За вихідні Веклюк поволі відходить, світ довкола стає для нього веселішим, і він божиться у душі більше ніколи в житті не зв’язуватись із “мерзавчиками”. Але розпочинається робочий тиждень, і знову являється “мерзавчик”. Круці фікс, гер гот! От люди! І придумають: “мерзавчик”. Це тобі не “падлюка”, “мерзавець”, а “мерзавчик”. Любовно так, ніжно, від самого серця. Де тут відмовиш!

Жінка називає Веклюка теж любовно — Кіряша і звертається до нього невідомо чому тільки на “ви”.

— Ви вже приїхали, Кіряша? — питає вона уїдливо під дверима ввечері у п’ятницю, коли повертається із ферми. — Може б, завтра, Кіряша, трохи сіна вкосили для худоби?

Від прізвиська Кіряша у Веклюка виникає відчуття, ніби літак, на якому він щойно летів, попав у найстрашнішу повітряну яму. Він сердито цвіркає крізь зуби у стелю і злостиво хрипить:

— Круці фікс, гер гот! І як земля носить таку нечисть на своєму чистому тілі!

І ось трапилась історія, котра зумовила різкий поворот на вибоїстому шляху життя, по якому з непомірною ношею так тяжко дибав Андрій.

Півроку тому на день народження Веклюка роботяги дільниці подарували шефу картку “Спортлото”. Знешкодивши з десяток “мерзавчиків”, побратими мали намір власноручно заповнити клітки і у готовому вигляді піднести її іменинникові. Але тут уперся Петро Мокрянин — права рука Веклюка.

— Нехай заповнять Андрій Симкович власноручно, і квит.

— Круці фікс, гер гот! І падлюка ж ти, Петре, якого сонце не виділо, — незлобливо сказав Веклюк. — Сам добре знаєш, що мені ніколи у житті не таланило, а насміхаєшся, пес ти шолудивий, — закінчив з причаєним сумом майстер.

— А Ви, Андрію Симковичу, знаєте, що сонце у нинішньому році активне. Прислухайтесь до внутрішнього голосу — він підкаже цифри, — порадив, загадково усміхаючись, Мокрянин.

І тут же розповів притчу про внутрішній голос. Веклюк щиро сміявся разом з усіма, так і не заповнивши картку. Але серед ночі він раптом прокинувся. В грудях нудило, голова, виділося, повільно оберталася навколо плечей і так нестерпно боліла, ніби у неї хтось увіткнув гостру спицю і спроквола, насолоджуючись чоловіковою мукою, протягав крізь мозок. До того ж божевільно мучила спрага. Стогнучи, вийшов із гуртожитку, підійшов до труби, із якої пульсувало мінеральне джерело, і почав несамовито пити. Вода, здавалося, уже заповнила все його єство, але він спрагло ковтав і ковтав, доки не відчув, що живіт ось-ось лусне. Відтак сполоснув обличчя, освіжив під тугим струменем голову і сів на порозі.

Ніч була тепла, темна і густа, як смола. У гущавині лісу закричав пугач. Не закричав, а застогнав — тяжко і відчайно, немов людина в агонії. Морозець так і вскочив за спину Веклюка і прудко пробігся під сорочкою. Хотів було Веклюк зайти у кімнату, але тут згадав притчу про внутрішній голос.

“А коли спробувати? Де вже моє не пропадало? — подумав байдуже. — Тим більше у рік активного сонця яких тільки чудес не буває”.

Отже, внутрішній голос. Щоб його почути, треба зосередитись, увійти в себе, і чекати, коли він до тебе промовить. Веклюк приперся до одвірка, підняв голову, заплющив очі і почав увіходити в себе. Але на які внутрішні глибини не опускався, йому було так лихо від “мерзавчиків”, що тепер не те що внутрішнього, але й власного, Богом дарованого голосу, не міг би видобути. Він хотів уже розплющити очі, коли раптом змигнуло число “37". А далі числа помчались, як на світловому табло: “42”, “28", “33", “11", “6". І хоч Веклюк був тугуватий на пам’ять, всі числа розпеченим залізом втаврувалися у його мозок. Притьмом відкрив очі, оглянувся навкруги — густа літня ніч повільно стікала із вершин лісу, і на обрії, немов тоненький кусень хліба, ледь помітно просвічувався схід. Легенький вітер тихо будив у кронах дерев птаство, і воно дзвінкоголосо дякувало.

Для певності, що це не сниться, Веклюк ущипнув себе за ніс. Однак болю майже не відчував. Тоді впився зубами у руку. На цей раз ефект виявився більшим, аніж сподівався.

