І тоді я прокидаюсь — іноді з криками, іноді міцно стискаючи ногу.

Але тепер цих снів поменшало. Про це я теж вичитав на одному з психологічних університетських курсів (я їх багато прослухав, може, сподіваючись збагнути незбагненне). Коли люди старішають, їм сниться менше снів. Думаю, тепер зі мною все буде гаразд. Перед минулим Різдвом, коли надсилав Лі її щорічну листівку, до звичного тексту на звороті я додав приписку — один рядок. Трохи нижче свого підпису, під дією імпульсу, нашкрябав: «Як тобі з цим живеться?» А потім заклеїв конверт і вкинув у поштову скриньку, поки не встиг передумати. Листівка-відповідь прийшла за місяць. На ній було зображення нового Центру театрального мистецтва в Таосі. На звороті — моя адреса і єдиний сухий рядок. «Живеться з чим? Л.»

Так чи інакше, думаю, ми дізнаємося про те, що нам потрібно знати.

Приблизно о тій самій порі (здається, коли надходить час Різдва, мої думки наче самі повертають у той бік) я написав Ріку Мерсеру короткого листа, бо це питання не давало мені спокою, постійно гризло зсередини. Я написав і запитав у нього, що стало з кубом брухту, який колись був Крістіною.

Відповіді я не отримав.

Але час навчає мене жити також і з цим. Я вже менше про це думаю — справді менше.

І ось він я, підійшов до остаточного краю цих подій. Старі спогади й старі жахіття сплелися воєдино на сторінках в охайному стосі паперу. Скоро я покладу його в теку, теку сховаю в шафку для документів, замкну шухляду, і на тому все скінчиться.

Але я вам сказав, що є ще дещо, адже так? Ще одна причина описати все, що сталося, на папері.

Його твердолоба впертість. Його нескінченна лють.

Я прочитав про це в газеті кілька тижнів тому — підозрюю, що новина потрапила в мережу «ЕП»[179], бо була чудернацькою. «Ґілдер, будь чесним», — так і чую я голос Арні. Тож буду чесним. Саме ця новина зворохобила мене більше, ніж усі сни й давні спогади разом узяті.

У статті йшлося про хлопця, якого звали Сендер Ґелтон, а прізвисько в нього, якщо міркувати логічно, було Сенді.

Цього Сендера Ґелтона вбили в Каліфорнії, де він працював у лос-анджелеському кінотеатрі просто неба. Очевидно, він у той момент був сам, зачиняв приміщення на ніч після того, як скінчився фільм. Саме зайшов у снек-бар. Раптом в одну зі стін влетіло авто, протаранило стійку, розтрощило машину для попкорну й розчавило його, коли він намагався відімкнути двері в апаратну проекційну. Поліцейські зрозуміли, що саме він збирався зробити, коли його наздогнала машина, бо знайшли його з ключем у руках. Прочитавши цю статтю під заголовком «ДИВНА СМЕРТЬ ВІД МАШИНИ В ЛОС-АНДЖЕЛЕСІ», я згадав слова Мерсера, ті останні: «Він сказав, вона його вкусила».

Авжеж, цього не може бути, але все це було неможливо від самого початку.

Я ніяк не перестану думати про Джорджа Лебея в Огайо.

Його сестру в Колорадо.

Лі в Нью-Мексико.

А що, як усе почалося знову?

Що, як вона подалася на схід, щоб виконати завдання?

А мене приберегла наостанок?

Його твердолоба впертість.

Його нескінченна лють.