Він нахилився вперед. У запалюванні не було ключів. Одометр показував 52 107,8.

Зненацька порожній отвір для ключа запалювання в приладовій панелі крутнувся, чорна щілина сама по собі перемістилася з позначки «АКС» до «СТАРТ». Гарячий двигун завівся миттєво й рівномірно загуркотів, сповнений вдоволеної високооктанової сили.

Віллове серце зашпорталося в грудях. Дихання зупинилося. Шумно й судомно хапаючи ротом повітря, він поспішив до себе в кабінет, щоб пошукати в одній із горішніх шухляд стола аспіратор. Його дихання, слабке й немічне, стогнало, мов зимовий вітер під вхідними дверима. Обличчя набуло барви старого воску. Пальці впиналися в пухку плоть горла й безупинно тягли.

Крістінин двигун знову вимкнувся.

Більше ні звуку, крім цокання й клацання металу, що холонув.

Вілл знайшов свій аспіратор, засадив його собі глибоко в горло, натиснув на кнопку і вдихнув. Мало-помалу відчуття, ніби на груди тисне тачка зі шлакобетонними блоками, розсіялося. Він всівся в поворотне крісло і вдячно послухав цілком здорові та очікувані скарги протесту від його пружин. І затулив на мить обличчя м’ясистими руками.

Нічого насправді непоясненного… дотепер.

Він бачив.

Тією машиною ніхто не керував. Вона приїхала порожня, пахнучи ніби гнилою ріпою.

Однак, навіть попри увесь пережитий страх, практичний розум Вілла почав крутитися й підкидати йому думки про те, як би його використати новонабуті знання на власну користь.

Вигорілий кістяк «камаро» Бадді Реппертона знайшов ближче до вечора в середу парковий рейнджер. Старенька жіночка, що жила зі своїм чоловіком у крихітному містечку Аппер-Сквонтик, зателефонувала на рейнджерську станцію на озерному боці парку. Її сильно мучив артрит, і, бувало, вона не могла спати. Минулого вечора їй здалося, що вона побачила, як біля південних воріт парку спалахнуло полум’я. О котрій це було? На її думку, десь приблизно о чверть на одинадцяту, бо вона дивилася вівторкове кіно на каналі «Сі-Бі-Ес», і ще навіть половини фільму не минуло.

У четвер на першій сторінці лібертівілльської газети «Кістоун» з’явилося репортерське фото згорілої машини, під заголовком, що проголошував: «ТРОЄ ЛЮДЕЙ ЗАГИНУЛО В АВТОМОБІЛЬНІЙ АВАРІЇ В НАЦІОНАЛЬНОМУ ПАРКУ СКВОНТИК-ГІЛЛЗ». За інформацією процитованого джерела в поліції штату, «одним з чинників міг стати алкоголь» — офіційно непрозорий спосіб повідомити, що серед руїн було знайдено потрощені рештки більш ніж півдюжини пляшок соку з вином, який продають під маркою «Техаська викрутка».

Особливо важко сприйняли новину в Лібертівілльській старшій школі; молодь завжди мала великі труднощі з усвідомленням неприємної інформації про власну смертність. А сезон святкових канікул, імовірно, тільки погіршував справу.

Арні Каннінґема звістка загнала в страшну депресію. І перелякала. Спершу Канючі, тепер Бадді, Річі Трелоні й Боббі Стентон. Боббі Стентон, гівнючок з дев’ятого класу, про якого Арні ніколи не чув… що цей малий гівнючок робив у компанії таких гоблінів, як Бадді Реппертон і Річі Трелоні? Хіба він не знав, що це ніби зайти в печеру до тигрів, коли зі зброї в тебе є лише водяний пістолет. Здавалося незбагненно важкою справою повірити у версію чуток — про те, що Бадді з друзяками налигалися на баскетбольному матчі, а потім поїхали кататися й накачуватися далі, і от що з цього вийшло.

Він ніяк не міг позбутися відчуття, що він якимось чином причетний.

Після останньої суперечки Лі перестала з ним розмовляти. Арні їй не дзвонив — частково від гордості, частково від сорому, а ще частково — від бажання, щоб вона зателефонувала йому перша й усе стало таким, як раніше… до того.

«До чого? — пошепки спитала в нього свідомість. — Ну, до того, як вона ледь не вдавилася на смерть у твоїй машині, це по-перше. До того, як ти хотів відправити в нокаут хлопця, що її врятував».

Але вона хотіла, щоб він продав Крістіну. А це було просто неможливо… чи не так? Як він міг таке зробити, коли стільки часу, і зусиль, і крові, і — так, правда — навіть сліз було в неї вкладено?

Він більше не хотів знову й знову прокручувати в голові цю стару жуйку. Коли продзеленчав останній дзвоник того позірно нескінченного четверга, він пішов — мало не побіг — на студентську автостоянку й пірнув у Крістіну.

А потім сидів за кермом і дихав довгими схлипами, дивлячись, як кружляють і опадають на яскравий капот перші сніжинки післяполуденної віхоли. Він пошукав у кишені ключі й завів Крістіну. Двигун упевнено захурчав, і Арні рушив, зминаючи шинами твердий сніг. Усе-таки, мабуть, доведеться поставити зимову гуму, але, правду кажучи, Крістіна її наче й не потребувала. Зчеплення з дорогою в неї було кращим, ніж у будь-якої машини, за кермом якої він був у своєму житті.

Намацавши ручку радіо, він увімкнув WDIL. Шеб Вулі[127] співав «Фіолетового людожера», і це врешті змусило його заусміхатися.

Від самого сидіння за кермом Крістіни, відчуття контролю, усе навколо ніби покращувалося. Здавалося, що все можна вирішити й упорядкувати. Звістка про Реппертона, Трелоні й малого гівняра, які так невдало для себе порозважалися, стала, звичайно, величезним шоком, а після прикрощів кінця літа й цієї осені цілком природно було, що він почувався трохи винним. Але він у той час був у Філадельфії, отак просто. Він ніяк не був з цим пов’язаний; то було неможливо.

Просто в нього взагалі настрій був нульовий. Денніс лежав у лікарні. Лі поводилася по-дурному — неначе то машина взяла й запхала шматок гамбургера їй у горлянку, бо в неї зненацька виросли руки, Господи Боже. А ще сьогодні він вийшов з шахового клубу.

Найгіршою в цьому, напевно, була реакція містера Слоусона, їхнього куратора. Він просто погодився з його рішенням і навіть не пробував переконати не робити цього. Арні йому наплів із три мішки гречаної вовни про те, як у нього мало часу і як йому доведеться просто відмовитися від якоїсь позакласної діяльності, а містер Слоусон просто кивнув і сказав: «Добре, Арні, якщо передумаєш — ми в тридцятому кабінеті». Він подивився на Арні своїми вицвілими блакитними очима, збільшеними крізь скельця окулярів до розміру огидних варених яєць, і в них щось читалося — докір?

Можливо. Але той дядько навіть не намагався його відмовити — ось у чому притичина. Він міг хоча б спробувати, бо Арні був найкращим учасником шахового клубу ЛСШ, і Слоусон це знав. Якби він спробував, то, може, Арні б і змінив думку. Насправді в нього з’явилося більше вільного часу, тепер, коли Крістіна була… була…

Що?

Ну, знову полагоджена. Якби містер Слоусон сказав щось типу: «Слухай, Арні, ти не поспішай, гарненько все обдумай, ти нам дуже потрібен…» Якби він щось таке сказав, то чого б і не передумати? Але ж ні. Просто «якщо передумаєш — ми будемо в тридцятому кабінеті», і бла-бла, і тиць-миць, сучий гівняр, як і всі вони. Не його вина, що ЛСШ вилетіла з турніру в напівфіналі, перед тим він виграв чотири матчі і виборов би перемогу й у фіналі, якби тільки мав шанс. Це через тих гівнярів Баррі Кволсона та Майка Гікса вони все просрали; обидва грали в шахи так, наче думали, що Руй Лопес[128] — це якийсь новий газований напій…