— Ага, цей рік буде кращим, — мовив Арні. Я глянув на нього. Він підніс бляшанку з пивом до губів, та за мить до цього його обличчя перетворилося на Лебеєве, лице гнилого трупа з жаского коміксу. Пальці, що тримали пиво, струхли до кісток. Клянуся вам, то були самі кістки, і штани майже вкривали сидіння, неначе всередині не було нічого, крім держаків мітли.

— Справді? — спитав я, намагаючись якомога менше вдихати задушливі отруйні міазми машини.

— Буде-буде, — підтвердив Лебей. Тільки тепер він знову став Арні, і коли ми зупинилися на знак «Стоп», я побачив, як повз нас мчить «камаро» 1977 року випуску. — Я тебе тільки про одне прошу: залишайся зі мною, Деннісе. Не дай моїй матері втягнути тебе в цю херню. Усе владнається порядно.

Він знову став Лебеєм і безмежно шкірився голими зубами на думку про те, як порядно все владнається. Мій дах поволі починав з’їжджати. Здавалося, ще трохи — і я обов’язково закричу.

Не витримавши, я відвів погляд від того лячного напівобличчя й угледів те, що бачила раніше Лі: віконця приладів на панелі, а насправді — не віконця, а зелені очиська, що світилися в темряві й вирячалися на мене.

Певної миті жахіття скінчилося. Ми загальмували біля тротуару в якомусь районі міста, якого я навіть не впізнавав і міг би поклястися, що ніколи раніше його не бачив. Усюди темніли типові будинки, деякі з них — усього на три чверті закінчені, у деяких було зведено лише стіни. За півкварталу, у Крістіниному дальньому світлі, видніла табличка:

РАЙОН МЕЙПЛВЕЙ

РІЕЛТОРИ ЛібертівіллЯ

ВИКЛЮЧНЕ ПРАВО ПРОДАЖУ

ВАША сім’я ростиме в душевних умовах

Подумайте про це!

— Осьо, приїхали, — сказав Арні. — Сам дійти зможеш, чувак?

Я з сумнівом роззирнувся навколо в тому порожньому засніженому районі новобудов, а тоді кивнув. Краще тут, на милицях, самому, ніж у тій страшній машині. Я відчув, як на моєму обличчі розпливається велика штучна посмішка.

— Аякже. Дякую.

— Дихання відсутнє, — Арні допив пиво, і Лебей викинув бляшанку на заднє сидіння. — Ще один мертвий солдат.

— Ага, — мовив я. — З Новим роком, Арні.

Намацавши ручку дверцят, я відчинив їх. Не знав навіть, чи зможу вийти й спертися на милиці, так сильно в мене тремтіли руки.

Лебей з вишкіром дивився на мене.

— Деннісе, ти просто будь на моєму боці, — попередив він. — Ти ж знаєш, що стається з гівнярами, які йдуть проти мене.

— Так, — шепнув я. Бо добре це знав.

Виставивши костури назовні, я всім тілом подався вперед, абсолютно не думаючи, є внизу лід чи нема. Милиці витримали. І щойно я опинився надворі, як світ навколо зазнав карколомної метаморфози. Увімкнулося світло — хоча, звісно, воно горіло весь час. Моя сім’я переїхала в район Мейплвей у червні 1959-го, за рік до мого народження.

Ми й досі там жили, але в 1963-му чи щонайпізніше в 1964-му район утратив назву «Мейплвей».

За межами машини я бачив перед собою власний будинок на своїй цілковито нормальній вулиці — просто собі частині міста Лібертівілль, штат Пенсильванія. Я озирнувся на Арні, майже очікуючи побачити знову Лебея, пекельного таксиста з його присмерковими пасажирами, давно й надійно мертвими.

Але за кермом сидів лише Арні — у своїй шкільній куртці з прізвищем, вишитим над грудьми зліва, Арні, занадто блідий і занадто самотній, Арні з бляшанкою пива, яку він притримував ногами біля паху.

— Добраніч, чувак.

— Добраніч, — сказав я. — Обережно їдь додому. Тобі краще не попадатися на очі поліції.

— Не попадуся, — запевнив він. — Бережи себе, Деннісе.

— Обов’язково.

Я зачинив дверцята. На зміну жаху прийшло відчуття глибокої та безмежної скорботи — неначе Арні поховали. Поховали живцем. Я дивився, як Крістіна від’їжджає від тротуару й котить по вулиці. Я дивився, поки вона завернула за ріг і зникла з очей. А потім рушив доріжкою до будинку. Доріжка була розчищена. З думкою про мене тато розсипав по ній більшу частину десятифунтового пакета кам’яної солі.

