Якось уночі, Деннісе, будинок того хулігана згорів. Сам хуліган, його батько і менший брат загинули. Хуліганова сестра жахливо обгоріла. Пожежу нібито спричинила кухонна плита, і може, так воно й було. Але мене розбудили пожежні сирени, і я не спав, коли Роллі вибрався нагору решіткою для плюща й заліз через вікно в кімнату, яка в нас була спільною. На лобі в нього була сажа, і смерділо від нього бензином. Побачивши, що я лежу з розплющеними очима, він спитав: «Джорджі, скажеш комусь — я тебе вб’ю». З тої самої ночі, Деннісе, я намагався переконати себе, що він мав на увазі — якщо я скажу комусь, що він виходив дивитися на пожежу. Може, більше нічого в цьому й не було.

У роті в мене пересохло. У шлунку лежала свинцева куля. Волосся на потилиці піднялося сторч, мов голки в дикобраза.

— А скільки років тоді було вашому брату? — хрипким від хвилювання голосом запитав я.

— Ще й не тринадцять, — з жаским удаваним спокоєм відповів Лебей. — Приблизно за рік по тому, взимку, сталася сварка через хокейний матч, і хлопець, якого звали Ренді Троґмортон, розбив Роллі голову палицею. Від удару Роллі знепритомнів. Ми відвезли його до старого лікаря Фарнера — на той час Роллі вже отямився, але ще й досі в стані потьмарення — і Фарнер наклав йому на голову дюжину швів. А через тиждень Ренді Троґортон провалився під лід на ставку Палмера і втопився. Катався в тому місці, де були таблички «ТОНКИЙ ЛІД». Судячи з усього.

— Хочете сказати, цих людей убив ваш брат? Підводите мене до розповіді про те, що Лебей убив власну доньку?

— Ні, Деннісе, він її не вбивав, про це й не думай. Вона померла, бо вдавилася. Я натякаю на те, що він, можливо, дав їй померти.

— Ви казали, що він її перевертав, ударив у живіт, щоб змусити виблювати…

— Так Роллі казав мені на похороні, — відповів Лебей.

— Тоді що…

— Пізніше ми з Марсією поговорили про це. Лише одного разу, розумієш? За вечерею того дня. Роллі мені сказав: «Джорджі, я підняв її за бастер-браунзи[158] й намагався витрусити те падло. Але воно там глибоко застрягло». А Вероніка сказала Марсії: «Роллі підняв її за черевички й намагався витрусити те, що її душило, але воно там глибоко застрягло». Вони розповідали одну й ту саму історію, одними й тими самими словами. І знаєш, що мені це нагадало?

— Ні.

— Це нагадало мені, як Роллі заліз у вікно спальні й прошепотів мені: «Джорджі, скажеш комусь — я тебе вб’ю».

— Але… чому? Навіщо йому…

— Згодом Вероніка написала Марсії листа, у якому натякнула, що насправді Роллі нічого не робив для порятунку їхньої доньки. І що вже наприкінці він поклав її на сидіння машини. Щоб не на сонці була, як пояснював він. Але в листі Вероніка написала, що їй здалося, ніби Роллі хотів, щоб вона померла в машині.

Мені не хотілося це говорити, але я мусив.

— Ви хочете сказати, що ваш брат свою доньку наче в жертву приніс?

Повисла довга задумлива лячна пауза.

— Свідомо — ні, — відповів зрештою Лебей. — Так само, як я не натякаю, що він свідомо її вбив. Якби ти знав мого брата, ти б розумів, що підозрювати його у відьомстві, чаклунстві чи угодах із демонами — це сміхота. Він не вірив ні в що, крім власних чуттів… окрім, напевно, власного «хочу». Я маю на увазі, що в нього могло виникнути щось… інстинктивне… чи його скерували до того, що він зробив. Моя мати казала, що він — одмінок.

— А Вероніка?

