— Так. Мені теж так здається. А ще… якраз пасує до ситуації, правда?

Я кивнув.

— І я про це думав.

— Що ж, залазимо, — вирішила Лі. — Я змерзла.

І вона полізла в кабіну поперед мене, зморщивши носа від запаху.

— Фу, — сказала вона.

Я всміхнувся.

— Ти звикнеш.

Я простягнув їй свої милиці й насилу вибрався за кермо. Біль у нозі вже трохи влігся — від гострих кігтів, що її роздирали, до тупого пульсування; у ресторані я випив дві пігулки дарвону.

— Деннісе, а з твоєю ногою все буде в порядку?

— Мусить бути, — і я зачинив дверцята.

51 / Крістіна

Зі стоянки «Вестерн Авто» ми виїхали близько пів на дванадцяту. З неба вже посипали перші порошинки снігу. Я поїхав через усе місто до будинку Сайксів. Тепер, коли дарвон починав діяти, перемикати передачі стало значно легше.

Будинок виявився темним і замкненим. Місіс Сайкс, мабуть, була на роботі, а Джонні пішов забирати допомогу по безробіттю чи ще щось. Покопирсавшись у сумочці, Лі знайшла пожмаканий конверт, закреслила на ньому свою адресу й написала своїм гарним навскісним почерком по діагоналі «Джиммі Сайксу». Потім вкинула всередину брелок Джиммі з ключами, згорнула клапан і вкинула в проріз для пошти в парадних дверях. Поки вона все це робила, я тримав Петунію на нейтралці, даючи нозі перепочинок.

— А тепер що? — Лі знову видряпалася в кабіну.

— Ще один телефонний дзвінок, — відповів я.

Недалеко від перехрестя Дж-Ф-К-драйв і Кресент-авеню я знайшов телефонну будку. Обережно вибрався з ваговоза, тримаючись за нього, поки Лі спускала мені милиці. Потім обережно добрів по пухкому снігу до будки. Крізь брудне скло й сніговий вихор Петунія виглядала дивним рожевим динозавром.

Я зателефонував у Горлікський університет і через комутатор попросив з’єднати мене з кабінетом Майкла. Арні якось казав мені, що його батько — кабінетний щур, обід у нього завжди з коричневих пакетів, він постійно на місці. Тепер же, коли трубку зняли з другого дзвінка, я подумки його за це благословив.

— Деннісе! Я намагався з тобою зв’язатися, додому дзвонив. Твоя мама сказала…

— Куди він їде? — У шлунку все похололо. Тільки тоді — саме в той момент — у мене зрештою з’явилося відчуття, що все це відбувається насправді, і я почав думати, що ця божевільна сутичка все-таки відбудеться.

— Звідки ти знаєш, що він їде? Ти повинен мені розказати…

— Нема часу на запитання, та й однаково я на них не відповідатиму. Куди він їде?

Повільно, розтягуючи слова, Майкл сказав:

— Вони з Реджиною їдуть у Пен-Стейт[175], сьогодні, одразу після уроків. Арні їй вранці подзвонив і спитав, чи не поїде вона з ним. Сказав… — він замовк, обдумуючи. — Сказав, що в нього раптом наче очі відкрилися. Як обухом по голові: уранці він їхав у школу й зненацька йому сяйнуло, що може пролетіти з вищою освітою, якщо просто зараз не почне щось робити. Він сказав Реджині, що, на його думку, найкраще буде зробити ставку на «Пен-Стейт», і спитав, чи не поїде вона з ним, щоб поговорити з деканом Коледжу мистецтв і наук, а також з деякими людьми на кафедрах історії та філософії.

У будці було холодно. Мої руки вже задерев’яніли. З височини кабіни Петунії на мене занепокоєно дивилася Лі. «Як добре ти, Арні, усе організував, — подумав я. — Шахіст шахістом бути не перестане». Він зманіпулював матір’ю: прив’язав до неї нитки та змусив танцювати. Мені навіть стало її трохи шкода, хоча надто великого співчуття я не відчував. Скільки разів Реджина сама була маніпулятором, змушуючи інших танцювати у власних сценках, як Панча і Джуді[176]? А тепер, коли вона була прибита страхом і соромом, Лебей потеліпав у неї перед очима тим єдиним, що гарантовано примусило б її зірватися на ноги: шансом, що життя може знову увійти в нормальну колію.

