— Ало… Добрий день… Немає вдома Фрола Аністратовича, — пролунав через хвильку її роздратований голос. — Кажу, немає… Він мені не відчитується, куди їде… Може, в понеділок буде… Будьте здорові…

Увійшла у кухню зовсім спохмурніла, поправляючи пасмо волосся.

— Просто не розумію, що за людина. Дзвонить і дзвонить — спасу нема.

— Хто? — гулькнула цікавими очима Вариводиха.

— Фрола Аністратовича дядько. Ще давно, коли Фрола Аністратовича батьки померли з голоду на Поволжі, цей дядько забрав його з сестрою до себе на Україну. Ну добре, вигодував, виростив… Спасибі тобі, чоловіче, низький поклін до землі… і будь здоровий. Так ні, все життя, як реп’ях… Фроле Аністратовичу, поможи з пенсією… поклопочися за шматочок землі, бо душа на старість терням заросте без неї… А тепер у сина його рідного щось у сім’ї не ладиться. І вже третій день: “Де Фрол Аністратович. Він старший, хоч і зведений, брат. Авторитет”. На мою правду, таке ніби у Фрола Аністратовича не було більш важливих справ, — злилася мати.

“На твою правду…” — подумав Грім і перед ним, як світло дня нинішнього, спливала її правда…

… Того суботнього вечора батько з Грімом повернулися з етюдів ще завидна. Біля порога їх зупинив крик, що долинав з хати… Сварилися мати з Поланею.

— Я не можу більше з ним жити, не можу, чуєте! Кожного тижня вертатися до мерця, коли в мене є людина, яку люблю, без якої не можу…

— Побійся Бога! Я ж тебе не неволила, не гнала з-під батога заміж! А тепер така ганьба на мою старість — при живому чоловікові!..

— А який з нього толк навіть живого?! — перервала мати сердито. — Усе з тими божевільними картинами носиться і який зиск… Та й не жилець, чуєте, не жилець він уже на цьому світі!

Гримнула дверима й вибігла у сіни і тут на порозі зустрілася з чоловіком і сином.

— Господи! — скрикнула і перелякано прикрила долонею рота.

А далі із жахом в очах почала задкувати в глиб сіней. Батько незмигно дивився на неї. Обличчя його було жовто-кам’яне, незворушне, і тільки сині жили набухли і нестримно пульсували на лівій скроні.

Мати забилася в куток сіней і чекала, чекала чогось страшного… Але батько мовчки минув її, зайшов у свою кімнату і зачинив на ключ двері. І тут вона не витерпіла. Рвонулася до дверей і почала гамселити по них кулаками.

— Чого ти мовчиш? Ну скажи, скажи хоч слово, або вийди і забий до смерті! — благала, ридаючи, перед дверима.

… — Треба було її стерегти, не допустити цього, — голосила на всю хату другого дня Вариводиха, заламуючи руки.

— Коли її не вберегла моя любов, тут ніяка сила запомогти вже не могла, — відповів батько…

… Тільки мати вмостилася за столом, як знову озвався телефон. На цей раз дзвінки лунали суворо, сухо й вимагаюче. Матір’ю аж підкинуло — схопилася й притьмом полетіла у коридор.

— Слухаю… Добр-и-и-й де-е-нь, Степане Петровичу, — залився співом голос матері. — Дома, звичайно, дома. Тільки ще ніжиться в ліжку… Так, так… нерви заспокоює… Секундочку почекайте — зараз покличу.

Відклала трубку і обережно привідчинила двері спальні.

— Аністра-атовичу! — проспівала протяжно. — Тебе до телефону Степан Петрович! — І навшпиньках увійшла у кухню.

Поланя відклала виделку і питальним знаком насторожилась.

— Начальник Флора Аністратовича, — пояснила пошепки мати.

Прокашлюючись, зі спальні, у розмальованому бегемотами халаті, вийшов Фрол Аністратович. Але перш ніж підійти до телефону, мигцем зазирнув на кухню. І тут сите, розкішне обличчя його, чи від перерваного сну, а чи від побаченого скривилось, як маска індійського божка.

— Др-р-растє! — буркнув у стелю.

Поланя вмить злетіла із стільця і так догідливо усміхнулася, що Грімові здалося: візьми в цю мить Аністратович в руки голку і накажи бабі пролізти крізь металеве вушко — вона б волосинкою проскочила, променем пролинула.

