Коли я замовк, на лінії запанувала тиша.

— Містере Лебей? Ви ще там?

— Я тут, — зрештою мовив він. — Містере Ґілдер… Деннісе… не хочу тебе образити, але ти повинен зрозуміти: те, на що ти натякаєш, лежить за межами будь-яких можливих екстрасенсорних явищ, бо вже переходить у… — договорювати він не став.

— У божевілля?

— Я б це не таким словом назвав. З твоєї розповіді я зрозумів, що з тобою стався страшний нещасний випадок під час гри у футбол. Ти два місяці пролежав у лікарні, і якийсь час потерпав від нестерпного болю. То чи не може бути так, що твоя уява…

— Містере Лебей, — перебив я, — у вашого брата була колись приказка про волоцюжку?

— Що?

— Про волоцюжку. Наприклад, коли ви вкидаєте зібганий аркуш паперу в кошик для сміття і влучаєте, ви кажете: «Двохочковий». Тільки натомість: «Диви, як я закину в сраку волоцюжці». Ваш брат колись таке казав?

— Звідки ти про це знаєш? — І не даючи мені часу на відповідь: — Ти вичепив у нього це слівце під час тих кількох ваших зустрічей?

— Ні.

— Містере Ґілдер, ви брехун.

Я промовчав. Мене всього трусило, коліна підгиналися. За все моє життя ще жоден дорослий мені такого не казав.

— Деннісе, вибач мені. Але мій брат помер. Він був осоружний, може, навіть дуже лиха людина, але він мертвий, і всі ці нездорові вигадки й фантазії…

— Хто був той волоцюжка? — вичавив із себе я.

Мовчанка.

— То був Чарлі Чаплін?

Я думав, він узагалі не відповість. Та потім, нарешті, невдоволеним тоном проказав:

— Цей на другому місці. Брат мав на увазі Гітлера. Між волоцюжкою Чапліна й Гітлером була віддалена подібність. Чаплін зняв фільм під назвою «Великий диктатор». Скоріше за все, ти його не дивився. Хай там як, у воєнні роки то було поширене його прізвисько. Ти тоді був ще малий, не пам’ятаєш. Але це нічого не означає.

Настала моя черга зберігати мовчання.

— Це нічого не означає! — закричав він. — Нічого! Це химери й здогади, а більш нічого! Ти не можеш цього не бачити!

— Тут, у західній Пенсильванії, уже семеро людей загинуло, — сказав я. — Це не просто химери. У мене на гіпсі залишилися підписи. Це теж не химери. Я зберіг їх, містере Лебей. Давайте я вам їх надішлю. Подивитесь на них і скажете, чи на одному з них не почерк вашого брата.

— Це може бути підробка, свідома чи несвідома.

— Якщо ви так вважаєте, найміть графолога. Я заплачу.

— Сам можеш найняти.

— Містере Лебей, — сказав я, — мене вже ні в чому переконувати не треба.

— Але чого ти хочеш від мене? Щоб я розділив з тобою твої фантазії? Не дочекаєшся. Мій брат помер. Його машина — це лише машина.

Він брехав. І я це відчував. Навіть по телефону.

— Я хочу, щоб ви пояснили мені дещо з того, що я чув від вас того вечора, коли ми розмовляли.

— І що ж це? — недовірливо спитав він.

Я облизав губи.

— Ви казали, що він був одержимий і злющий, але не чудовисько. Принаймні, сказали ви, на вашу думку, він не був чудовиськом. А потім ви повністю змінили тему… але що більше я про це думаю, то більше здається, що насправді ви не змінювали теми. Далі ви сказали, що ні дружина, ні донька ніколи не були для нього важливі.

— Деннісе, правда, я…

— Послухайте, якщо вам є що сказати, то, заради Бога, кажіть зараз! — викрикнув я, і мій голос надломився. Я витер лоба, й рука виявилася слизькою від поту. — Мені зараз не набагато легше, ніж вам. Арні зациклився на одній дівчині, її звати Лі Кебот, от тільки я думаю, що зациклився на ній зовсім не Арні, я думаю, це ваш брат, ваш мертвий брат, тому говоріть, будь ласка, не мовчіть!

Лебей зітхнув.

— Говорити? — перепитав він. — Говорити з тобою? Говорити про всі ті давні події… ні, ті давні підозри… це те саме, Деннісе, що розбудити біса. Прошу тебе, не наполягай. Я нічого не знаю.

Я міг сказати йому, що біс уже прокинувся, але він і без мене це знав.

— Розкажіть мені про свої підозри.

