“Трапилась історія, — пише далі у своєму літописі Ногавичка, — яка вельми здивувала Прирічне: пересварилися до смерті — думаю собі теж не без участі того, що світить і зігріває нас, — Федірцаня і Вариводиха — за все життя жінки не сказали одна одній лихого слова. Спровокували ворожнечу між сусідами ті ж самі прокляті — бодай про них і не згадувати — поросята Дульсінеї.

Якось Меланя вийшла у сад і остовпіла. На переритих грядках моркви сумирно паслося сімейство Дульсінеї. Від побаченого Мелані тільки й стачило сили крикнути Вариводиху. Баба вмить примчала.

— Гляньте, Поланьо, що нечисті тварюки наробили!

Вариводиха замість того, аби і собі залементувати, як траплялося в подібних випадках (тут безперечний вплив сонця: занадто вже припікало у той день), спокійно мовила:

— Чого репетуєте, Меланю, самі ж говорили, що маєте велику радість, коли до вас на обійстя чесна челядь заходить “погостити”.

На цьому запис у літописі обривається, та чим завершилась сварка, а може, і бійка, неважко здогадатися. Щоправда, наприкінці недокінченої розповіді є примітка Ногавички:

“По натурі я чоловік жалісливий, але коли б Вариводиха покликала мене нині заколоти все потомство Дульсінеї, не зважив би на хворобу і пішов із великим задоволенням”.

Притча про внутрішній голос,

або ж

"Круці Фікс…"

Гріх казати, траплялись у рік активного сонця в Прирічному випадки із вельми оптимістичним кінцем.

Приміром.

Лєтрик, малюючи афішу до фільму “С любимыми не расставайтесь”, саме дописував під назвою звично “кроме детей до 16 лет”, коли радіо сповістило, що з орбіти зійшов американський супутник “Скайлеб” і падає на землю. Не гаючи часу, Лєтрик одразу побіг у “Спорттовари”, купив шлем для мотоциклістів і тут же одягнув на голову, — не така вже й велика Земля, як про неї пишуть. Журися тепер, у якій точці впаде отой “Скайлеб”. А може, й в Прирічне. Вранці, наступного дня, по радіо повідомили, що “Скайлеб” впав благополучно і нікому не заподіяв біди. Лєтрик взявся було знімати із себе шлем, як по голові трахнуло — в очах спалахнуло і зразу померкло.

“Ось і вір добрим вісткам радіо”, — подумав Ілько, приходячи до тямки.

І яким глибоким розчаруванням пойнявся Лєтрик, коли зовсім очунявши, побачив біля своїх ніг не супутник, навіть не його уламок, а надвоє розколоту цеглину, котра зірвалась із-під покрівлі “священного місця” і вгодила Ільку по голові. На щастя, шлем вберіг від неминучої катастрофи.

“Ось і не вір своїм передчуттям”, — мовив про себе Лєтрик і тугіше затягнув пасок на рятівному шлемі.

Нечуваною радістю вписався рік активного сонця і в життя учительки Віри Петрівни Перебзяк. Доля зрештою обернулася до неї ясним ликом: Віра Петрівна вступила опісля багаторічних митарств на заочне відділення історичного факультету. На думку Ногавички, тут теж не обійшлося без активності, щоправда, не сонця, а Миколи Васильовича, який у цей час обіймав посаду завідуючого райвно і налагодив тісні узи дружби із викладачами університету.

У всякому разі, про що б не плескали злі язики, Віра Петрівна стала студенткою. Педколективом Прирічанської школи одразу було підраховано, що Віра Петрівна — звичайно, коли не затримуватиметься на одному й тому ж курсі, — отримає диплом фахівця з вищою освітою саме в той рік, коли колеги проводжатимуть її на пенсію. Ця істотна деталь вельми ріднила долю Віри Петрівни із щасливою долею Петра Степановича Ногавички…

І попри все, історії, повідані досі, тьмяніють в порівнянні з тими, які траплялися в рік активного сонця з майстром дільниці колгоспного лісництва Андрієм Веклюком і відомим уже активістом, колгоспним чередарем Павлом Гаракалем. Тут автор з дозволу читачів і, безперечно, Ногавички, який вдячно надав матеріали свого літопису, розгорне обширніше оповіді, оскільки факти, на його думку, досить рідкісні і не без певної моралі… Отже, історія перша…

…Пішов якось бідний чоловік по світу щастя шукати. Минав гори, ріки, і забрів у пустелю. Йде день, другий… Хочеться пити, їсти, а довкола — жодної оселі, жодного колодязя.

