— Так я і знав, — безбарвним тоном промовив він. — Я знав. Деннісе, що відбувається? Як він це робить? Ти знаєш?

— Майкле, більше я нічого сказати не можу. Повідомите мені, якщо він запланує поїздку на завтра чи на наступний день?

— Так, — сказав він. — Так, добре.

— Дякую.

— Деннісе, — мовив Майкл. — Як ти думаєш, мій син коли-небудь повернеться?

Він заслуговував на правду. Той нещасний розтоптаний чоловік заслуговував почути правду.

— Я не знаю, — сказав я й до болю закусив губу. — Але думаю… що все вже занадто далеко зайшло.

— Деннісе, — мало не ридма заволав Майкл, — що з ним? Наркотики? Це якісь наркотики?

— Я розкажу вам, щойно зможу. Це все, що я можу вам пообіцяти. Вибачте. Розповім, коли зможу.

Розмовляти з Джонні Помбертоном було куди легше.

Той виявився жвавим говірким чоловіком, і всі побоювання, що він не стане домовлятися з підлітком, розвіялися зовсім скоро. Я так зрозумів, що Джонні Помбертон і з самим Сатаною, який щойно повстав із пекла, ширячи навколо себе свіжий сморід сірки, став би домовлятися, якби той зробив йому стару добру легальну пропозицію.

— Звісно, — знай повторював він. — Звісно, звісно. — Не встигли ви ще навіть сказати, що ви йому пропонуєте, а Джонні вже з вами погоджувався. Це трохи вибивало з колії. Я придумав легенду, але він, здається, навіть її не слухав. Просто назвав мені ціну — досить розумну, як виявилося.

— Наче нічого так, — сказав я.

— Звісно, — погодився він. — То коли ти прийдеш?

— Ну, як вам пів на десяту завтра вр…

— Звісно, — сказав він. — Тоді до зустрічі.

— Містере Помбертон, ще одне запитання.

— Звісно. І зви мене Джонні.

— Добре, Джонні. А як щодо автоматичної коробки?

Джонні Помбертон від душі розреготався — настільки від душі, що мені довелося відставити трубку від вуха й спохмурніти. Цей сміх говорив сам за себе.

— На одній з таких крихіток? Та ти смієшся. А що? З механікою ради не дасиш?

— Дам, я на ній вчився.

— Звісно! То нема питань, га?

— Мабуть, ні, — сказав я, думаючи про свою ліву ногу, яка тиснутиме на педаль зчеплення — чи намагатиметься. Вона пекельно розболілася від кількох вимушених вечірніх вправ, і я дуже сподівався, що Арні почекає кілька днів, перш ніж рвонути з міста. Але щось підказувало, що не з моїм щастям. Це має статися завтра, щонайпізніше — у вихідні, і моїй лівій нозі доведеться просто все стоїчно витримати. — Ну, добраніч, містере Помбертон. До зустрічі завтра.

— Звісно. Дякую за дзвінок, малий. Я вже придумав, яку тобі виділити. Вона тобі сподобається, от побачиш. І якщо не почнеш звати мене Джонні, ціна виросте вдвічі.

— Звісно, — і поклав трубку, у якій лунав його регіт.

Вона тобі сподобається. От побачиш.

Знову «вона». Я вже хворобливо відзначав усі випадки такого називання… і мене вже від нього нудило.

А потім я зробив останній підготовчий дзвінок. У довіднику було чотири прізвища Сайкс. Потрібний номер виявився другим у списку; трубку підняв сам Джиммі. Я назвався другом Арні Каннінґема, і голос Джиммі прояснів. Арні йому подобався, бо ніколи не дражнив і не бив, як Бадді Реппертон, коли працював у Вілла. Він спитав, як там Арні, і я, знову брешучи, відповів, що з Арні все в порядку.

— Йой, як добре, — сказав Джиммі. — А то в нього таке халеписько було. Я знав, що з цигарок і феєрверків добра йому не буде.

— Джиммі, я заради Арні й дзвоню. Пам’ятаєш, як заарештували Вілла й замкнули гараж?

— А то, — зітхнув Джиммі. — А тепер бідося старенький Вілл помер, і я без роботи. Мама все каже мені, щоб я в училище йшов учитися, але ж я не потягну. Піду прибиральником робити чи щось таке. Дядечко Фред он у коледжі прибира, то каже, там вакація відкрилась, бо той другий прибиральник, він десь дівся, утік він чи що…

— Арні каже, коли прикрили гараж, він лишився без свого набору гайкових ключів, — перебив я. — Він десь там за старими шинами лежав, ну ти знаєш, на горішніх полицях. Він туди його поклав, щоб не розтягали.

