— Гей! Ти куди? — наздогнав Іван і вчепився залізними долонями за Грімову руку. — Далі! Далі, що було?

— Що далі? Полетіли собі!

— Як, із жінкою?

— Чого із жінкою? Вона їм назустріч із квітами вийшла, а не з кувалдою… Думаєте, якщо вища цивілізація, то вже без серця. Вони для своїх музеїв хапають злих, підступних, щоб рід людський очистити.

— А ти ж говорив — теленктуалів, розумних?

— Як бачите, останні дані науки повністю заперечують мої припущення.

Гайналь глибоко затягується цигаркою, — палить він тільки у хвилини найвищого нервового напруження, — і закашлюється.

— Ну, що мені робити? — питає переможно Грім, коли бригадирські груди угамовуються.

— Сьогодні поїдеш у Чорний Мочар орати. Але хай я нежить дістану, коли не останній раз прощаю, — кричить навмисне голосно Гайналь, щоб усі почули бригадирову великодушність і доброту. Потім заходить у гараж, злодійкувато оглядається, виймає з кишені молоток, з люттю кидає його в інструментальний ящик і береться за роботу.

…І знову одна за одною стеляться скиби благородної прирічанської землі за Грімовим трактором. Над селом стоїть саме та пора, коли земля, напившись досхочу літньої радості, своїм лицем поволі обертається до осені. Повертається до неї, немов до мудрої матері, щаслива, несучи на собі і в глибинах своїх щедрі дари людям. Ще по-літньому високо світиться над стерновищем ясне чоло сонця, гарячими вітрами дихають навколишні поля, так весело сміються цвіркуни, що їх голоси, здається, відлунюють аж у грудях маленьких птахів, які непорушно зависли над головою.

Літо, як порядний газда, ще здорове, пашить зеленню дерев і трав, голубіє очима Петрових батогів, літає, співаючи над селом, вчепившись за натомлені крила бузьків. Але у ніжних переливах марева на далеких овидах уже світяться зіниці осені. Звідти, здалеку, вона, видиться, не поспішає. Стала на високому березі і видивляє броду — куди безпечніше і легше перейти на цей бік. А поки що хай радується, хай веселиться добре літо. Осінь не за горами — вона вже подолала їх.

Грім, розорюючи землю для нового зерна, ще не відає — мине кілька днів і він загине у Лопухові, рятуючи у палаючому будинку дітей. І в ту ж мить, коли викине на руки натовпу через вікно дворічну дівчинку і коли перегоріла балка палаючими грудьми придавить його до підлоги, він ще в останню хвилину подумає: якщо і є щастя в житті, за яке можна спокійно вмерти, то це щастя народитися в Прирічному, пожити між його людьми, прокласти на цій землі свою борозну і засіяти її зерном вічного добра.

А поки що Грім оре і разом із землею обертається до ясних очей осені.

Частина друга

Рік активного сонця,

або ж

Історії трагічні, але з фіналом подекуди оптимістичним

Походеньки осені-прирічанки,

або ж

Реквієм білих лебедів

Хто хоч раз побував у Прирічному в пору стиглої осені, ніколи не згасить ні в пам’яті, ні в серці ніжне полум’я багряно-золотистих багать, якими, немов наречена, рясно уквітчується щедра, багата і прекрасна тутешня земля.

Осінь спершу підкрадається до гори Мелані, довірливо, немов дитя, притулиться щокою до її грудей, оглянеться навкруги і мало-помалу обійме стареньку. І за якийсь день-два згорблена Меланя ніби розправлюється, виростає: кожен кущ, кожне дерево, навіть травинка враз спалахують на її плечах веселковими, соковитими, як прирічанські яблука, барвами. Гляди — і вже Меланя як принаряджена молодиця. Хоч на весілля запрошуй — ця і в найзапальнішому танку себе не осоромить. Від такого раптового переродження гора добрішає, а в далеких її споминах оживають кущі винограду, обтяжені бурштиновими кетягами.

І знову каміння Мелані починає медово пахнути стиглим виноградом. За такої пори всі бджоли, які досі ласували нектаром поживної гречки чи солодкими плодами прирічанських садів, починають злітатися до гори. Приманені чудодійним запахом янтарних грон, малі трудяги облизують кожний камінь і, не зібравши пожитку, сердито сварять Меланю за обман. Гора слухає, слухає, і зостається їй тільки сумовито посміхнутись. Хіба поясниш цим крихітним чудо-роботягам своєю мовою, що медово пахне виноградом тільки пам’ять Мелані?

