І ніхто з нас не помітив, як іззаду під’їхала Крістіна.

— Він готується до тривалої облоги, якщо це буде потрібно, — сказав я.

— Що?

— Коледжі, у які він подав заяву. Ти так досі й не зрозуміла?

— Це ті універи, які найбільше цікавлять тебе, — терпляче пояснив я.

Лі глянула на мене. Я подивився їй в очі, витискаючи з себе усмішку. Але не виходило.

— Гаразд, — сказав я. — Пройдемося ще раз. Коктейлі Молотова відкидаємо. Динаміт — річ ризикована, але на крайняк…

Хрипкий зойк, який видала Лі, увірвав мене на півслові — як і вираз безмежного переляку, що відбився на її обличчі. З широко розплющеними очима й розтуленим ротом вона дивилася кудись уперед, крізь вітрове скло. Я простежив за її поглядом, і те, що побачив, так мене приголомшило, що на мить я теж заціпенів.

Перед моїм «дастером» стояв Арні.

Він припаркувався одразу ж за нами й пішов замовляти курятину, не зрозумівши, чия це машина. Та й з чого б то? Надворі згущувалися сутінки, а один заляпаний брудом і запилюжений «дастер» у напівтемряві не відрізниш від іншого. Він зайшов у ресторан, купив собі хавчика, вийшов… і, не ймучи віри, вирячився крізь вітрове скло на нас із Лі, що тулилися одне до одного, обіймалися й зазирали в очей глибину, як кажуть поети. Випадковість, збіг обставин, не більше — страховинний, мерзенний збіг. Та тільки й досі якась частка моєї свідомості намертво переконана, що це підлаштувала Крістіна… навіть на тому повороті Крістіна привела його до нас.

Здавалося, час захолов. З горла Лі вирвався тихий стогін. Арні стояв трохи ближче, ніж на середині маленького паркувального майданчика, у своїй шкільній куртці, вилинялих джинсах, чоботах, з вовняним картатим шарфом, обв’язаним довкола шиї. Комір його куртки було піднято, і обличчя в обрамленні чорних трикутників поволі спотворювалося, бо вираз огиди й недовіри поступався на ньому місцем мертвотно-блідій гримасі ненависті. Пакет у червоно-білу смужку з усміхненим лицем Полковника на ньому вислизнув з руки в рукавичці й гупнув на втрамбований сніг стоянки для автомобілів.

— Деннісе, — прошепотіла Лі. — О Господи, Деннісе.

Арні побіг. Я подумав, що він підбіжить до машини — може, щоб виволокти мене й віддубасити. Я вже бачив, як немічно стрибаю на своїй ще не до кінця загоєній нозі під щойно увімкненими ліхтарями стоянки, поки Арні, чиє життя я рятував усі ці роки, починаючи з дитячого садка, вибиватиме з мене душу. Він побіг, і його рот спотворив жахливий вищир, який я бачив раніше — але не на його обличчі. Тепер то було обличчя Лебея.

Однак біля мого авто він не зупинився — промчав повз нього. Я розвернувся й тієї ж миті побачив Крістіну.

Я відчинив дверцята й став вибиратися назовні, тримаючись за край даху. Пальці від холоднечі заніміли майже одразу.

— Деннісе, ні! — закричала Лі.

Я став на землю, коли Арні рвонув на себе дверцята Крістіни.

— Арні! — гукнув я. — Друже, послухай!

Голова сіпнулася. Очі в нього були широчезні, порожні й горіли вогнем. З кутика рота поволі збігала цівка слини. Крістінина решітка, здавалося, теж от-от загарчить.

Здійнявши догори обидва кулаки, Арні погрозив мені.

— Ти, гівняр! — високим надтріснутим голосом завищав він. — Забирай її! Вона тебе варта! Вона гівно! Ви обоє гівно! Будьте вдвох! Недовго вам бути!

До вітринного скла «Кентуккійських курей» і сусіднього китайського «Коулун Експреса» вже підходили відвідувачі, охочі глянути, що ж там таке відбувається.

— Арні! Друже, поговорімо…

Він ускочив у машину й гримнув дверцятами. Крістінин двигун заревів, і загорілися її фари, ті вогненні білі очі з мого сну, пришпилюючи мене до землі, як жука — до картки. А понад ними, за склом, — спотворене обличчя Арні, образ диявола, хворого на гріх. Відтоді те обличчя, сповнене ненависті й зацьковане водночас, навіки оселилося в моїх снах. А потім воно зникло. Замість нього з’явився череп, вишкірена голова смерті.

