— Секундочку, сер, я подивлюся.

Клац. Вілла перевели в режим очікування. Він відкинувся на своє поворотне крісло й сидів так, здавалося, цілу вічність, хоча червона секундна стрілка оббігла циферблат усього один раз. «Його там не буде, а якщо буде, я з’їм свій…»

— Алло?

Голос був молодий, нашорошено-обережний і, поза сумнівом, каннінґемський. У Вілла Дарнелла наче щось упало в шлунку, але на голосі це ніяк не позначилося; занадто вже старий він був.

— Здоров був, Каннінґем, — сказав він. — Це Дарнелл.

— Вілл?

— Ага.

— Що поробляєш, Вілл?

— А ти як там, малий?

— Учора виграв, сьогодні нічия. Дурна гра. Ніяк не міг зосередитися. То що там у вас?

Так, то був Каннінґем — він, поза всіляким сумнівом.

Дзвонити комусь, не маючи напоготові «легенди», для Вілла тепер було те саме, що вийти з дому без трусів, тож він без затримки сказав:

— Синку, ти там маєш олівець?

— Так.

— На Норт-Брод-стрит є точка, «Об’єднані автозапчастини» зветься. Зможеш туди підскочити й глянути, що в них за шини?

— Відновлені? — спитав Арні.

— Нові.

— Авжеж, я можу зайти. Завтра вдень у мене вільний час від полудня до третьої.

— Було б добре. Спитай там Роя Мастанґерру і скажи, що від мене.

— Назвіть по буквах.

Вілл промовив прізвище по літерах.

— Більше нічого?

— Ага… а ще я розраховую, що тобі надеруть там задницю гарненько.

— Губу закатайте, — розсміявся Арні. Вілл попрощався й повісив слухавку.

Сумнівів у тому, що то був він, не лишалося. Каннінґем того вечора був у Філадельфії, а відстань до Філадельфії сягала трьохсот миль.

Кому він міг дати запасні ключі?

Малому Ґілдеру.

Звичайно! От тільки малий Ґілдер лежав у лікарні.

Своїй дівчині.

Але в неї не було водійських прав і навіть дозволу. Арні сам казав.

Комусь іншому.

А не було нікого іншого. Каннінґем не спілкувався тісно ні з ким, крім самого Вілла, а він прекрасно знав, чорт забирай, що запасних ключів той йому не давав.

Якась магія.

Холера.

Вілл знову відхилився на спинку крісла й закурив сигару. Коли вона розгорілась, а охайно зрізаний кінчик лежав у попільничці, він задивився на димок і розмірковував. Але нічого не спадало на думку. Каннінґем був у Філадельфії, поїхав він шкільним автобусом, проте його машина десь зникла. Джиммі Сайкс бачив, як вона виїжджала, але не бачив, хто сидів за кермом. І що це все могло значити? Який напрошувався висновок?

Поступово його розум повернув в інше русло. Він згадав свої шкільні часи, випускний рік, коли йому дали головну роль у виставі. Він мав зіграти священика, якого доводить до суїциду пристрасть до Сейді Томпсон, дівчини, яку він твердо постановив собі спасти. Він зірвав бурхливі оплески. Один-єдиний момент слави за всі роки навчання в старшій школі, позбавлені спортивних і академічних тріумфів, і, можливо, найяскравіша мить його юності. Його батько був п’яничкою, мати — ломовою конякою, а єдиний брат — пройдисвітом, чий власний єдиний момент слави настав десь у Німеччині, а єдиними аплодисментами був рівномірний гуркіт німецьких 88-х.

Він згадував єдину свою дівчину, бліду білявку Ванду Гаскінз, чиї білі щоки вкривав розсип веснянок, що під серпневим сонцем прикро буяв рясним цвітом. Вони майже напевно побралися б — Ванда була однією з чотирьох дівчат, з якими насправді трахався Вілл Дарнелл (повій він із цього переліку усунув). І вона ж напевно була єдиною, кого він у житті кохав (звісно, якщо припускати, що така річ, як кохання, узагалі існує — а, як і у випадку з надприродними явищами, про які він іноді чув, але яких ніколи не бачив на власні очі, він міг сумніватися в його існуванні, не спростовуючи його), але її батько служив у війську, і Ванда була дитиною військового. Коли їй було п’ятнадцять — приблизно за рік до того містичного переходу влади з рук дорослих до рук дітей — вона з сім’єю переїхала до Вічіти, і на тому все скінчилося.