А осінь, діставшись маківки скелі — тої самої, на якій уславив себе Грім, — вже впевнено роздивила собі навкруги шляхи, зістрибнула притьмом і побігла долиною. Найперше помилася у потоці, і від її долонь той одразу поголубів. Окропила зелені шати братів-горіхів, і велетні з подивом почали роздивляти один на одному новенькі, гаптовані черленим золотом сорочки. Хотіли би подякувати — та осінь вже бігла селом. Вимальовувала сади, варила сливове повидло, квасила огірки, капусту, копала картоплю, виламувала кукурудзяні качани і, звичайно, чепурила хати до осінніх весіль. Разом з ними у селі наступав земний рай. У цю пору Прирічне із незапам’ятних часів укладало тимчасове перемир’я із Лопуховим, Воніговим, Волячим і Занькою. Жителі навколишніх сіл могли безборонно йти Прирічним, завітати на перше-ліпше весілля і стати дорогими гостями. Наскільки вже перченого характеру прирічанські собаки, й ті ставали навдивовижу сумирними. Село гуляло, пило, веселилося тижнями. Осінь, захмеліла від міцного прирічанського вина, ходила свахою із весільними рушниками від двору до двору і насамкінець кожного дня п’яною засинала десь під столом. І коли на всіх скрипках обривалися останні струни, а з бубнів зоставалося жалюгідне клоччя, осінь раптом спохвачувалась, бо їй ще газдувати у Лопухові, Вонігові, Волячому, Заньці… З важкою від похмілля головою бігла туди і по дорозі нагадувалась, що вже прийшов час морозів. Отож, не дуже гризучи собі совість, щедро обкидувала навколишні села сивими морозами і бігла подалі від біди. З тих пір і пішла гуляти по світу поговірка: “Якщо чорт багатому дітей колише, то осінь прирічанцям весілля править”.

Але подібної осені, як нинішня, ніхто із прирічанців не затямив. Яка не чіпка пам’ять у Федірцанової Мелані, то й вона туманно пригадувала, буцімто про таку осінь їй повідувала прабаба, а та, в свою чергу, чула від своєї прапрабаби.

У ту скорботну днину, коли ховали Гріма, осінь, замість того, аби погостити на горі Мелані, печаллю спливла із мерехтливих обріїв до кладовища, і все навкруги пойняла мертвотна жовтизна.

— Великий наш світ, і дуже важко людині знайти у ньому себе, — говорив здавлено над могилою, гамуючи сльози, голова колгоспу Дмитро Лазар. — Дехто проіснує цілий вік, так і не збагнувши свого місця у житті. Яскравим спалахом майнуло на наших очах життя Охріма Новикова. Але вогонь того спалаху зігрів кожного і його світло назавжди залишиться у нашій пам’яті…

І як не стримував себе мужній Дмитро Лазар, надалі говорити не зміг. Ніхто із прирічанців раніше не бачив його сліз. Горе завше єднає людей. Так сталося і на цей раз. Либонь вперше за всю історію прирічанці, лопухівці, вонігівці, волячівці і заньківці зійшлися разом, хоч і на кладовищі. Горе звело їх і стало спільним. Стояли люди у задумливій зажурі і на непокриті голови дерева сипали із такою печаллю листя, що виділося, вже ніколи не зазеленіють.

Жінки відвели зомлілу Вариводиху від труни, і раптом небо тужно заплакало пташиними голосами.

Всі підвели очі. Від гори Мелані, поволі опускаючись, до кладовища плив табун білих лебедів. Обвівши коло над людьми, птахи один за одним плавно опустились неподалік і завмерли, сумно дивлячись на похоронний натовп. Що покликало лебедів у тутешні краї в таку осінню рань? Може, пам’ять далеких предків про Велику ріку, яка текла в їх крові, а може, людське горе — ніхто не міг збагнути. Щойно відправили похорони, білі і горді птиці знялися над кладовищем, обвели над могилою прощальне коло, і чулося — людськими голосами заплакали. Відтак змили у небеса. Ніхто із прирічанців ні до цих пір, ні опісля лебедів у цих краях не бачив…