До яких тільки дипломатичних прийомів не вдавалися керівники колгоспу — Гріма умовляли, благали, обіцяли, журили, погрожували, а з нього — як з гуся вода. Затявся на своєму: доки не прочитаю книги, пусто до мене пороги оббивати.

Іншого б на його місці без розмов звільнили. А з Грімом було складніше. Хоч він раз у місяць і “повіситься” на три дні, зате відробить вдесятеро. Та й хлопець він совісний, чесний, на таких тільки і покладешся у найскрутнішу хвилину, таких із свічкою при найяснішому сонці шукай — вряди-годи знайдеш.

Голова, дізнавшись про корінь Грімової хвороби, перестрів якось Варвару.

— Ти б йому ті книги на зиму приберегла, зберемо урожай, обсіємось, справимо обжинки, а там хай читає, аби очі на лоба лізли.

— А що маю вдіяти! — розвела руками. — У мене теж план.

Як і було обіцяно, Грім через тиждень “повісився”. Того ж дня не вийшов після хрестин на роботу і Йосип Іваник — був закріплений за фермою і возив із поля зелені корми. Хлопці, послані за Іваником, повернулися самі занадто веселими, балакучими і сповістили бригадирові, що Йосип зараз пливе по широкому Дунаю і невідомо, коли причалить.

Остання надія — безвідмовний Грім. Але ж Грім сьогодні “повісився”.

— А може… — подумав Гайналь і вирушив до Вариводихи.

— Ви говорите, що ферма голодна. Вам одне в голові. Сідайте, сідайте, за простої не платять, — зустрів бригадира Грім.

Гайналь сердито потягнув носом, сів на колоді. Поруч нього — Грім.

— Що ви, Іване, знаєте про Бермудський трикутник?

Бригадир недовірливо скосив очима на Гріма.

— Мудрий який знайшовся! Бермана я знав скоріше за тебе. І не бреши: він газованою водою у місті торгував, а не трикутниками.

— Сільська темнота! У Карібському морі є такий трикутник. Пливе, скажімо, корабель, попадає у той трикутник, а його — гам, і нема! — клацнув Грім зубами перед самим носом Івана.

Бригадир відсахнувся і посунувся подалі.

— Або був такий випадок — цілу американську ескадрилю проковтнуло без сліду. Гам — і нема. Уявляєте!

— Як це “гам — і нема”?

— Існують різні теорії, — Грім напускає на обличчя вченого виразу. — Останню теорію саме тепер вивчаю. Популярно пояснюю. В межах космосу або поза ним існують високорозвинуті цивілізації. Їм треба дізнатися, як іде розвиток людства, як прогресує його розум. От вони і понаробили собі таких трикутничків-дірочок у небі і помаленьку тягнуть — там корабель, там еропланчик — і в космічний музей. А були випадки, що й людей прямо з поля брали.

— Як! Живих людей!

— А так. Йдете, скажімо, до мене на поле перевіряти, як орю — на совість чи аби норму виконав. Душа у вас, Іване, нечиста! Самі знаєте, що я не партачу, а лізете. Так, ніби про здоров’я баби спитати, мовби ваша полюбовниця. Про мотор поцікавитесь, чи не барахлить, а коли б дійсно заклинив, то гайки не розкрутите. А тим часом очима лупаєте, який би гріх знайти.

— Я тебе питаю про святих, а ти мені про горшки, — нетерпляче совається на колоді бригадир.

Він уже давно забув про голодні корови на фермі і про те, за чим прийшов.

— Так от, йдете ви до мене на поле розпитати про здоров’я баби Полані. Йдете собі і думаєте: на чому б спіймати Гріма, щоб не був вже таким чистеньким, щоб у передовики не перся… Сонечко гріє, пташки співають, квіточки цвітуть. Радісно на душі. Жити би і жити на грішній землі. А тут раптом перед вами тихенько сіла тарілочка, може, й не тарілочка, а казан, завбільшки з того, що ви вкрали із Деречем із ферми і продали у Лопухово за бідон вина, а про це і досі ніхто не знає.

— Ти вже закінчиш?..

— На чому ми зупинились? Ага, згадав. Жити би і жити на грішній землі, а тут тарілочка-казан — плюх перед вами. Антени — на всі боки. Гудуть, пищать. Відкриваються люки, висувається людина у скафандрі, поманила пальцем і каже: “Товариш Гайналь, комен зі гір[1] до нашого корабля”. А ви, як жаба в пащеку вужеві, — виєте, скімлите, але в тарілочку йдете. Ну, а вона люки хлоп і тю-тю із вами у космос.