— І досі лежить? — поцікавився Джиммі.

— Та мабуть.

— Ото трясця!

— І не кажи. Ті херовини для болтів сто доларів коштують.

— Свята ґава! Але їх-то там швидше вже нема все ‘дно. Копи могли взяти й забрати.

— Арні думає, що все-таки вони там. Але через те, у що він вляпався, йому не можна й близько до гаража підходити. — То була брехня, але я думав, що Джиммі не викупить — і він не викупив. Хоча намахувати хлопця, що був за крок до межі, за якою починалося недоумство, було зовсім не шляхетно.

— Ой, зараза! Ну, слухай — я піду й гляну їх там. Так-так! Завтра вранці, першим ділом. Ключі ще є.

Я полегшено видихнув. Мені зовсім не міфічний набір гайкових ключів був потрібен; мені потрібні були ключі Джиммі.

— Джиммі, я б хотів їх забрати сам. Щоб зробити сюрприз. Я точно знаю, де він їх поклав. Ти можеш цілий день шукати й не знайдеш.

— О, так, авжеж. Я ніколи не вмів шукати речі, це й Вілл так казав. Він завжди казав, що я й дупи своєї не знайду з обома руками й ліхтариком.

— Ой, та то він на тебе наїжджав. Але справді — я б хотів сам забрати.

— Ну, звісна річ.

— Я думав, заїду завтра й позичу в тебе ключі. Заберу той набір, а ключі тобі поверну ще до настання темряви.

— Йой, а я не знаю. Вілл казав нікому ключів не давати…

— Так то раніше було, а тепер гараж пустий, там тільки інструменти Арні й купа брухту на задньому дворі. Усе те добро скоро гамузом спадкоємець виставить на продаж, і якщо я забиратиму опісля, то вже буде схоже на крадіжку.

— Ой! Ну, мабуть, можна. Якщо ти привезеш мої ключі назад, — а далі він сказав щось абсурдно-зворушливе: — Це все, що мені лишилося на пам’ять про Віллі.

— Даю тобі слово.

— Добре, — сказав Джиммі. — Якщо це для Арні, то, мабуть, можна.

Перед тим, як вкладатися в ліжко, яке тепер слали на першому поверсі, я зробив один останній дзвінок — дуже сонній Лі.

— Покінчимо з усім в одну з найближчих ночей. Ти в грі?

— Так, — відповіла вона. — У грі. Думаю, що так. Деннісе, що ти запланував?

Тож я їй розповів, просуваючись крок за кроком і очікуючи, що вона проколупає в моїй ідеї з дюжину дірок. Та коли я замовк, Лі просто спитала:

— А що, як це не спрацює?

— Ти в нас відмінниця, тому уявити можеш сама, без моєї допомоги.

— Так. Здається, можу.

— Я б тебе в це не вплутував, якби була можливість обійтися. Але Лебей запідозрить пастку, тому приманка має бути надійною.

— Я б нізащо не попросила тебе не вплутувати мене, — відказала Лі. Її голос звучав рівно. — Це й моя справа також. Я любила його. Справді любила. А коли вже когось полюбиш… навряд чи зможеш колись забути повністю. А ти, Деннісе, як думаєш?

Я думав про ті роки. Про літні місяці читання, плавання, ігор: «Монополія», «Скребл», китайські шашки. Мурашині ферми. Про всі ті випадки, коли я не давав його знищити всіма можливими способами, якими діти люблять нищити аутсайдерів, тих дивакуватих, хто трохи вибивається з гурту. Бували й випадки, що мене зайобувало рятувати його від смерті, випадки, коли я думав, а чи не стало б моє життя легшим, кращим, якби я просто відпустив Арні, дав йому потонути. Але краще б не стало. Арні був потрібен мені, щоб тягнув мене вгору, і він тягнув. З ним я ставав кращим. У нас із ним всю дорогу був рівноцінний обмін, і як же гірко на душі було тепер, от, блядь, паскудство, дуже гірко.

— Не зможеш, — відповів я і раптом затулив очі долонею. — До кінця ніколи не зможеш забути. Я теж його любив. І може, ще не все втрачено, навіть зараз.

Саме про це могла бути моя молитва: «Господи, дай мені вберегти Арні від смерті ще один-єдиний раз. Тільки цей останній раз».

— Я не його ненавиджу, — тихим голосом сказала Лі. — А того Лебея… Деннісе, ми правда бачили ту істоту вдень? У машині? Нам не привиділося?

— Так, — відповів я. — Я думаю, що бачили.

— Він і та сука Крістіна. Уже скоро?