«Арні, — подумав я. — Слухай, чувак, це ж неправда, так? Господи, у нас так багато всього було попереду. Ми ще навіть на подвійне побачення не їздили в кіно просто неба».

— Що сталося? — знову спитав Мерсер. — Деннісе, розкажи.

— Ви однаково не повірите, — хрипким від сліз голосом відповів я.

— Ти, може, здивуєшся, але я здатен повірити в різну всячину. А ще ти можеш здивуватися, бо ми багато знаємо. Головним слідчим у цій справі був Рудольф Джанкінс. Його вбили не так уже й далеко звідси. Він був моїм другом. Добрим другом. За тиждень до смерті він мені розповів, що в Лібертівіллі коїться дещо неймовірне. А потім його вбили. Тож для мене це щось більше, ніж просто робота.

Я обережно поворухнувся й змінив положення.

— А більше він вам нічого не розказував?

— Казав, що наче випливло задавнене вбивство, — Мерсер невідривно дивився мені в очі. — Але особливої погоди це не робило, бо той, хто його скоїв, уже в могилі.

— Лебей, — пробурмотів я, сам думаючи — якщо Джанкінс знав про це, не дивно, що Крістіна його вбила. Бо якщо йому це було відомо, то він дуже близько підібрався до всієї правди.

— Саме це прізвище він і згадував, — сказав Мерсер. І нахилився ближче. — Я ще от що, Деннісе, скажу тобі, — з Джанкінса збіса хороший водій був. У молодості, ще до одруження, він ганяв на карах на Філлі-Плейнз і свою частку картатих прапорців здобув. Він злетів з дороги більш ніж на ста двадцяти в «додж-крузері» з хемі-двигуном. Той, хто за ним гнався — а ми знаємо, що хтось там був, — мусив водити не гірше за нього.

— Так, — сказав я. — Так і було.

— Я приїхав сам. Просидів тут дві години, чекаючи, поки ти прокинешся. Чекав, доки мене вчора не вигнали. Стенографістки зі мною немає, диктофона теж, і запевняю тебе, жучка на собі не приніс. Якщо ти робитимеш заяву — якщо тобі доведеться, — тоді вже буде інша розмова. Але поки що ми з тобою наодинці. Я маю знати. Бо я час від часу бачуся з дружиною Руді Джанкінса і дітьми Руді Джанкінса. Січеш?

Я замислився. І обдумував усе довго — хвилин зо п’ять, не менше. А він сидів і терпляче чекав. І зрештою я кивнув.

— Добре. Але ж ви однаково не повірите.

— Побачимо, — сказав він.

Я розтулив рота, не уявляючи, з чого почну.

— Розумієте, він був лузером. У кожній старшій школі таких є як мінімум двоє; це типу як закон державний. Боксерські груші для всіх. Деколи вони знаходять собі якусь віддушину, вчепляться за неї і тримаються щосили, і таким чином виживають. В Арні був я. Потім була Крістіна.

Я подивився на нього, і якби помітив навіть найменший проблиск недовіри в тих сірих очах, таких схожих на очі Арні, що ставало якось не по собі… ну, якби я таке щось помітив, то замкнувся б одразу й сказав йому, хай пише у своїх звітах найправдоподібніше, що зможе вигадати, а дітям Руді Джанкінса каже що завгодно, мене це не цікавить.

Але він тільки кивав і уважно на мене дивився.

— Просто хочу, щоб ви це розуміли, — сказав я, а потім до горла підкотив клубок, і я не зміг вимовити те, що мав би сказати: «Лі Кебот з’явилася пізніше».

Я набрав до рота ще трохи води й важко її проковтнув. А потім говорив дві години безперестанку.

Замовк я не на піку якоїсь особливої кульмінації, а просто в горлі пересохло й боліло від тривалої балаканини. Я не спитав, чи вірить він мені; я не спитав, чи викличе він мені санітарів із психушки і чи дасть медаль як найкращому брехуну. Бо зрозумів, що він повірив — у більшу частину моєї розповіді, адже мої деталі добре узгоджувалися з тим, що було відомо йому самому. А що він думає про решту історії — про Крістіну, Лебея і те, як минуле простягає свої лапи до теперішнього, — цього я вже не знав. І донині не знаю. Насправді ні.

Між нами залягла недовга мовчанка. Та нарешті він ляснув долонями по стегнах і підвівся.

— Що ж! — сказав він. — Тебе скоро твої прийдуть навідати, я в цьому не сумніваюся.

— Мабуть, так.

