Стійки для шин також були майже порожні. На них залишилося кілька лисих покришок, що тулились одна до одної, як гігантські пончики, почорнілі від вогню, але то було й усе. Один з двох підйомників був частково нагорі, під ним застряг колісний диск. Таблиця регулювання підвіски на правій стіні слабко поблискувала червоним і білим, дві фари-мішені дивилися, мов налиті кров’ю очиська. І тіні, скрізь тіні. А зі стелі, наче химерні кажани, звисали великі обігрівачі коробкоподібної форми, які щетинилися в різні боки вентиляційними отвірами.

Гараж був дуже схожий на місце смерті.

Іншим ключем Джиммі Лі відчинила Віллову контору. Як вона ходить там вперед і назад, я бачив крізь вікно, в яке Вілл колись споглядав своїх клієнтів… цих роботяг, яким доводилося підтримувати свої старі авта в робочому стані, щоб бла-бла-бла. Вона поклацала вимикачами, і під стелею одна за одною пооживали холодні, як сніг, лампи денного світла. Отже, електрична компанія не відрізала світло. Я буду змушений просити її вимкнути світло — ми не могли собі дозволити ризикувати, привертаючи увагу, — але принаймні опалення можна буде ввімкнути.

Лі відчинила інші двері й ненадовго зникла з очей. Я зиркнув на годинник. Уже пів на другу.

Лі повернулася, і я побачив, що в руках вона тримає швабру фірми «О-Сідер» з широкою жовтою губкою вздовж основи.

— Таке підійде?

— Ідеально, — сказав я. — Сідай, мала. Є справа.

Вона знову вибралася в кабіну, і я натиснув на педаль зчеплення шваброю.

— У сто разів краще, — похвалив я. — Де ти її відкопала?

— У туалеті, — зморщила носика Лі.

— Там кошмар?

— Брудно, сигарами смердить, а в кутку — ціла купа пліснявих книжок. Таких, як ото в крихітних магазинчиках продають.

То ось що залишив по собі Дарнелл, подумав я: порожній гараж, купку порнокнижок і фантомний сморід сигар «Рої-Тан». Мені знов стало холодно, і я подумав, що коли б моя воля, я б зрівняв бульдозером цей гараж із землею і залив асфальтом. Ніяк не виходило позбутися відчуття, що це якась безіменна могила — місце, де Лебей і Крістіна вбили свідомість мого друга й забрали собі його життя.

— Швидше б уже втекти звідси, — Лі нервово роззирнулася.

— Серйозно? А по-моєму, тут класно. Я переїду сюди жити. — Я погладив її плече й зазирнув глибоко в очі. — Ми могли б створити сім’ю, — з придихом промовив я.

Вона здійняла догори кулак.

— Хочеш, кровотечу з носа тобі створю?

— Ні, краще не треба. Якщо вже на те пішло, я й сам не дочекаюся нагоди забратися звідси.

Я завів Петунію всередину повністю. Виявилося, що швабра «О-Сідер» надає чудову можливість працювати з педаллю зчеплення… принаймні на першій передачі. Держак був занадто гнучким, я б надав перевагу чомусь товщому, але доведеться обійтися цим, якщо не знайдемо кращого знаряддя.

— Треба знову вимкнути світло, — сказав я, глушачи двигун. — Його можуть побачити не ті люди.

Лі спустилася й повимикала лампи, а я тимчасом розвернув Петунію й обережно заднім ходом підвів майже до самого вікна між гаражем і конторою Дарнелла. Тепер ніс великої вантажівки показував прямо на відчинені гаражні ворота, у які ми заїхали.

Коли згасло світло, згори знову спустилися тіні. Сяйво, що пробивалося крізь відчинені двері, було слабким, приглушеним від снігу, білим і безсилим. Воно клином розтікалося по вкритому тріщинами й плямами від мастила бетону й просто вмирало посеред підлоги.

— Деннісе, мені холодно, — гукнула Лі з контори Дарнелла. — У нього тут вмикачі обігріву позначені. Можна, я ввімкну?

— Вмикай! — гукнув у відповідь я.

За мить гараж сповнився шепотом повітродувів. Я відхилився на спинку сидіння й обережно провів руками по лівій нозі. Тканина джинсів рівно обтягувала стегно, прилягала щільно й без найменших складок. Падлюка розпухла. І боліла. Господи, як же вона боліла.