Рясний піт зросив чоло бригадира, обличчя раптом позеленіло.

— Хай би тільки попробували, — раптом наїжачився Іван. — Я б кувалду і…

Притьмом схопився, розмахнув рукою і, забувши про складені позаду дрова, з усієї сили урізав кулаком у сучкуватий кругляк.

— У-у-гу-у! — завив від болю Гайналь і закрутився на одній нозі, зтиснувши скалічену руку.

— Саме так би воно і закінчилося, — резюмував Грім. — А втім, Іване, космічне переселення вам не грозить. Нашим братам по розуму потрібні експонати людей інтелектуальних. Тут ваша кандидатура не підходить. А кувалду справді треба завжди із собою носити. На всяк випадок.

Гайналь перев’язав носовичком збиту до крові руку і рішуче запитав:

— Йдеш на роботу чи ні?

— Самі добре знаєте, що мені за законом ще два дні висіти, а робите із себе дітвака.

— Тоді віддавай ключі і на роботу більше не являйся.

— Іване, це вже самоуправство, а воно карається законом.

— Я знайду на тебе параграф! — тряс кулачищем перед носом Гріма бригадир. — Хай нежить дістану, а знайду!

Однак незворушний Грім уже не слухав. Преспокійно виліз на сіновал, зручно вмостився у ліжнику і заглибився у книгу.

Іван з люттю грюкнув дверима і, лаючись на весь двір, вийшов на вулицю.

Біля хвіртки його раптом наздогнав голос Гріма. Гайналь полегшено зітхнув і, просвітлілий, обернувся.

— Іване! — з явним збентеженням кричав Грім, висунувши голову з-поміж черепиці.

— Чого тобі?

— А ви чули про тібетських монахів та індійських йогів?

— Щоб ти здох в’єдно із своїми індійськими монахами і тібетськими гоями! — ніжно, по-батьківськи порадив Гайналь і попростував до тракторного стану із остаточним рішенням вигнати паршивця з роботи.

Через два дні, рівно о сьомій ранку, Грім з’явився на тракторній, обдивив прискіпливим оком “бегемота” — чи не порпались чиїсь цікаві руки, відімкнув кабіну і, ставши на гусеницю, закричав на всю горлянку:

— Роздайся море — “бегемот” пливе!

Бригадир щось майструє у гаражі і вдає, ніби не чує, підкреслюючи, що Грім для нього — пусте місце.

— Роздайся море — “бегемот” попливе! — знову кричить Грім і крадькома стежить за незворушним бригадиром. Гайналь — ні пари з вуст. Бачачи, що справа пахне смаленим вовком, Грім покірно йде до бригадира.

— Ви, Іване Михайловичу, гордий і непохитний, як Дарій, ніби й не родич мені у десятому коліні.

Тугуватий на вухо, бригадир підняв голову від верстата і різко відрубав:

— По-перше, з Дариною я шури-мури не крутив, — Гайналь мав на увазі колгоспну доярку, що надто любила продавати чоловікам очі, — тому й не знаю, чи горда вона і непохитна, а з тобою і поготів не хочу більше говорити.

Грім починає обходити з іншого боку.

— Ох і сердиті ж ми, до чого вже злопам’ятні, злющі, ніби нам до скону світу на цій землі ряст топтати, — просторікує Грім, міряючи вперед і назад гараж, — а тим часом і самі не знаємо, коли і де нам сьогодні сонце зайде. Говорили ми з вами позавчора про різні трикутники, дірочки у небі? Говорили! А в цю пору в Італії біля одного села тарілка на поле опустилася, — безбожно бреше Грім.

При останніх словах бригадиром ледь смикнуло, губи дрібно затремтіли і перебинтована рука мимоволі потяглася до кишені брезентової куртки, де надійно схований завбільшки з кулачище молот.

Грім — психолог — відразу помітив внутрішню зміну бригадира і продовжував ще з більшим запалом:

— Спустилася, значить, виходять із тарілки людиноподібні істоти у скафандрах, а поблизу жінка худобу пасе.

Гайналь облишив верстат.

— “Мабуть, космонавти, — подумала жінка. — Щастя яке! Я перша зустріла космонавтів”. І почала швидко букет збирати. Нарвала квітів — і бігом їм назустріч. “Гутен таг, лібен космонавти!” — і вручає найстаршому квіти. А той подивився і тільки усміхнувся…

Тут Грім навмисне перервав розповідь і вийшов із гаража.