— Так сильно вона тобі потрібна? — спитав я. — Чувак, та ти вже з нею як на сраній голці сидиш.

— Не розумію, про що ти говориш, — грубим хрипким голосом відрубав він. — Ти відбив у мене дівчину. Цього вже ніколи не зміниш. Ти провернув це в мене за спиною… ти зрадив… ти просто гівняр, як і всі вони. — Він дивився на мене впритул, широко розплющеними очима, які палали від болю й гніву. — Я думав, можу тобі довіряти, а ти, як виявилося, гірший за Реппертона, гірший за будь-кого з них! — Він зробив крок до мене й, нетямлячись від люті через свою втрату, закричав: — Ти вкрав її в мене, ти, гівняр!

Я хитнувся вперед, роблячи крок із милицями; одна з них трохи ковзнула по твердому снігу під ногами. Ми наближалися один до одного, мов двоє стрільців, яким не хочеться дуелі.

— Не можна вкрасти те, від чого відмовилися, — сказав я.

— Про що ти говориш?

— Я говорю про той вечір, коли вона задихалася у твоїй машині. Про вечір, коли Крістіна хотіла її вбити. Ти сказав їй, що вона тобі не потрібна. Сказав, щоб вона йшла нахуй.

— Я такого не казав! Це брехня! Довбана брехня!

— З ким я зараз розмовляю? — спитав я.

— Не має значення! — Сірі очі за скельцями окулярів стали велетенськими. — Не має значення, з ким ти, блядь, розмовляєш! Це просто брудна брехня! Та й від тієї суки смердючої я іншого не очікував!

Ще один крок назустріч. На його блідому обличчі розквітали палахкотливі червоні плями.

— Арні, коли ти пишеш своє ім’я, воно вже більше не схоже на твій підпис.

— Заткнися, Деннісе.

— Твій батько каже, що в їхньому домі ніби незнайомець оселився.

— Я тебе попереджаю.

— А що мені з того? — рубонув я. — Я знаю, що станеться далі. І Лі теж це знає. Те саме, що з Бадді Реппертоном, Віллом Дарнеллом та всіма іншими. Бо ти вже не Арні. Лебей, ти там? Покажися, дай я на тебе подивлюсь. Я вже бачив тебе раніше. Бачив у новорічну ніч. Я бачив тебе вчора біля «курника». Я знаю, що ти там; може, перестанеш вийобуватися й вийдеш?!

І він вийшов… але цього разу показався в обличчі Арні, і це було страшніше, ніж усі черепи, скелети й жахіття, які тільки поставали в уяві авторів коміксів. Обличчя Арні змінилося. Вишкір розплився на його губах, розквітнув чорною трояндою. І я побачив його таким, яким він, напевно, був, коли світ ще не постарів і машина була всім, що потрібно молодому чоловіку; усе решта з’являлося само собою. Я побачив старшого брата Джорджа Лебея.

Мені врізалося в пам’ять лише одне, але це одне я пам’ятаю дуже добре. Його лють. Він завжди був злий.

Він підійшов до мене, скорочуючи відстань між тим місцем, де стояв, і тим, де спирався на милиці я. Очі в нього вкрилися плівкою і стали непроникними. А вищир впечатався в обличчя тавром від розпеченої залізяки.

Я ще встиг пригадати шрам на лікті в Джорджа Лебея, що збігав від ліктя до зап’ястя. «Він штовхнув мене, а потім повернувся й напіддав». Я чув, як чотирнадцятилітній Лебей кричить: «Щоб ти мені більше під ноги не ліз, мала шмарката гидота, не лізь під ноги, ти мене чув?»

Переді мною тепер стояв Лебей — а він був не з тих, хто спокійно приймає поразку. Навіть так: він поразок узагалі не приймав.

— Борися з ним, Арні, — попросив я. — Надто довго він усе робив по-своєму. Борися з ним, убий його, нехай за…

Ударом ноги він вибив у мене праву милицю. Я щосили намагався втриматися на ногах, похитнувся, майже вийшло… але він вибив і ліву. Я впав на холодний злежаний сніг. Він зробив ще крок уперед і навис наді мною. Вираз обличчя в нього був жорстким і чужим.

— Ти сам напросився, і ти дістанеш, — відчужено промовив він.

— Ага, аякже, — важко видихнув я. — Арні, ти пам’ятаєш мурашині ферми? Десь ти там ще є? У цього брудного кретина ніколи в житті не було ферми. У нього ніколи в житті не було друга.