Він видобув гаманця й знайшов у ньому маленьку візитку зі своїм іменем та телефоном.

— Мене найчастіше можна знайти за цим номером або хтось перекаже інформацію. Коли знову поговориш із Лі Кебот, можеш їй розказати, що розповів мені, і попросити, хай зі мною зв’яжеться?

— Так, якщо хочете. Я скажу.

— Вона підтвердить твою історію?

— Так.

Мерсер пильно подивився на мене.

— Деннісе, я тобі от що скажу. Якщо ти обманюєш, то сам про це не знаєш.

І він пішов. Після цього я бачився з ним тільки одного разу — на потрійному похороні Арні та його батьків. Газети надрукували трагічну й химерну казку — батько помер внаслідок нещасного випадку в машині, а мати з сином загинули в аварії на Пенсильванському шосе. Пол Гарві[178] використав цей матеріал у своїй передачі.

І ніде не промайнуло жодних згадок про Крістіну й гараж Дарнелла.

Увечері до мене навідалися рідні, і на той час мені вже значно полегшало — частково, думаю, це пояснювалося тим, що я вилив душу Мерсеру (один мій викладач психології в коледжі називав таких, як він, «зацікавленим стороннім» — з такими буває найлегше розмовляти), але в основному я своїм піднесеним станом завдячував побіжному візиту доктора Ерровея в другій половині дня. Той був сердитий і балакав зі мною гнівливо — порадив наступного разу просто відпиляти кляту ногу бензопилою, так я зекономлю собі купу часу й зусиль… але також поінформував мене (думаю, не надто охоче), що особливих ушкоджень нога не зазнала. На його думку. Потім він попередив, що мої шанси пробігти Бостонський марафон не покращились, і пішов.

Тож сімейний візит став радістю, здебільшого завдяки Еллі, яка без угаву патякала про катаклізм, який неухильно на нас насувався, — її Перше Побачення. Її запросив покататися на роликах прищавий кулеголовий задрот на ім’я Брендон Герлінг. Водієм для них мав стати наш тато. Прикольно.

Мама й тато теж брали участь у розмові, але мама все кидала на батька застережні погляди: мовляв, не забувай, — і після того, як вона забрала Елейн, тато затримався.

— Що сталося? — спитав він у мене. — Лі наплела своєму батькові якихось небилиць про машини, які їздять самі, маленьких мертвих дівчаток і ще бозна-що. Він там ледь з глузду не з’їхав.

Я кивнув. І хоч який був стомлений, але не хотілося, щоб батьки Лі дали їй чортів — чи подумали, що вона бреше або здуріла. Якщо вона прикриватиме мене в розмові з Мерсером, то я прикрию її з батьками.

— Гаразд, — сказав я. — Це довга історія. Може, відправиш маму й Еллі десь посидіти? Або хай краще підуть у кіно.

— Аж так надовго?

— Так. Надовго.

Батько занепокоєно глянув на мене.

— Добре, — сказав він.

Невдовзі по тому я розповів свою історію вдруге. А тепер от — і втретє; а трійцю, як-то кажуть, Бог любить.

Спочивай у мирі, Арні.

Люблю тебе, чувак.

Епілог

Якби це була вигадана історія, я б завершив її розповіддю про те, як кульгавий лицар з гаража Дарнелла завоював свою прекрасну даму… володарку рожевого нейлонового шарфика й пихатих нордичних вилиць. Однак цього так і не сталося. Лі Кебот тепер — Лі Акерман; вона живе в Таосі, штат Нью-Мексико, одружена з працівником служби підтримки споживачів Ай-Бі-Ем. На дозвіллі вона продає товари «Емвей». У неї дві донечки, однояйцеві близнючки, тож, підозрюю, того дозвілля не так уже й багато. Я до певної міри намагаюся підтримувати з нею зв’язок, бо мої ніжні почуття до дами так ніколи й не згасли. На Різдво ми обмінюємося листівками, також я надсилаю їй листівку на день народження, бо вона ніколи не забуває про мій. Усяке таке. Бувають моменти, коли здається, що минуло набагато більше, ніж чотири роки.

Що між нами сталося? Насправді я не знаю. Ми зустрічалися два роки, кохалися (дуже задовільно), разом училися в університеті (Дрю) і були друзями одне одному. Її батько перестав сатаніти через нашу божевільну історію після того, як з ним поговорив мій батько, хоча після того завжди поглядав на мене скоса, як на підозрілого типа. Гадаю, їм обом: як йому, так і місіс Кебот, — полегшало, коли ми з Лі розійшлися своїми дорогами.