Славна історія села посвідчувала, що у таку пору чудеса надходять на чудеса і добра від них мало ждати. Приміром, уже згадувана вчителька початкових класів Віра Петрівна Перебзяк, готуючись до чергових вступних іспитів на історичний факультет університету, не без подиву віднайшла у хроніці Прирічного, що Велика ріка зникла біля села саме у рік активного сонця.

Отже, як і слід було очікувати, перший же день Нового року дарував прирічанцям сенсацію: у баби Вариводихи опоросилася відома на всю округу породиста свиноматка, яку покійний онук Грім назвав Дульсінеєю Тобоською. Факт сам по собі, здавалося б, непримітний. Але в тім то й річ, що привела Дульсінея Тобоська аж двадцять поросят.

Почувши від Ногавички цю новину, старий Федірцан багатозначно прорік:

— Акхи, казав я, небого Меланю, що у цьому році чудеса у світі будуть діятися великі, акхи. Я, небого, пам’ятаю, як за молодості нас із покійним братом Яном цілий рік активного сонця животи боліли, акхи…

— То й що, — просвердлила Меланя колючим зором обличчя незворушного Федірцана, — думаю, слава Богу, ачей ви не опоросилися, як Дульсінея.

— Ні, ні, — запевнив жінку Петро, сприйнявши її мову за чистий гріш. — Я просто так сказав, до слова, аби щось сказати, акхи… — і теплими очима обласкав новорічну пляшку, у якій так звабливо голубіли рештки сливовиці.

Меланя, упіймавши на столі ніжний зір Петра, екзекуторською рукою схопила півлітру, заткнула кукурудзяним качаном і пішла ховати трунок у комору. Рожеві мрії Федірцана вмить спопеліли. Петро, почухавши потилицю, промовив услід жінці:

— Щоб тобі, Меланю, кури красно неслися у сьому Новому році, акхи…

Вістка про феномен Дульсінеї Тобоської, випереджаючи новорічні щедрівки, швидко облетіла прирічанські хати. Кіномеханік Ілько Лєтрик, який на цей час по сумісництву обіймав у клубі ще й посаду культмасового працівника, як і годиться, вмить зреагував на рідкісну подію і на дверях кінобудки вивісив новорічну “Блискавку”.

З величезного аркуша паперу погордливо дивилася на прирічанців мальована найсоковитішими барвами тучна льоха. Безсумнівно талановитий художній витвір доповнювали два десятки крихітних пацят, які обсіли Дульсінею від голови до хвоста. Під щасливим сімейством вогняно-червоними літерами пишнів напис. Але оскільки Лєтрика із граматикою не зв’язувала така тісна дружба, як, приміром, із Ногавичкою, то подаємо зміст новорічної “Блискавки” дослівно.

Ізвесная свінья Дольсінея Тобонська баби Варіводихи (та, що жівйот коло Петра Федорцана), сьогодні породила 20 пацят. Новороджені чувствують себе у прекрасному настроєнії. До сього слід докласти, що у нелегкому і благородному труді бабі Варіводисі і її любімой Дольсінеї помагав ветеран колгоспа, заслужений пенсіонер Петро Степанович Ногавичка, который і возвістив усіх нас про новогоднє чудо”.

Наприкінці “Блискавка” тими ж вогненно-пекучими літерами закликала: “Таваріші пріречанці, ровняйтесь на Дольсінею бабы Вариводихи!”

За якихось хвилин двадцять біля кінобудки уже роїлась, гуділа, нуртувала, мов весняний льодохід, величезна юрба патріотично-піднесених прирічанців. Тяжкуваті опісля новорічного похмілля, вони смакували, немов хрумтливі солоні огірки, кожне слово, виписане Лєтриковою рукою. Щоправда, ніхто із присутніх не міг дотямити, як рівнятись на Дульсінею Тобоську, але це зовсім не псувало святкового настрою.

Один за одним прирічанці піднімали новорічні ясні очі догори, до далеких небес, під якими спочивали у снігах Лопухово, Вонігово, Воляче, і незлобиво тішили свої душі: “І тут наша сіла зверху на кобилу”.

Декотрі із сельчан уже виряджали своїх дітей щедрувати до родичів у навколишні села з метою неодмінно розповісти лопухівцям, вонігівцям, волячівцям, заньківцям про героїчний вчинок Дульсінеї Тобоської.