І зненацька спокійна жорсткість похитнулась. Його лице… його лице скаламутилося. Не знаю, як інакше це можна описати. Щойно там був Лебей — нетямився від люті через те, що треба вгамовувати внутрішній заколот. А потім з’явився Арні, виснажений, змучений, присоромлений, та понад усе — у відчаї та нещасний. Потім знову Лебей, він розмахнувся ногою, щоб ударити мене, поки я лежав на снігу, тягнувся до милиць і почувався безпорадним, ні до чого не придатним і тупим. Потім знову був Арні, мій друг Арні, відгортав волосся з лоба тим знайомим неуважним порухом руки; то був Арні, який казав:

— Ох, Деннісе… Деннісе… мені шкода… мені дуже шкода.

— Шкодувати запізно, друже, — відповів я.

Я вхопився за одну милицю, потім за другу. Мало-помалу я підтягувався, хоча двічі послизнувся, поки зміг знову зіп’ястися на милиці. Руки вже були як перекладини меблів. Арні навіть не ворухнувся, щоб мені допомогти; він стояв, спираючись спиною на фургон, і дивився широкими шокованими очима.

— Деннісе, я нічого не можу зробити, — прошепотів він. — Мені часом здається, що мене вже нема. Допоможи мені, Деннісе. Допоможи.

— Лебей там? — спитав я.

— Він завжди тут, — простогнав Арні. — О Боже, завжди! Крім як…

— У машині?

— Коли Крістіна… коли вона їде, він із нею. Тільки тоді він… він…

Арні замовк. Голова похилилася на бік. Підборіддя перекотилося по грудях, мов на шарнірі без кісток. Волосся теліпалося над снігом. Стікаючи з рота, слина заляпувала чоботи. А потім він загупав кулаком у рукавичці по фургону за спиною і тоненьким голосом закричав:

— Іди геть! Іди геть! Іди геееееть!

Далі секунд зо п’ять не відбувалося нічого — хіба що тіло здригалося, наче в його одязі клубочилися в кошику змії; нічого, крім повільного, жахливого перекочування підборіддя на грудях.

Я подумав, що, може, він виграє, що поборе брудного старого сучару. Та коли він знову підвів погляд, Арні вже не було. Був Лебей.

— Усе буде так, як він сказав, — промовив до мене Лебей. — Перестань, синку, стрепехатися. Мо’, тоді й не переїду тебе.

— Приїжджай сьогодні до Дарнелла, — мій голос звучав шорстко, горло було сухим, як пісок. — Пограємо. Я привезу Лі. Ти привезеш Крістіну.

— Я сам виберу час і місце, — і Лебей осміхнувся ротом Арні, скалячи зуби Арні, молоді й міцні — ще багато років відділяло цей рот від принизливих зубних протезів. — Ти не знатимеш, де й коли. Але дізнаєшся… коли настане час.

— Подумай ще раз, — майже недбалим тоном сказав я. — Приїжджай сьогодні до Дарнелла, чи завтра ми з Лі почнемо всім розказувати.

Він засміявся, гидко, презирливо.

— І куди це вас приведе? До дурки в Рід-Сіті?

— Ну, спочатку нас не сприйматимуть серйозно. Тут я з тобою згоден. Але всі ці балачки про те, що краще не говорити про демонів і привидів, бо тебе одразу замкнуть у психушку… ні-ні, Лебей. Може, так було у твої часи, до літаючих тарілок, «Екзорциста» і того будинку в Амітівілі[171]. А тепер охрініти скільки народу вірить у такі штуки.

Посміхатися він не перестав, але очі звузилися підозріливо. І в них з’явилося ще дещо. Мені здалося, що це «дещо» — перший проблиск страху.

— А ще ти поки що не усвідомлюєш, скільки людей насправді вже відчули недобре.

Його посмішка пригасла. Звичайно, він вже це збагнув, і його це непокоїло. Але, мабуть, убивство переростає в лихоманку; мабуть, через певний час ти просто вже не можеш зупинитися й оцінити власні збитки.

— Ті жалюгідні рештки брудного життя, які в тебе ще лишилися, усі зав’язані на тій машині, — сказав я. — Ти це знав і від самого початку планував використати Арні… от тільки «планував» — не те слово, бо насправді ти ніколи нічого не планував, так? Просто слухався того, що підказувала інтуїція.

Він загарчав і розвернувся, щоб іти геть.

— Добре подумай! — гукнув я йому навздогін. — Батько Арні підозрює щось нечисте. І мій тато теж. Думаю, десь знайдеться поліцейський, який охоче вислухає все, що завгодно, коли це стосуватиметься обставин загибелі їхнього друга Джанкінса. І всі сліди ведуть до Крістіни, Крістіни, Крістіни. Рано чи пізно хтось пустить її під прес на задньому дворі гаража Дарнелла, просто із загальних міркувань.