— Круці фікс, гер гот! — влетів із войовничим вигуком у кімнату.

Хлопці посхоплювались і запухлими очима очманіло втупилися в майстра.

— Підказав, підказав внутрішній голос! Знаю всі числа! — репетував, як навіжений, Веклюк.

Тут же вийняв із кишені картку “Спортлото” і під один подих заповнив.

Того ж дня довірений клієнт вкинув у місті частину “Б” в скриньку.

По недовгому часі Прирічне облетіла вістка: Андрій Веклюк виграв у “Спортлото” п’ять тисяч.

…Веселий травневий ранок п’янкими запахами трав вливався через вікно у кімнату. У саду навперебій галасували птахи, з листя після нічної грози лунко скапували тучні роси, а Веклюку здавалося, що то з пташиних дзьобів дзвінко падають на землю краплини їх невиспіваних голосів.

По радіо щойно почалась програма “Від суботи до суботи”. Веклюк струсив з очей рештки сонливості, метеликом спурхнув з ліжка і підійшов до вікна. Крізь зелені просвітки саду на нього добрими очима дивилася гора Меланя. Приголублена-приласкана сонцем, гора світилася таким спокоєм, ніжністю і мудрістю, що виділося — так і зронить людським голосом:

— Доброго здоров’ячка, шановний!

“Добре, добре, коби завжди таке, круці фікс”, — сам до себе мовив Андрій і потягнувся.

Господи, щастя яке, краса! Та ще й субота! Для кого як, а для нього найсвітліша днина у тижні. Якщо й видумали мудрі голови якусь там ріку часу, то субота — її берег. Спи скільки завгодно, займайся, чим душа жадає, чимчикуй, куди хочеш, бо знаєш — попереду ще один вихідний. Ет, неділя це вже не той спокій. Голова починає сохнути із самого ранку, під серцем млоїть, що узавтра чекають на тебе нові труди, що якби ото скоріш перескочити ріку часу, котра зветься тижнем. З неділі на понеділок і сон полишений задоволення. Очі і вуха всю ніч висять на шибці: чи не світає, а чи не чути ще вдалині електрички. Тут і починається стрімка, з підступними і небезпечними крутілями течія ріки часу.

“Круці фікс, гер гот! — посміхається про себе Андрій. — Ну й голови, не голови, а казанища мудрості! Додуматись тільки треба: “ріка часу”. У світі стільки премудростей, що, приміром, йому — простій трудящій людині — треба, певне, тисячу літ прожити, аби хоч якусь їх частку збагнути. Приїжджав нещодавно на лісодільницю поет — середніх літ, повний, довговолосий, вуса чорною підковою. Приїхав — йому щирі обійми. Він же не як прості люди, а віршами говорить. Але цей почав читати ресеміненції… чи ремінісенції. Господи, і не вимовиш того слова. Прочитав, а його трудяги ні слова не второпали, однак задля годиться з всерозуміючим виглядом довго аплодували. Прощаючись, поет подарував свою книжку “Століття мого серця”. Ось тобі і назвав, а ти вдумуйся, мудруй. Тут з хвилини на хвилину чекаеш, аби твоє бідне серце, замучене “мерзавчиками”, хоча б до пенсії додибало, а він про століття. Круці фікс, та й годі”.

З цими філософськими думками Веклюк помився, поснідав і засів за “Спортлото”.

Щаслива карта різко вплинула на долю Веклюка. Андрій назавжди кинув пити і тепер жодний добродій не міг купити його “мерзавчиком”. Більше того, він так зненавидів п’яниць, що тільки почує від когось “мерзавський дух”, ладен у ложці води втопити. Навіть трохи підпилий для нього тепер гірше державного злочинця. Сам же, коли б воля, вивергав би із себе в одну мить всіх “мерзавчиків”, страчених за життя в горлянці.

Кожної суботи Веклюк зачиняється у своїй кімнаті, розкладає чисті картки і, прислуховуючись до внутрішнього голосу, заповнює клітки, з нетерпінням чекаючи результатів попереднього тиражу. Опісля пам’ятної ночі, щоправда, внутрішній голос, либонь, задрімав, бо жодне число, підказане ним, не виявилось щасливим. Однак нинішні передчуття — такий прекрасний ранок, нечуваний спів птахів, добрі очі гори Мелані — налаштовували Веклюка на приємну несподіванку.

Він заплющив очі, зосередився і почав повільно заглиблюватися в себе. Довгий час у голові плив суцільний морок без надії на жодний просвіток. Веклюк хотів було уже виходити із себе на грішну землю, коли на темному овиді спалахнула цифра “3” і… гримнуло дверима — повернулась із ферми жінка.