— Не знаю, — відповів Лебей. — Згідно з висновком поліції, то було самогубство, хоч записки вона й не залишила. Могло бути. Але нещасна жінка заприязнилася з кількома людьми в місті, і я часто думав: а чи не натякала вона комусь із них, як Марсії, про те, що смерть Рити була не зовсім такою, як описали вони з Роллі. Може, Роллі про це дізнався. Джорджі, скажеш комусь — я тебе вб’ю. Звісно, доказів нема. Але мені хотілося б знати, чому вона обрала саме такий спосіб — і цікаво, як жінка, що не мала ані найменшого поняття про машини, виявилася достатньо вправною, щоб вставити шланг у вихлопну трубу й просунути у вікно. Я намагаюся гнати від себе всі ці роздуми. Бо вони не дають мені спати вночі.

Я подумав про те, що він сказав, і про те, що замовчав — те, що лишилося між рядків. «Інстинктивне», — сказав він. «Такий твердолобий у своїх мізерних примітивних прагненнях», — сказав він. А що, як Роланд Лебей до певної міри розумів те, у чому сам собі навіть не хотів зізнаватися, — що він вселив у свій «плімут» якусь надприродну силу? Та тільки й чекав, коли нагодиться потрібний спадкоємець, щоб передати йому… а тепер…

— Деннісе, я відповів на твої запитання?

— Я думаю, так, — повільно проказав я.

— І що ти робитимеш?

— Думаю, ви знаєте.

— Знищиш машину?

— Я спробую, — відповів я. І подивився на свої милиці, прихилені до стіни. Свої кляті милиці.

— Цим ти можеш і друга свого знищити.

— Або врятувати, — сказав я.

— Не знаю, чи це ще можливо, — тихо промовив Джордж Лебей.

Я поцілував її.

Її руки оповили мою шию. Прохолодна долоня делікатно притислася до потилиці. Для мене більше не було сумнівів у тому, що відбувається. І коли вона з напівзаплющеними повіками злегка відсторонилася від мене, я побачив, що в неї сумнівів не лишилося також.

— Деннісе, — промуркотіла вона, і я знову її поцілував. Наші язики ніжно доторкнулися. На мить вона стала цілуватися наполегливіше; я відчув пристрасть, на яку натякали ті високі вилиці. Та потім охнула й відхилилася. — Ну все. А то заарештують за непристойну поведінку чи щось у такому дусі.

Було вісімнадцяте січня. Ми припаркувалися на майданчику за місцевим «Кей-Еф-Сі»[160], і зараз навколо нас лежали розкладені залишки цілком пристойної вечері. Ми сиділи в моєму «дастері», і саме це вже було для мене великою подією — бо вперше після нещасного випадку я сів за кермо. Лише вранці того дня лікар зняв з моєї лівої ноги велетенський гіпс й замінив його на ортопедичний апарат. Він суворо попередив, щоб на ногу я не ступав, але я бачив, що його прогнози щодо мого одужання досить райдужні. Я на місяць випереджав свій графік відновлення. Причину цього він вбачав у передових технологіях; моя мати — в позитивному мисленні й курячому бульйоні; тренер Паффер — у шипшині.

Сам же я думав, що цим неабияк завдячую Лі Кебот.

— Нам треба поговорити, — сказала вона.

— Ні, ще поцілуймося.

— Говоримо зараз. Цілуємося пізніше.

— Він знову взявся за своє?

Лі кивнула.

За ті два тижні, що минули після моєї телефонної розмови з Лебеєм, перші два тижні зимової чверті, Арні взяв курс на зближення з Лі — і його наполегливість лякала нас обох. Я переповів їй свою розмову з Джорджем Лебеєм (але не про свою жахну поїздку тієї новорічної ночі, як я вже казав) і якнайчіткіше дав зрозуміти, що вона не повинна його просто відшивати, за жодних обставин. Це могло його розлютити, а з тими, на кого Арні останнім часом був лютий, ставалися великі неприємності.

— Тоді так виходить, що я його зраджую, — сказала вона.

— Я знаю, — відповів я, трохи різкіше, ніж збирався. — Мені це не подобається, але я не хочу, щоб та машина знову покотила.

— То що?

Але я похитав головою.

Насправді я вже був, мов той принц Гамлет, — усе зволікав і зволікав. Звичайно, я знав, що необхідно зробити. Крістіну треба було знищити. Ми з Лі обговорили можливі способи.