— Я б охоче позбувся цього вміння, — сказав я. — Коли це ти почав сигари курити?

— У Дарнелла. При матері я не курю. Вона від запаху казиться, як дурна.

Він курив не як юний хлопчисько, який щойно опанував цю звичку, — він курив як чоловік із двадцятирічним стажем цього діла.

— Подумав, треба попкорну наробити, — сказав Арні. — Ти не проти?

— Звісно, що ні. А пиво в тебе є?

— Так точно. У холодильнику шестизарядна упаковка й ще дві внизу.

— Круто. — Я обережно сів за кухонний стіл і простягнув ногу. — А де твої?

— На новорічну вечірку до Фассенбахів поїхали. Коли тобі гіпс знімають?

— Як пощастить, то, може, наприкінці січня. — Я помахав милицями в повітрі й карикатурно закричав: — «Крихітка Тім знову ходить! Хай нас Господь благословить, усіх до єдиного!»

Арні, який саме був на півдорозі до плити з глибокою сковорідкою, пачкою попкорну та пляшкою олії «Вессон», розсміявся й похитав головою.

— Той самий старий Денніс. Усередині лишився такий же, нічого не витрусили, гівняр ти такий.

— А ти, Арні, не надто балував мене відвідинами, поки я лежав.

— Я тобі вечерю на День подяки приніс. Чого ще тобі треба, крові?

Я знизав плечима.

Арні зітхнув.

— Інколи я думаю, що ти, Деннісе, був моїм талісманом.

— Не приколюйся, шланг автомобільний.

— Ні, серйозно. Відтоді, як ти поламав свої чарівні кістки, у мене суцільні трабли, і я досі в цьому окропі варюся. Дивно, як ще на рака не схожий.

І він від душі розсміявся. Від хлопця, у якого неприємності, такого навряд чи можна очікувати; то був сміх чоловіка — так, чоловіка — який сам від себе преться. Він поставив сковорідку на плиту й хлюпнув на дно олії. Волосся, підстрижене коротше, ніж колись, і зачесане назад у спосіб, мені незнайомий, упало йому на лоба. Швидким порухом голови він відкинув його назад й додав до олії попкорн. Потім захряснув пательню кришкою. Пішов до холодильника. Витяг упаковку з шести бляшанок пива. Брязнув нею об стіл переді мною, витяг дві бляшанки й відкрив. Підніс свою догори. Я підніс свою.

— Тост, — сказав Арні. — Хай у тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятому здохнуть усі гівнярі світу.

Я повільно опустив своє пиво.

— Чувак, я не можу за таке пити.

Я побачив, як у його сірих очах спалахує іскра люті — і мерехтить у глибині, немов фальшиві веселощі. А потім гасне.

— А за що ти можеш пити… чувак?

— Може, за коледж? — спитав я тихо.

Він зиркнув на мене похмуро. Добрий настрій випарувався, немов за порухом чарівної палички.

— Я мав би зрозуміти, що вона навішала тобі на вуха свого сміття. Моя мати — з тих жінок, які не вгамуються, поки не отримають те, чого хочуть. І ти, Деннісе, добре це знаєш. Вона б самого диявола в сраку поцілувала, якби це їй допомогло здійснити задумане.

Я поставив пиво на стіл. Бляшанка все ще була повна.

— Ну, мене вона в сраку не цілувала. Просто сказала, що ти досі не подав жодної заяви й це її турбує.

— Це моє життя, — промовив Арні. Його губи викривилися в спотвореній гримасі, надаючи обличчю надзвичайно бридкого вигляду. — Я робитиму те, що схочу.

— А коледж — це не те?

— Так, я вступлю. Але тоді, коли сам вважатиму за потрібне. Перекажи їй це, якщо спитає. Коли сам вважатиму за потрібне. Не цього року. Точно не цього. Якщо вона думає, що я збираюсь у Пітт, чи в Горлікс, чи в Ратґерський, начеплю на себе ковпак першокурсника й горлатиму гімни на футбольних матчах, то вона з глузду з’їхала. Особливо після того урагану лайна, який завихрив мене цього року. Нізащо, чувак.