— Добридень, добридень, — пролебеділа і, гарячково шукаючи в пам’яті ім’я зятя, знову встругнула: — Добридень, Флорію Акастратовичу, — і плеснула себе по губах. — Вибачте, ми, знаєте, селяни, не все правильно можемо…

Флор Аністратович зміряв її не вельми доброзичливим поглядом — мовляв: бачу, що не все можете, — і мовчки подався до телефону. Грім із цікавістю підмітив: коли Фрол Аністратович рухався, бегемоти на його халаті смачно позіхали.

Вариводиха винувато зиркала спідлоба на матір й чекала від неї щонайгіршого, але дочка таким запобігливо-уважним поглядом дивилася у коридор, де розмовляв Флор Аністратович, що, здавалося, аби блискавиця шугнула перед нею, все одно б не зреагувала.

Щось занило — тупо і боляче — Грімові у грудях. Відтак цей несподіваний й неусвідомлений біль немов вивергся із душі назовні. Натомість відчув у собі дику злорадність й люте торжество…

… Після останньої зустрічі батько не бажав бачитися з матір’ю.

Сили, нестримна жага до життя, роботи, що так раптово спалахнули в його виснаженому хворобою тілі, невмолимо і невідворітно почали згасати.

Забравши із собою Гріма, він повернувся до своєї матері в невеличке молдавське село, закинуте, немов вітром перекотиполе, в далекий закапелок сорочинських степів.

…Це сталося погожої осінньої днини, одразу після обіду. Син із батьком сиділи на призьбі і лущили кукурудзу. Баба Нуца поралася в хаті біля печі, аби назавтра, у вихідний, не возитися з горшками. Батько дбайливо очищав качани від листя і час од часу вибирав найтучніший, обома руками підносив до вуст і глибоко вдихав солодкувато-запаморочливий запах молодих зерен.

— Виростеш великим, — сказав замріяно Грімові, — завжди схили голову перед цим мудрим зерном, бо воно спасло від голоду не один рід…

За цими словами відчинилась боязко хвіртка і у двір повільно увійшла молода жінка. І тут на мить здалося, що все навколо: і грона жагучого, як молдавські пісні, перцю — звисали рядочком обважніло з-під стріхи, і білі стіни хати, і розпашілі від ласки осені вишні в саду, і купка золотистих качанів під призьбою — одразу померкло, зблякло… Натомість якесь магічне, червонувато-срібне сяйво замерехтіло навколо постави жінки і ледь чутним подихом війнуло по всьому двору. Висока, гінка, у білій з глибоким вирізом блузці, помережаній казковими узорами, і довгій, майже до самої землі, розквітчаній спідниці, вона ніби неспогадано знялася з-під далекого степового крайнеба і тихо опустилася з голубої височини біля воріт. Червона вільна хустина гарячими крилами спливала з її оголених, бронзово-тьмяних плечей. Дрібні хвилі чорного, аж синюватого, волосся обтікали високе чоло, туго перев’язане жовтою стрічкою, в’юнилися спрагло навколо довгої шиї і спадали аж до середпліч.

Ошелешений батько пробував було встати, але тіло ніби спаралізувало. Загіпнотизований її ледь розкосими голубувато-карими очима, у глибині яких мінливо тріпотіли дивні зблиски, невідривно дивився на жінку.

Вона обережно ступила кілька кроків до батька, і раптом спалахнули, закричали на все безгомінне осіннє небо її руки.

— І-о-о-оне! — кинулась перед ним і припала до немічних грудей.

— Маріцо! — насилу гамував себе батько. — Маріцо, для чого ти прийшла? — Розгублено погладив звихрену, ошалілу повінь волосся.

— Іоне! — звела благально погляд. — Я піду… тільки не проганяй, хай ще раз надивлюся на тебе.

— Маріцо, встань.

— Це я на тебе біду накликала! — заголосила, ридаючи. — Коли почула, що зрадив і женився, ходила, як божевільна, степами і благала кожну комаху, кожне дерево, аби ніде не знаходив спокою, просила сонце і небо, аби ти висох, як зимовий полин. Чому я тоді не оніміла?! Чому в мене самої тоді язик не висох?!

— Маріцо, прости… — мовив, хапаючись за кожне слово, батько. — Вчились разом в інституті… Безжурні. А потім дитина… Коли б її покинув у той час, справді все життя не знайшов собі спокою… А ти не карай, не муч себе. Це, певне, й без того мало статися…

— Неправда! — закричала Маріца. — Був би ти біля мене, навіть у страшну засуху збирала б у степах найчистіші роси і в жменях носила б тобі! За молоком пташиним, коли б тільки попросив, полетіла би у небеса!