Батько провів Маріцу за село. Тут, на перехресті доріг, він раптом обняв її, пригорнув до себе й прошепотів:

— Хай береже тебе любов…

І довго дивився їй услід.

Заходило сонце, заливаючи степ хвилями пурпурового сяйва. Маріца йшла повільно і весь час оглядалася. Ставала дедалі меншою і меншою, аж поки не згоріла під палаючим небокраєм.

І коли через кілька днів батько, зовсім немічний, востаннє покликав Гріма до себе, син побачив, як у його зіницях все ще палахкотить призахідний овид, до якого тяжко, неймовірно тяжко несе своє безмежне, як людська сльоза, горе одинока у своїй любові жінка.

І тепер, спостерігаючи, як мати дивиться в коридор, вкотре відчув гордість за батька. Все-таки була і є людина, що його кохала, кохає і, певне, пронесе цю любов-страждання, як той палаючий призахідний овид, над усім своїм життям.

… — Ми, Маргаретко, до тебе маємо справу не дуже спішну, але й відкладати її надовго не можна, — мовила, вагаючись, Вариводиха, — Грім школу скоро кінчає… Треба думати, на який путь його вести. Я собі гадаю так — хай іде вчитися.

Мати задумалась.

— З нього будуть люди, — взялась переконувати Поланя. — Хоча і вчиться не бозна-як, але руки в нього мудрі до всякої роботи і голову має газдівну. Теперички ціле літо у жнива трудився із тітчиним Василем на тракторі. І грошей настарав, і пшениці десять мішків привіз в обійстя та ще грамотою колгосп нагородив. Покажи, покажи матері, — понукала поспішливо, обернувшись до внука.

Грім з величезним невдоволенням вийшов у коридор. Порпаючись у валізці між численними паперами, несамохіть глянув у привідчинені двері до кабінету Флора Аністратовича і заціпенів. На протилежній від вікна стіні у золоченій масивній рамі серед коричнево-зеленуватих пагорбів росло дерево, намальоване батьком останньої його весни. Те саме дерево, якому уже багато років снились білі лебеді. Різке світло настільної лампи падало на заволочену рясним павутинням картину, безжально палило її, і дерево, виділося, корчилося від неймовірних мук, а птахи божевільно ячали в середині стовбурів, як у розпеченій клітці, волаючи спасти їх і випустити на волю. Валізка випала з рук на лакований паркет, і Грім відчув, як вогненний шквал затьмарює розсудок.

— Що трапилося? — висунула з кухні на стукіт цікаву голову Поланя.

Грім, тепер уже розчахнувши навстіж двері кабінету, стояв на порозі блідий, із стиснутими п’ястуками і перекошеним ненавистю обличчям.

— Ти чого туди зазираєш? — спитала похапливим шепотом Вариводиха, злякано косячись у куток, де вів телефонну бесіду Фрол Аністратович.

— Картина! Хто віддав йому батькове дерево? — раптом страшно закричав Грім і, не тямлячи себе, рвонувся у кабінет.

— Господи, спаси, що з тобою?! — вмить ринулась за ним Поланя і повисла на онукових руках.

— Хто замкнув батькове дерево у цю смердючу, плісняву хату?!

— Дитино, пощади, помилуй! — благала крізь сльози Поланя. — Це я дарунок Форлу Каністріровичу передала. Добра душа, пожурився, аби нам сотини не відрізали, то я йому і віддячила. Для нас обох же старалася, спадь на Бога, дитино! — простягла до Гріма перестрашені руки.

— Тобі що треба?! — раптом пролунав у дверях холодний голос Фрола Аністратовича. — Тут нічого твого немає, і брись звідси!

— Тут мій батько, розп’ятий на стіні! — промовив крізь зуби Грім і, притьмом кинувшись до картини, зірвав її разом з гвіздком і міцно притиснув до грудей.

— Фроле Анікастріровичу, — знову заплутавшись у імені, надсилу усміхнулась Вариводиха, — ми, селяни, люди прості… Вибачте нам. З ним ніколи такого не було, — кивнула в бік онука. — Цю картину мій зять давно намалював. Колишній зять… Вибачте… Вона все’дно без діла у нас стояла, а Вам для кабінету — то краса…

Слова “зять”, “колишній зять” аж потрясли Фрола Аністратовича, і обличчя його вмить набрякло гнівом. Йому завжди здавалося, що очима Гріма над ним насміхається той, колишній… Ця думка весь час люто влучала у самолюбство Фрола Аністратовича. І будь зараз на місці Гріма хтось інший, Аністратович віддав би це, як на його погляд, дурнувате дерево, набите такими ж дивакуватими птахами, за милу душу, не просячи й доброго слова. Але тепер нарешті наступила слушна нагода звести рахунки із тим, хто всі ці роки так боляче ранив його самолюбство. Все єство Аністратовича, злорадно тішачись, волало до помсти.

— Крім усього, бачу, ти ще й не вихований, — мовив із удавано щирим подивуванням. — Вриваєшся серед білого дня в чужу хату, тягнеш, що заманеться, та ще й погрожуєш.

Зіниці Аністратовича звужувалися у товстих скельцях окулярів, очі дедалі густіше вкривалися сердитим потом. Навіть мирні й сонливі бегемоти на його халаті перестали позіхати, наїжачились й дивилися на хлопця насторожено й вороже.