Тим часом у натовпі висловлювались мудріше од мудрішого міркування щодо увіковічнення пам’яті прирічанської знаменитості. Ілько Лєтрик, приміром, висунув пропозицію обезсмертити Дульсінею на гербі села і виставити його при в’їзді у Прирічне. Колгоспний винороб Василь Перепийвода в уяві уже бачив голову породистої льохи на позолоченій етикетці до міцного плодоягідного вина, яке перед Новим роком отримало високу оцінку спеціалістів на міжнародному конкурсі в югославському місті Любляні. А майстер лісодільниці Андрій Веклюк висловив ідею, котра примусила замислитись не одну прирічанську голову: оскільки кожен рік прийнято у міжнародному масштабі комусь присвячувати, то чи не оголосити, звичайно в межах Прирічного, рік активного сонця роком Дульсінеї Тобоської. Були з цього приводу і інші міркування, але менш суттєві, тому до уваги не бралися. Тут же, біля кінобудки, в ощасливленій юрбі хтось підкинув думку — навідати бабу Вариводиху і привітати із новорічним дарунком свиноматки, яка враз стала гордістю Прирічного. Святкову колону, з гордо піднятою головою, очолив сам Ілько Лєтрик. Дорогою юрба обростала новими людьми, щедрівками, веселим гомоном, дзвінким і здоровим, як новорічний мороз, сміхом, жартами. З деяких дворів із корчагами вина вибігали навперейми колоні господарі, зупиняли і починалося частування, а надалі — танці.

Сніги, розвеселені людською радістю, і ті, здавалося, не витримували, спалахували і пускались із розпашілими прирічанцями у гопак, а відтак разом вже й бігли за натовпом до щасливої хати баби Вариводихи. Навіть гора Меланя, виділося прирічанцям, у цю мить потихеньку підсувалася все ближче і ближче до села. І коли б не міцно муровані хати, які перепиняли шлях Мелані у Прирічне, гора б, напевне, теж почимчикувала за прирічанцями до обійстя Вариводихи. Хтозна, у які б гульбища переродився перший новорічний день, коли б не сама призвідниця торжества — Дульсінея Тобоська.

Святкова колона застала Вариводиху на подвір’ї у не вельми святковому настрої — щойно вийшла із хліва і кінцями хустини витирала сльози. Натовп враз змовк — де й поділися веселощі. Навіть сніги притихли, зниділи під ногами, а гора Меланя так само потихеньку позадкувала подалі від села і біди. Все ж пломінь гордості, який пойняв керівника колони Ілька Лєтрика, не міг отак відразу охолонути. Культмасовик зайшов по інерції у двір, схопив щосили руку Вариводихи і міцно потряс.

— Всі серця наші вам, Поланьо Микитівно. Від усього Прирічного і вас здоровлю!

— Із чим?

— Із щасливими родами вашої славної Дульсінеї! — відчеканив срібними монетами Ілько.

— Та то ж одне горе, — жалісливо похитала головою Поланя. — Не встигла я побігти до Федірцані, а вона вже, клята, придушила двох найкращих пацяток.

— Біда, але невелика, — Лєтрик уже розпоряжався: — Тих двох відкладіть як докази для комісії, назавтра вона має бути тут і це чудо зафіксувати, а інших вісімнадцять пильнуйте, як зіницю ока.

— Яких вісімнадцять? — Вариводиха вивільнила з-під хустини вухо і піднесла його ближче до Лєтрика.

— Ті, що залишилися живими.

— Ільку, — здивовано, але уже спокійно мовила Поланя, — ти ще все не протверезився? Про які вісімнадцять пацят мелеш?

— Я не мелю, а переказую те, про що сьогодні вранці сповістив Петро Степанович Ногавичка. Ви ж покликали його на поміч Дульсінеї. І вона на його очах привела двадцять поросят.

— Господи! — сплеснула руками Вариводиха і вже звернулася до зніяковілих прирічанців. — Чуєте, люди добрі! Старий біс був такий п’яний, що в очах йому не двоїлося, а троїлося. Одне порося по двічі, а то й тричі рахував.

На цій мові Поланя обернулась до оторопілого Лєтрика і гаркнула:

— Вісім маленьких було, щоб ти здох, а двох Дульсінея прилягла і вже мертві.

Тут прирічанці повторили у натуральному вигляді знамениту гоголівську німу сцену. Більш урівноважені по цьому одразу кинулись наздоганяти дітей, посланих щедрувати у сусідні села, інші із войовничими вигуками, гігіканням, гогоканням кинулися на штурм Ногавичкового обійстя.