“Зупинись, копай криницю!” — звелів раптом чоловікові внутрішній голос.

Зрадів невимовно бідний і радий старатися. Руками вигріб у піску добрячу яму, а водою і не пахне.

“Підемо далі, може, десь інде поживимось”, — зітхнув внутрішній голос.

Опівдні трапилось серед пустелі велетенське дерево.

“Вилізай на самвершок!” — наказав підбадьорливо внутрішній голос.

Зібравши в руках рештки сил, видерся чоловік на найвищу галузку. Омана — і тут пусто!

“А тепер стрибай униз”, — порадив хутко внутрішній голос.

Не роздумуючи ні секунди, розкинув чоловік руки і полетів. І вже за кілька метрів до землі внутрішній голос сумовито сповістив: “Повертайся, сарако, швидко уверх, бо зараз так гепнемося, що й кісток ніхто не позбирає”.

Розповідаючи цю притчу своїм знайомим, Андрій Веклюк глибоко затягувався цигаркою, стулював тонкі, маленькі губи, задирав голову і раптом захлинався сміхом. Як і дим ментолових цигарок, сміх у нього був запашний і трішки ядучий. Слухач, дивлячись, як дрібна постать Веклюка трясеться від гигикання, хоч-не-хоч також сміявся. Наколи пристрасті угамовувались, Андрій весело блискав на співбесідника насторожено-цікавими, як у білки, очицями і захоплено сплескував у долоні.

— Круці фікс, гер гот, придумають же люди собі баєчку, а вона, виявляється, і правдою може бути, — мовив, цвіркаючи крізь прокурені зуби, і сумовито хитав головою.

Попросити Веклюка пояснити його улюблений вираз “круці фікс, гер гот” — марна справа. Просто цей вислів підказував ближнім, що Веклюк або у занадто піднесеному настрої, або шаленіє… Ще до недавніх пір Андрій люто запивав.

Річ звісна: приїде на лісодільницю клієнт, тицьне цидулку на відходи і ненароком з-під поли зронить “мерзавчика” — чвертинку.

— Ой, куряча пам’ять, трохи не призабув, Андрій Семенович, — вибачливо усміхається клієнт, — їхали сюди і по дорозі прихопили. Гадаю собі: люди у холоді-морозі сили надривають, за роботою сонця божого не видять, хіба жалко для них? Ви тільки не подумайте, що мав лихе на гадці, — спішить випередити Веклюка клієнт. — На мою грішну душу, це вам від щирого серця. Мені дрова, як усім, — підряд.

Півлітри Андрій не визнає — це явний хабар з підступним наміром. А от “мерзавчик” діє магічно. Веклюк на очах добрішає, його круглий, як недоросла картоплина, носик ледь помітно тремтить, ніздрі розширюються і, озираючись злодійкувато навколо, кілька разів солідно прокашлюється.

— Якщо по правді, від серця, то красно дякую за уваженіє, — мовить статечно.

Коли “мерзавчик” знищений, тут клієнт:

— Ой, куряча пам’ять, трохи не призабув…

І на світ Божий являється другий “мерзавчик” — теж без лихого на гадці.

— Тобі яких дров? — питає Веклюк — уже не суворий майстер, а скибка хліба.

— Мені, Андрію Семеновичу, кажу, як усім, підряд, але коли маєте щось ліпше у припасі, в боргу не лишуся.

— Круці фікс, гер гот! — зробить купецький жест Веклюк.

— Для труни мені ще стачить. А для добрих людей — і душі не жалко.

Невдовзі машина, вантажена першосортним кругляком, похитуючись, обережно виповзає із дільниці на биту дорогу.

Наприкінці тижня, весь опухлий з червоними очима, із відчуттям невідомого страху і неприємним осадком на душі, Веклюк повертається додому, замикається у кімнатці і влягається у ліжко. Цілу ніч йому ввижаються черепи, що клацають зубами, білі миші на ковдрі, а одного разу приснилось, ніби витяг власну щелепу і почав гризти. До ранку кілька разів перевдягає мокрі від поту сорочки і весь час тяжко стогне — має таке відчуття, ніби летить у літаку і той постійно потрапляє у повітряні ями. Нутрощі то підкочуються йому до горла, то провалюються у чорну пустку.