Вона фарбувалась якоюсь особливою губною помадою, і в те давно минуле літо 1934-го вона своїм смаком нагадувала полуниці, принаймні так думав Вілл Дарнелл, тоді ще досить худорлявий, ясноокий, амбітний і молодий. Від того смаку ліва рука тягнулася посеред ночі до ерегованого й сповненого бажання члена… і ще до того, як Ванда Гаскінз здалася, вони танцювали той солодкий особливий танець у снах Вілла Дарнелла. У його вузькому дитячому ліжку, закороткому для вирослих ніг, вони танцювали.

І згадуючи тепер той танець, Вілл перестав думати й почав мріяти, а переставши мріяти, знову затанцював.

Від сну, який так і не став глибоким і міцним, він прокинувся за якихось три години; прокинувся, бо задеренчали, відчиняючись, великі гаражні ворота й над ними загорілося світло — не денна лампа, а сліпучо-яскрава 200-ватна.

Вілл похапцем підняв спинку крісла. Черевики стукнулися об килимок під столом (на ньому опуклими гумовими літерами було написано по діагоналі «БАРДАЛ»[125]), і до тями його швидко привело не так щось інше, як голки в ногах.

Через увесь гараж до двадцятого боксу повільно проїхала Крістіна — і ковзнула всередину.

Вілл, дотепер не переконаний, що вже не спить, споглядав її з дивною відсутністю хвилювання, притаманною, мабуть, лише тим, кого щойно вирвали зі сну. Він сидів рівно за своїм столом, поклавши руки — свинячі окости на брудну списану карлючками промокашку, і споглядав її.

Двигун розігнався один раз. Двічі. Блискуча нова вихлопна труба стрельнула синім димком.

Мотор заглух.

Вілл сидів непорушно.

Його двері були зачинені, але між конторою і довгастим, хлівоподібним приміщенням гаража завжди був увімкнений інтерком. Завдяки тому самому інтеркому він почув, як починається сварка між Каннінґемом і Реппертоном, ще тоді, у серпні. Тепер же з гучномовця інтеркому долинало рівномірне цокання металу, поки холонув двигун. І більше Вілл нічого не чув.

З Крістіни ніхто не виходив, бо в ній нікого не було.

Усяке таке він відкладав у відкриту папку, бо з ним ніколи не траплялося нічого непоясненного… от тільки, можливо, щось подібне відбувалося саме зараз.

Він бачив, як вона перетнула бетонну підлогу, прямуючи до двадцятого боксу, і автоматичні двері постукотіли додолу, зачиняючись за нею й залишаючи надворі холодну грудневу ніч. А експерти, які б згодом вивчали цей випадок, могли сказати: «Свідок задрімав, а потім заснув, це він визнає, і йому снилося… те, що, за його твердженням, він бачив, було, вочевидь, не більше й не менше, ніж продовженням сну, зовнішнім стимулом, що спричинив суб’єктивний ряд спонтанних сновидних образів…»

Так, вони могли таке сказати, так само, як Вілл міг бачити сни про танець із п’ятнадцятирічною Вандою Гаскінз… але в реальності існував розважливий чоловік віком шістдесят один рік, чоловік, який уже давно позбувся всіх залишків романтичних уявлень.

І він бачив, як Каннінґемів 58-й прослизнув через увесь гараж порожнім, і кермо в ньому крутилося само, коли машина пірнула у свій звичний бокс. Він бачив, як згасли передні фари, і чув, як затихає восьмициліндровий двигун.

Тепер же, почуваючись так, ніби в усьому тілі не було кісток, Вілл підвівся, нерішуче постояв на місці, підійшов до дверей свого кабінету, знову повагався й тільки тоді відчинив. Він вийшов і рушив уздовж рядів автомобілів, припаркованих у похилому положенні, до двадцятого боксу. Звук його кроків відлунював за спиною і згасав у загадковій тиші.

Він зупинився біля машини, її розкішного двоколірного кузова, червоно-білого. Фарба була густонасиченою, виразною й бездоганною, без найменших щербинок чи ледь помітних цяток іржі. Чисте й абсолютно ціле скло не мало на собі навіть крихітної подряпини від камінця, що зачепив його випадково.

Єдиним звуком тепер було повільне скрапування талого снігу з переднього та заднього бамперів.

Вілл торкнувся капота. Теплий.

Він натиснув на ручку дверцят водія, і ті вільно відчинилися. З салону виплив аромат нової шкіри, нового пластику, нового хрому — от тільки під ним вчувався інший, значно неприємніший запах. Земляний. Вілл глибоко вдихнув, але не зміг визначити його джерело. Йому подумалося про стару ріпу в старому погребі його батька, і ніс зморщився.