— І вам усе це здалося правдою? — спитав я у Майкла.

— Авжеж, ні! — випалив він. — Та вона б і сама не повірила нізащо, якби їй очі не застувало! За нинішніми правилами в «Пен-Стейт» його і в липні приймуть, якщо матиме гроші на навчання й прохідний бал — а в Арні це все є. Він так говорив, наче надворі зараз п’ятдесяті, а не сімдесяті!

— Коли вони їдуть?

— Вона зустрічається з ним біля школи після шостого уроку; так вона сказала мені по телефону. Він візьме записку про звільнення.

А це означало, що з Лібертівілля вони виїдуть менш ніж за півтори години. Тому я поставив останнє запитання, хоч відповідь на нього знав наперед.

— Крістіну ж вони не беруть?

— Ні, поїдуть в універсалі. Деннісе, вона від радості була нестямна. Нестямна. Той задум попросити її поїхати з ним до «Пен-Стейт»… це геніально. Такий шанс, що дикі коні не втримали б Реджину від ривка. Деннісе, що відбувається? Будь ласка, скажи.

— Завтра. Це обіцянка. Тверда. А поки що ви повинні дещо для мене зробити. Для моєї сім’ї та сім’ї Лі Кебот це може виявитися справою життя й смерті. Ви…

— О Господи, — прохрипів Майкл. То був голос людини, на яку щойно пролилося яскраве світло. — Він виїжджав кудись щоразу… крім тієї ночі, коли було вбито Велча, та й тоді він… Реджина бачила, що він спав, і я впевнений, вона не збрехала… Деннісе, хто водить ту машину? Хто використовує Крістіну, щоб убивати людей, коли Арні немає в місті?

Ще трохи — і я б йому розказав, але в телефонній будці було холодно, і нога знову заболіла, і та відповідь потягла б за собою ще більше запитань, дюжини запитань. Та навіть після цього остаточним результатом могла бути категорична відмова повірити.

— Майкле, послухайте, — сказав я, прикликавши на допомогу всю обачність, на яку тільки був здатен. На одну дивну мить мені здалося, що я перетворився на телевізійного містера Роджерса. «Велика машина з 1950-х уже їде, щоб з’їсти вас, хлоп’ята і дівчата… Можете сказати “Крістіна”? Я знав, що ви зможете!» Ви повинні подзвонити моєму батьку й батьку Лі. Хай обидві сім’ї зберуться в будинку Лі.

Тому що він був цегляний, з міцної, надійної цегли.

— Вам, Майкле, думаю, теж варто до них приєднатися. Усі будьте разом, поки ми з Лі повернемося чи поки я подзвоню. Але передайте їм від мене й Лі, хай не виходять надвір після… — Я вирахував. Якщо Арні й Реджина вирушать від школи о другій, то скільки часу лишається до того, як його алібі стане залізо-бетонно-водонепроникним? — … після четвертої. Після четвертої ніхто з вас не повинен виходити на вулицю. Будь-яку вулицю. За жодних обставин.

— Деннісе, я не можу просто…

— Ви повинні. Ви мого старого переконати зумієте, а потім удвох переконайте містера й місіс Кебот. І, Майкле, самі не наближайтеся до Крістіни.

— Вони виїжджатимуть одразу зі школи, — сказав Майкл. — Арні залишить її на стоянці, каже, що там з нею все буде гаразд.

Я знову почув у його голосі ті нотки — знання про брехню. Після того, що сталося минулої осені, залишити Крістіну на громадській автостоянці для Арні було так само немислимо, як прийти на урок алгебри голим.

— Угу, — сказав я. — Але якщо ви ненароком визирнете з вікна й побачите її на доріжці перед будинком, тримайтеся подалі. Ви розумієте?