У машині пронизливо закричала Лі. Вона розвернулася, щоб подивитися, і так я зрозумів, що це не лише гра моєї уяви. Вона теж це побачила.

З ревом, розкидаючи задніми шинами сніг, Крістіна рушила. Вона цілилася не на «дастер», а на мене. Я думаю, його наміром було перетерти мене на желе, затиснувши між своєю машиною й моєю. Урятувала мене тільки хвора нога — вона підігнулася, і я впав на водійське сидіння «дастера», ударившись правим стегном об кермо й натиснувши на сигнал.

В обличчя мені вдарила хвиля холодного вітру. Яскравий червоний борт Крістіни проскочив на відстані трьох футів од мене. Вона проревіла повз віконця видачі для автомобілів і, не сповільнюючись, кулею вилетіла на Дж-Ф-К, де її занесло на повороті. А потім газонула й зникла.

Я подивився на сніг і побачив свіжі зигзаги, що лишилися від протекторів її шин. Крістіна пройшла всього за три дюйми від моїх дверцят.

Лі розплакалася.

Я руками затягнув ліву ногу всередину, хряснув дверцятами й обійняв дівчину. Її руки наосліп потяглися до мене й міцно, панічно стиснули.

— То… то був не…

— Лі, ц-с-с-с. Не треба. Не думай про це.

— Там не Арні був за кермом тієї машини! То був мрець! Там сидів труп!

— То був Лебей, — і тепер, коли все вже сталося, мою душу наповнив якийсь лячний спокій, а не очікуване тремтіння від того, що я дивом ухилився від смерті. І не провина від того, що найкращий друг застукав мене зі своєю дівчиною. — То він був, Лі. Ти щойно зустріла Роланда Д. Лебея.

Вона схлипувала, виплакуючи страх, шок і жах, горнучись до мене ближче. І я радів, що тримаю її в обіймах. Ліва нога озивалася тупим болем. Я подивився в дзеркало заднього виду на порожнє місце, що лишилося там, де стояла Крістіна. Тепер, коли все вже сталося, у мене виникло враження, що будь-яке інше завершення історії було б неможливим. Спокій останніх двох тижнів, проста радість від того, що Лі поряд зі мною, — усе це тепер видавалося чимось неприродним, фальшивкою — такою, як та війна, що тривала між окупацією Гітлером Польщі та стрімким наступом Вермахту на Францію.

І я побачив кінець усього. Як це буде.

З мокрими від сліз щоками Лі поглянула на мене знизу вгору.

— І що тепер, Деннісе? Що нам робити?

— Тепер ми покладемо цьому край.

— Як? Що ти маєш на увазі?

Промовляючи радше до себе, а не до неї, я сказав:

— Йому потрібне алібі. Ми маємо бути готові, коли він поїде. Гараж. Дарнелла. Я влаштую їй пастку. Спробую її вбити.

— Деннісе, про що ти говориш?

— Він поїде з міста, — пояснив я. — Ти не розумієш? Усі ті люди, яких убивала Крістіна, — вони утворюють довкола Арні кільце. Йому про це відомо. Він вивезе Арні з міста.

— Ти про Лебея.

Я кивнув, і Лі здригнулася.

— Ми повинні її вбити. Ти це знаєш.

— Але як? Будь ласка, Деннісе, скажи… як ми це зробимо?

І нарешті в мене виникла ідея.

Я висадив Лі біля її будинку і сказав, щоб подзвонила, коли помітить, що поблизу ошивається Крістіна.

— І що ти зробиш? Примчиш із вогнеметом?

— З базукою, — сказав я, і ми істерично розсміялися.

— Знищити п’ятдесят восьмий! Знищити п’ятдесят восьмий! — прокричала Лі, й ми знову розреготалися. Але водночас то був сміх переляканих до напівсмерті… а може, й більше, ніж напів. Водночас мене мучили думки про Арні: від того, що він побачив і що я накоїв. Думаю, Лі почувалася так само. Просто бувають такі моменти, коли треба сміятися. Просто треба, і все. А коли той сміх накочує, його вже ніщо не може стримати. Він просто приходить і робить свою справу.

— То що мені сказати батькам? — спитала вона, коли ми вже трохи заспокоїлися. — Деннісе, я маю їм щось сказати! Не можна ризикувати, що вона їх переїде на вулиці!