Повернулася Лі, вибралася на сидіння поряд зі мною. Вона знову сказала, що вигляд у мене жахливий, і чомусь мій розум перемкнуло і я згадав той день, коли Арні привіз сюди Крістіну, чоловіка королеви бібопу, який верещав на нього, щоб забрав цю грязючу чортопхайку з-перед його будинку, і як Арні сказав мені, що цей тип — чисто тобі Роберт Гадфорд. Як нас пробило на «ха-ха». Я заплющив очі, бо їх пощипувало від сліз.

Робити не було чого, і час спливав повільно. За чверть друга, потім друга. Снігопад надворі трохи посилився, але не надто. Лі вийшла з вантажівки й натисла на кнопку опускання воріт. Так усередині стало ще темніше.

Вона повернулася, вибралася нагору й сказала:

— Там збоку на воротах якийсь дивний прибамбас — бачиш? Схожий на електронний пристрій для відчинення воріт, який у нас був, коли ми жили у Вестоні.

Раптом я сів рівно. Подивився на нього.

— О, — сказав я. — О Господи.

— А що таке?

— Це якраз воно і є. Пристрій для гаражних воріт. І на Крістіні є передавач. Арні згадував про це у вечір Дня подяки. Лі, ти повинна його зламати. Розбий його держаком тої мітли.

Тож вона знову злізла, підібрала держак і стала перед електронним «оком», примірилася й ударила. Збоку вона скидалася на жінку, яка хоче вбити жука, що сидить під стелею. Але врешті-решт винагородою за її старання став хрускіт пластику й дзеленчання скла.

Повернулася Лі неспішно, викинула держак і вибралася до мене в кабіну.

— Деннісе, ти не думаєш, що час розказати мені, що саме ти задумав?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти прекрасно знаєш, що я маю на увазі, — Лі показала на зачинені гаражні двері. Крізь брудне скло п’яти квадратних вікон, що йшли в ряд на рівні трьох чвертей висоти воріт, просочувалося скупе світло. — Коли стемніє, ти знову відчиниш ворота, так?

Я кивнув. Самі ворота були дерев’яні, але скріплені сталевими смугами на шарнірах, як внутрішні ґрати старомодного ліфта. Я впущу її, та коли ворота опустяться, Крістіна не зможе пробитися назовні. Я на це сподівався. У мене все холонуло всередині, коли я згадував, що ми ледве не проґавили той електронний пристрій.

Відчинити ворота в присмерк — так. Впустити Крістіну — так. Знову зачинити двері. А потім я Петунією заб’ю її до смерті.

— Добре, — сказала Лі, — це пастка. Але коли вона заїде всередину, як ти зачиниш ворота, щоб утримати її? Може, у Дарнелла в кабінеті є для цього кнопка, але я її не бачила.

— Наскільки я знаю, такої немає. Тому ти стоятимеш біля кнопки, яка опускає ворота. — Я вказав пальцем. Кнопку ручного вмикання було розташовано на правому боці дверей, приблизно на два фути нижче розбитої коробки електронного пристрою. — Ти будеш біля стіни, поза полем зору. Коли Крістіна заїде всередину — за умови, що вона взагалі приїде, звісно, — ти натиснеш кнопку, яка опускає ворота, і бігом вийдеш надвір. Ворота опустяться. І — бам! Пастка зачиниться.

Її обличчя витяглося.

— Не тільки для неї, а й для тебе. Як писав безсмертний Вордсворт, це хріново.

— То Колрідж писав, а не Вордсворт. Лі, іншого виходу просто немає. Якщо ти будеш всередині, коли опустяться ворота, Крістіна тебе переїде. Навіть якби в конторі Дарнелла була така кнопка — ти бачила в газеті, що сталося зі стіною його будинку.

Але впертий вираз усе не сходив з обличчя Лі.

— Постав машину біля вмикача. Коли вона заїде, я простягну руку з вікна, вдарю по кнопці, і ворота опустяться.

— Якщо я стану там, мене буде видно. А якщо цей танк буде видно, вона не стане заїжджати.

— Мені це не подобається! — вибухнула Лі. — Я не хочу залишати тебе самого! По-моєму, ти мене ошукав!

У принципі, так воно й було, і зараз я б уже так не вчинив у жодному разі — але мені було майже вісімнадцять, а такої чоловічої шовіністичної свині, як вісімнадцятирічна чоловіча шовіністична свиня, ще пошукати треба. Я обійняв її за плечі. Вона трохи опиралася, та потім пригорнулася до мене.

— Просто іншого виходу немає, — сказав я. — Якби не моя нога чи якби ти вміла водити на механіці… — Я знизав плечима.

— Я боюся за тебе, Деннісе. І хочу допомогти.