного, хто зна, чи не спіткала б доля лопухівців самих прирічанців.

Однак, на превеликий подив заньківців, вонігівців і волячівців, які не без прихованого злорадства з дня на день очікували критичних ситуацій, а відтак і гострих конфліктів між ворогуючими селами, об’єднаними нині в один колгосп, лопухівці занадто швидко призвичаїлись до нового становища і від чистого серця простягнули прирічанцям руку товариськості. Як і годиться, аби набити собі гоноровості, прирічанці сказали: подумаємо. Але оскільки часу на роздуми не вельми стачило, бо жнива висіли на носі, вдарили по руках на вічний мир і братерство.

Не багато часу й минуло, як окремі лопухівці потроху почали себе вже йменувати прирічанцями. Річ звісна: скажімо, приїде лопухівець нині у райцентр в пошуках дефіцитного товару. Загляне в один магазин, кине оком в інших — того нема, того бракує. А коли врешті зів’януть крихти надії, лопухівець зітхне тяжко й прорікне на весь магазин: