Раптом він увірвався на півслові, помітивши, що двадцятий бокс порожній. Крістіна зникла.

— Арні приходив? — спитав він.

— Арні? — тупо кліпаючи, повторив Джиммі.

— Арні, Арні Каннінґем, — роздратовано пояснив Вілл. — Ти багатьох Арні знаєш? Машини його нема.

Джиммі позирнув на двадцятий бокс і насупився.

— А. Ага.

Вілл усміхнувся.

— Розумника виперли з розумацького шахового турніру, ге?

— О, правда? — запитав Джиммі. — Ой-ой, це погано, ге?

Віллу так і хотілося схопити його й добряче струсонути, запотиличника відважити. Але він стримався. Він не буде сердитися; через це стане важче дихати, і зрештою доведеться накачувати легені огидною бридотою з аспіратора.

— То що він сказав, Джиммі? Що сказав, коли ти його бачив? — Але раптом Вілла охопила впевненість у тому, що Джиммі не бачив Арні.

Нарешті до Джиммі дійшло, куди хилить Вілл.

— А, я його не бачив. Бачив тільки, як Крістіна виїжджала. Яка ж вона лялечка, скажіть? Він так її поремонтував, це якась магія.

— Так, — сказав Вілл. — Магія. — Слівце, що вже спадало йому на думку у зв’язку з Крістіною. Зненацька він вирішив, що не кликатиме Джиммі на каву з бренді. І, не зводячи погляду з двадцятого боксу, сказав: — Джиммі, можеш іти додому.

— Ой, лишенько, містере Дарнелл, а ви ж казали, що я сьогодні можу шість годин відробити. А це після десятої буде.

— Я відмічу тебе після десятої.

Каламутні очі Джиммі аж проясніли від цієї несподіваної, майже нечуваної щедроти.

— Правда?

— Так, так, правда. Біжи собі, Джиммі, згода?

— Так, — кивнув Джиммі, подумавши, що вперше за п’ять чи шість років, відколи він працює у Вілла (йому важко було згадувати, скільки саме років минуло, хоча його мати все записувала; так само, як вона зберігала всі його папери для податкової), у старого буркотуна виник різдвяний настрій. Як у тому кіно про трьох духів. І, прикликаючи свого власного духа Різдва, Джиммі закричав: — Це дуже велике добро, любий друже!

Вілл скривився й шумно зайшов у свій кабінет. Увімкнув кавоварку й усівся за стіл, споглядаючи, як Джиммі прибирає мітлу, вимикає більшість ламп денного світла й натягає своє важке пальто.

Відкинувшись на спинку крісла, Вілл замислився.

Саме його мозок, зрештою, не давав йому загнутися всі ці роки, завдяки йому він був живим і завжди на крок попереду; із зовнішністю йому не пощастило, усе життя він був товстуном, і здоров’я завжди було жахливим. Слідом за скарлатиною, на яку він перехворів однієї весни, була легка форма поліомієліту; після цього права рука стала діяти лише на сімдесят відсотків. У юності його спіткав цілий букет фурункулів. Коли Віллові було сорок три, лікар знайшов у нього під пахвою велике пружне новоутворення. Воно виявилося доброякісним, але операція з видалення прикувала його до ліжка майже на ціле літо, і внаслідок цього з’явилися пролежні. Ще через рік він ледве не помер від двосторонньої пневмонії. Тепер от початкова стадія діабету й емфізема. Але його мозок завжди був здоровим живчиком, і саме завдяки мозку він тримався на крок попереду від усіх.

Тож він відхилився й думав про Арні. Каннінґем вразив його й прихилив до себе після того, як дав того дня відсіч Реппертону, — своєю подібністю до того колишнього підлітка, яким був сам Вілл Дарнелл. Звісно, Каннінґем не був хворобливим, зате був прищавим, цькованим, самотнім. Усе це також було притаманним юному Віллу Дарнеллу.

А ще в Каннінґема був розум.

Розум і та машина. Та химерна машина.

— Добраніч, містере Дарнелл, — погукав Джиммі. Він трохи задлявся біля дверей, а потім нерішуче додав: — Веселого Різдва.

Вілл махнув рукою на прощання. Джиммі пішов. Вілл важко підняв свою тушу з крісла, витяг з шафки для документів пляшку «Курвуазьє» й поставив її біля кавоварки. Потім знову сів. У голові вже цокала приблизна хронологія.