— Я тобі передзвоню.

— Містере Лебей… будь ласка…

— Я тобі передзвоню, — повторив він. — Мені треба зателефонувати своїй сестрі Марсії в Колорадо.

— Якщо це допоможе, я сам…

— Ні, з тобою вона нізащо говорити не стане. Ми й одне з одним про це розмовляли всього раз чи два, якщо вже на те пішло. Деннісе, я сподіваюся, що ти все це робиш із чистим сумлінням. Бо ти просиш нас роздерти старі шрами, щоб вони знову кривавили. Тому я в тебе питаю ще раз: ти впевнений?

— Упевнений, — пошепки відповів я.

— Я тобі передзвоню, — і він поклав трубку.

Спливло п’ятнадцять хвилин, потім двадцять. Я неспокійно міряв кімнату кроками на милицях, бо не міг всидіти на місці. Визирнув у вікно, на вітряну вулицю, етюд у чорно-білих тонах. Двічі підходив до телефону й не піднімав трубки, боячись, що він саме додзвонюватиметься, а ще більше боячись, що він не зателефонує зовсім. Та коли я втрете поклав руку на телефон, він задзеленчав. Я сіпнувся, немов ужалений, і схопив трубку.

— Алло? — спитав засапаний голос Еллі з першого поверху. — Донна?

— А Денніс Ґілдер… — почав голос Лебея, ще старіший і нещасніший, ніж дотепер.

— Еллі, це мене, — сказав я.

— А мені що з того? — зухвало відрізала сестра й кинула трубку.

— Алло, містере Лебей, — моє серце глухо калатало в грудях.

— Я поговорив з нею, — натягнутим тоном сказав він. — Вона каже, щоб я діяв на власний розсуд. Але вона боїться. Ми з тобою змовилися налякати стару жінку, яка нікому в житті не заподіяла зла й узагалі не має з цією справою нічого спільного.

— Це для доброго діла, — сказав я.

— А чи справді це так?

— Якби я так не вважав, то не став би вам дзвонити. Містере Лебей, ви розповісте мені все чи ні?

— Так. Але тільки тобі, більше нікому. Якщо ти комусь далі перекажеш, я все заперечуватиму. Ти зрозумів?

— Так.

— Що ж, добре, — зітхнув він. — Коли ми з тобою, Деннісе, розмовляли минулого літа, я одного разу збрехав тобі про одну подію й одного разу — про те, що я… що ми з Марсі про неї думали. Ми й самим собі брехали. Якби не ти, ми, мабуть, і до кінця життя брехали б самим собі про той… той інцидент при дорозі.

— З дівчинкою? Донькою Лебея? — я міцно тримав слухавку, стискав її так, що аж пальці німіли.

— Так, — глухо мовив він. — Рита.

— Як усе було насправді, коли вона вдавилася?

— Моя мати називала Роллі своїм одмінком[156], — сказав Лебей. — Я казав тобі про це?

— Ні.

— Авжеж, не казав. Я тобі казав, що, на мою думку, твій друг буде щасливішим, якщо здихається тієї машини, але часом це все, що людина може сказати на захист своїх переконань, бо ірраціональне… воно прокрадається…

Лебей замовк. Я його не підганяв. Він або розкаже, або ні. Усе зводилося до цього.

— Мати розповідала, що до шести місяців він був ідеальним немовлятком. А потім… вона казала, що тоді прийшов Пак[157]. Заради жарту він забрав її хороше дитя, а натомість поклав одмінка. Вона говорила про це зі сміхом. Але, коли Роллі був неподалік і міг почути, не казала такого ніколи, і очі в неї, Деннісе, ніколи не сміялися. Я думаю… ніяк інакше вона не могла пояснити, чому він такий, чому він був такий недоторканний у своїй люті… такий твердолобий у своїх мізерних примітивних прагненнях.

Був один хлопець — я забув його ім’я — старший хлопець, який три або чотири рази відлупцював Роллі. Розбишака. Він починав чіплятися до одягу Роллі, питав його, скільки він труси носить — один місяць чи вже й два. А Роллі кидався на нього з кулаками, лаяв на всі заставки, погрожував, а розбишака тільки сміявся з нього й тримав на віддалі своїми довжелезними ручиськами, а потім гамселив кулаками, поки не втомиться чи поки в Роллі з носа кров не заюшить. Потім Роллі сидів у кутку, курив і плакав, а на обличчі в нього підсихали шмарклі та кров. Якщо ми з Дрю бодай наближалися до нього, лупив нас смертним боєм.