— Я не краду і не беру звідси, що заманеться. Це пам’ять про мого батька.

Грім ще міцніше пригорнув до себе картину.

— Ну й отрок у тебе, — звернувся, хапаючись від нервового сміху за тлусте черевце Флор Аністратович до матері, яка зразу прибігла, зачувши сварку. — У нього ж не всі дома, — покрутив біля скроні. — Ось тобі й селяни, народ справді простий, нічого не скажеш.

Старенька, перестрашено зіщулившись, стояла у кутку кабінету ні жива ні мертва.

— Повісь картину на місце! — в голосі Аністратовича відчулася явна погроза.

— Ні!

Аністратович, у противагу своїй розхляблій, ожирілій поставі, блискавично підскочив до хлопця, схопив за барки, потягнув до себе і із усією люттю і ненавистю, які згромадилися за цей час у кулачищах, метнув у проліт дверей. Тримаючи однією рукою картину, другою шукаючи опори, хлопець зачепився ногою об поріг, впав горілиць у коридор і головою вдарився об ребро тумбочки.

Нагально притлумлена мати, все ще не усвідомлюючи сподіяне, розгублено подала йому руку. Грім відсторонив її і піднявся самотужки.

— Іроде, ти що з дитиною вчинив?! — неспогадано вилетіла із кутка Вариводиха й вчепилася за халат Фрола Аністратовича.

Де й поділися її покірність, лагідність, ота вічна боязкість перед зятем. Трясла ним, отетерілим, і кидала в ненависне обличчя все, що накипіло у серці.

— Спаскудив життя дочки, то й хлопця думаєш загубити! Бодай тобі щасливого дня не діждатися!

Мати пробувала було щось сказати, але тут заплакала й побігла на кухню.

Грім з якимось неприродним спокоєм піднявся після удару, одягнувся, взяв під руки картину й вийшов з хати.

На дворі безтурботно світило весняне сонце, вздовж доріжки зеленіли перші промені трави, в саду, доказуючи один одному правоту, культурно сварились вишколені горобці.

Після пропахлої нафталіном і парфумами хати дихалось легко, вільно і солодко. Грім на мить зупинився перед сходами і співчутливо глянув на левів.

“Господи, як же такі звірі, сильні, могутні, можуть жити з цими людьми під одною стріхою”, — подумав з гіркотою й попрямував на вулицю.

Біля хвіртки раптом почув за собою тяжкі, натомлені кроки і обернувся. Сплигнувши із постаментів, за ним покірно ступали сині леви. Грім легкою ходою йшов по вулиці. Дерево на картині, яку хлопець ніс під пахвою, відчувши на дворі весну, починало помалу оживати, розпускати тендітне листя, і з розкритих пуп’янків злітали один за одним у теплі небеса білі лебеді. Могутні і сильні звірі пораз дивились їм услід і, не звертаючи ні на кого уваги, поважною ходою йшли за хлопцем. І коли всі троє вийшли на околицю міста, їх зустріли сільські дерева.

— Що це за сині звірі і куди вони прямують? — спитали Гріма простодушні сливи-угорки і черешні-маївки.

— Це звичайні леви, — безжурно відповів хлопець, — а йдуть вони зі мною, додому. Ми ж, селяни, народ простий, думаю, зживемося під однією стріхою.

Феномен Дульсінеї Тобоської,

або ж

Меланхолія у Ногавички

Посеред грудня дощі раптово звітрились. Натомість вдарили морози — здорові, люті і міцні. Чимало лиха скуштували на своїм віку брати-горіхи, але ніхто із прирічанців не чув від них нарікань на судьбу. Зате тепер, особливо ночами, дерева часто скрикували від нестерпного холоду, і чулося у їх стогонах стільки муки, що не одне серце озивалося до них болем. А мороз палив день у день. На якийсь час закрилася навіть школа. Наскільки вже гартований житейськими і природними бурями Федірцан, і той якось, перебігаючи до баби Вариводихи навідати Меланю, обморозив вуха. Обкутавши голову вовняною хустиною, Петро тепер лежав вдома і з смертельним пострахом чекав днів тепліших. А суть у тому, що Федірцан навіяв собі: коли наступить відлига, вуха розтануть і відпадуть. І тоді й без того лиса його голова стане вже зовсім схожою на осінню диню. Уявляючи, як сприйме його нову подобу Меланя, Петро жахався і безперестанку молився. І тут — невідомо, чи від Петрових молитов, чи закономірно — потепліло, і перед Новим роком пішов сніг. Перші сніжинки почали кружляти над селом з обіду, а через півгодини так замело — за два кроки просвітку не видно. Обтрусившись під вечір від снігу, хмари рожевими журавлями прошелестіли над Прирічним і пірнули за гору Меланю шукати нічлігу. Село врочисто готувалось до Нового року. Водночас прирічанців проймала й тривога. Що дарує рік прийдешній світові, Прирічному? До кого увійде в оселю новим щастям, кому горем серце обпече? Адже, як свідчила преса, коментувало безперестанку радіо і телебачення, підтверджували, зрештою, і календарі старожилів Прирічного, — наступний рік мав бути роком активного сонця.