Серпень. Каннінґем привозить старе роздовбане корито, «плімут» 1958 року, і ставить його у двадцятому боксі. З вигляду воно здається знайомим. Бо так і є. Це «плімут» Роллі Лебея. І Арні цього не знає (та й не треба йому знати), але колись давно Роллі Лебей також катався час від часу в Олбені, чи Берлінґтон, чи Портсмут за дорученням Вілла Дарнелла… та тільки в ті давно минулі дні Вілл водив «кадилак» ‘54 року. Різні машини для транспортування, те саме подвійне дно в багажнику зі сховком для феєрверків, сигарет, бухла й травички. У ті часи Вілл ще й не чув про кокаїн. Але, на його здогад, про нього не чув ніхто, крім джазменів у Нью-Йорку.

Кінець серпня. Реппертон і Каннінґем зчепились, і Дарнелл викидає Реппертона з гаража. Реппертон йому насточортів, з його вічною бравадою й півнячими манерами. Він діймає клієнтуру, і попри те, що катається в Нью-Йорк і Нову Англію, коли це потрібно Віллу, він недбалий, а недбалий означає небезпечний. Він має схильність перевищувати ліміт швидкості в 55 миль, йому виписують штрафні талони. Бракувало ще, щоб якийсь доскіпливий коп запхав свого носа в багажник — і всі вони опиняться на лаві підсудних. Дарнелл не боїться сісти за ґрати, тільки не в Лібертівіллі, але картина складеться несприятлива. Були часи, коли він не надто переймався тим, як усе виглядатиме, але тепер він старший.

Вілл підвівся, налив собі кави й перехилив пляшку бренді — у ковпачок. Застиг ненадовго, поміркував і хлюпнув ще один ковпачок. Потім сів, витяг з нагрудної кишені сигару, обдивився її й закурив. Іди в сраку, емфіземо. Ось тобі.

Пахучий димок здіймався навколо нього, добра гаряча кава, приправлена бренді, парувала на столі. Дарнелл пильним поглядом подивився на свій затемнений тихий гараж і ще трохи подумав.

Вересень. Малий просить у нього наклейку про техогляд і дилерський номерний знак на прокат, щоб він міг повезти свою дівчину на футбольний матч. Дарнелл погоджується — чорт, та колись він збував ці талони по сім доларів, навіть не глянувши на тачку, до якої той талон приліплять. Та й до того ж, машина малого має товарний вигляд. Трохи пошарпана, та й досі дуже шумна, але загалом дуже навіть непогана, чорт забирай. Малий тямить у реставрації.

А це якось збіса дивно, чи не так, якщо подумати, що ніхто й ніколи не бачив, щоб він над нею працював.

А, так, якісь дрібнички. Поміняти лампочки в габаритних фарах. Шини нові поставити. Хлопець — не пентюх, у машинах петрає: якось Вілл сидів у своєму кріслі й спостерігав, як той міняє покриття заднього сидіння. Однак ніхто ніколи не бачив, щоб він міняв випускну систему, яка була геть вбита того дня, коли він уперше закотив свій «плімут» у гараж наприкінці минулого літа. І ніхто не бачив, щоб він щось із кузовом робив, хоча тіло «фурії», яке хворіло на запущену форму раку, коли малий його привіз, тепер виглядає як вишенька.

Дарнелл знав, що з цього приводу думає Джиммі Сайкс, бо одного разу він у нього питав. Джиммі думав, що всю серйозну роботу Арні робить уночі, після того, як усі підуть.

— Це дохріна нічної роботи, — уголос промовив Дарнелл, і раптом його тіло пройняв незбагненний дріж, який не могла розігнати навіть кава з бренді. Багато нічної роботи, авжеж. Певно, що так і було. Бо днями малий робив тільки те, що слухав музику ґрізерів[123] на WDIL. А ще — безцільно тинявся гаражем.

— Я думаю, він усе найбільше робить по ночах, — казав Джиммі з простодушною вірою дитини, що пояснює, як Санта спускається комином або як зубна фея кладе четвертак їй під подушку. Вілл не вірив ні в Санту, ні в зубну фею, і також він не вірив у те, що Арні реставрував Крістіну по ночах.

Два інші факти неспокійно перекочувалися в його свідомості, як кулі для пулу, що шукають лузу, у якій можна буде затихнути.

Він знав, що Каннінґем багато водив свою машину по задньому подвір’ю до того, як на ній уже легально можна було їздити, це по-перше. Просто катався туди й назад вузькими доріжками між тисячами викинутих автомобілів на ділянці звалища завбільшки з квартал. Зі швидкістю п’ять миль на годину, кружляв і кружляв з настанням темряви, коли вже всі йшли додому, кружляв довкола великого крана з круглим електромагнітом і великого боксу давилки машин. Катався. Одного разу Дарнелл запитав його про це, і Арні відповів, що перевіряв коливання передніх коліс. Але малий ніхріна не вмів брехати. Ніхто ніколи не перевіряв коливання на п’яти милях на годину.