Коли я вже подолав три чверті шляху до дверей, зненацька все попливло перед очима й мене огорнув якийсь сірий серпанок, тож довелося стати на місці, опустити голову й спробувати привести себе до тями. «От знепритомнію тут, — думав я невиразно, — на доріжці перед власним будинком, і замерзну на смерть на тому місці, де ми з Арні колись стрибали в “класики”, гралися в “море хвилюється” і “камінці”».

Зрештою, мало-помалу, сіра імла почала розвіюватися. Мені на пояс, огортаючи, лягла чиясь рука. То був тато, у халаті й капцях.

— Деннісе, що з тобою?

Що зі мною? Мене привіз додому мертвяк.

— Нічого, — відказав я. — Трохи в голові запаморочилося. Ходімо всередину. Ти собі зад відморозиш.

Тато піднявся сходами разом зі мною, не перестаючи притримувати мене за талію. І мене це тішило.

— Мама досі не спить? — спитав я.

— Ні. Вона зустріла Новий рік, а потім вони з Еллі пішли спати. Деннісе, ти п’яний?

— Ні.

— Вигляд у тебе не дуже, — він пристукнув за нами вхідні двері.

Я істерично розсміявся, і перед очима знову все посіріло… та цього разу лише на кілька секунд. Коли я отямився, тато, не на жарт стривожений, дивився на мене.

— Що у вас там сталося?

— Тату…

— Деннісе, негайно розповідай!

— Тату, я не можу.

— Що з ним таке? Деннісе, що з ним відбувається?

Однак я лише головою похитав, і не через те, що все це було божевіллям, і не від страху за себе. Тепер я боявся за них усіх: за тата, маму, Елейн, батьків Лі. Мене проймав холодний і абсолютно здоровий страх.

Деннісе, ти просто будь на моєму боці. Ти ж знаєш, що стається з гівнярами, які йдуть проти мене.

Я чув це на власні вуха?

Чи це прозвучало тільки в моїй голові?

Тато досі уважно дивився на мене.

— Я не можу.

— Гаразд, — мовив він. — Поки що нехай буде так. Мабуть. Але одне я знати повинен, Деннісе, і я хочу, щоб ти мені сказав. Ти маєш причини підозрювати, що Арні якось причетний до смерті Дарнелла й загибелі тих хлопців?

Я згадав вишкір Лебея, пласкі штани, під якими випиналися патики, що могли бути лише кістками й нічим іншим.

— Ні, — сказав я майже правду. — Це не Арні.

— Добре, — кивнув тато. — Допомогти тобі піднятися сходами?

— Я сам упораюся. Тату, ти вже йди в ліжко.

— Ага. Піду. З Новим роком, Деннісе. А якщо захочеш розповісти, то я все ще поряд.

— Розповідати нема чого.

Нема такого, що я міг би розповісти.

— Чомусь я в цьому сумніваюся, — сказав тато.

Піднявшись на другий поверх, я ліг у ліжко. Світло залишив увімкненим, але заснути так і не зміг. То була найдовша ніч у моєму житті. Кілька разів я вже думав устати й піти в спальню до мами й тата, як робив це малим. Одного разу зловив себе на тому, що підвівся з ліжка й уже взявся за милиці. Але знову ліг. Я боявся за них усіх, так, саме так. Але це було не найгірше. Тепер уже ні.

Я боявся збожеволіти. Ось що було найгіршим.

І лише коли сонце виткнулося з-за обрію, я нарешті задрімав і проспав тривожним сном три чи чотири години. А коли прокинувся, то виявив, що розум уже почав самозцілюватись від нереальності. Однак у мене виникла проблема: я просто більше не міг собі дозволити слухати цю колискову. Межу було розмито раз і назавжди.

У п’ятницю п’ятого січня я одержав листівку від Річарда Маккендлеса, секретаря лібертівілльського осередку Американського легіону. На звороті розмазаним олівцем було виведено домашню адресу Джорджа Лебея в Передайз-Фоллз, штат Огайо. Більшу частину дня я носив картку в кишені штанів, а вряди-годи витягав і дивився на неї. Я не хотів йому дзвонити; не хотів знову розмовляти про його шизонутого брата Роланда; не хотів, щоб це божевілля тривало й далі.