— І що ти збираєшся робити?

— Звалю звідси, — відповів він. — Сяду в Крістіну, і помоторуємо з цього Богом закинутого містечка одного автобуса. Розумієш? — Голос його почав підійматися, ставав пронизливим, і в мою душу знову закрався жах. Я був безпорадний проти цього переляку, що позбавляв мене мужності, і міг лише сподіватися, що він не відбився на моєму обличчі. Бо тепер я не лише чув голос Лебея, а й бачив обличчя Лебея, що плавало під поверхнею лиця Арні, наче якась дохла тварюка, законсервована у формаліні. — Це був суцільний ураган лайна, і той триклятий Джанкінс досі за мною на всіх парах ганяється. Хай краще стережеться, бо хтось може і його з гівном змішати…

— Хто такий Джанкінс? — спитав я.

— Неважливо, — відказав Арні. — Це не має значення. — У нього за спиною вже починала шкварчати на сковорідці олія «Вессон». Зернятко кукурудзи коцнуло — бонк! — об нижній бік кришки. — Треба піти струснути. Деннісе, то ти скажеш тост чи ні? Мені по барабану.

— Гаразд, — мовив я. — Може, вип’ємо за нас?

Арні всміхнувся, і тиск у моїх грудях трохи послабшав.

— За нас — так, Деннісе, хороший тост. За нас. Хай буде й так, га?

— Хай буде, — відповів я трохи хрипким голосом. — Ага, хай буде так.

Ми цокнулися бляшанками «Баду» й випили.

Підійшовши до плити, Арні заходився струшувати сковорідку, де розкриття кукурудзи вже набирало обертів. Я дозволив кільком ковткам пива потекти донизу горлом. На той час пиво було для мене ще порівняно новим явищем, і я ніколи ним не впивався, бо мені подобався смак, а друзі (і перший серед них — Ленні Беронґґ) розповідали, що коли ти нажлуктишся так, що на ногах не стоятимеш і заригаєш собі весь перед сорочки, то потім тижнями на те пиво дивитися не зможеш. На жаль, потім я відкрив для себе, що це не зовсім правда.

Однак Арні пив так, наче з першого січня знову запроваджували сухий закон; першу бляшанку він прикінчив ще до того, як закінчив розкриватися попкорн. Порожню зіжмакав, підморгнув мені й сказав:

— Деннісе, диви, як я закину в сраку волоцюжці.

Натяк до мене не дійшов, тому я просто всміхнувся ухильно, коли він жбурнув бляшанку в смітник. Та бамкнула об стіну й упала всередину.

— Двохочковий, — прокоментував я.

— Точно, — кивнув Арні. — А дай-но ще одну.

Я подав йому бляшанку, сам думаючи: «Та яка різниця». Мої батьки збиралися зустрічати Новий рік удома, тож якщо Арні нажлуктиться й засне, я просто подзвоню татові. П’яним Арні може розбовкати таке, про що не прохопився б тверезим, та й усе одно я не горів бажанням їхати додому в Крістіні.

Але пиво на нього наче й не діяло. Він досмажив кукурудзу, пересипав її у велику пластмасову миску, розтопив півпачки маргарину, полив ним зверху, посолив і сказав:

— Ходімо у вітальню, телик подивимося. Ти не проти?

— Зовсім ні.

Я підібрав милиці, сперся на них пахвами (останнім часом було таке відчуття, що там уже мозолі наросли) і взяв три бляшанки пива, які ще залишалися на столі.

— Я по них вернуся, — сказав Арні. — Ходімо. Поки ти знов собі все не переламав.

Він усміхнувся мені, і тієї миті то був не хтось інший, а мій друг Арні Каннінґем, і через це в мене серце кров’ю обливалося, коли я на нього дивився.

По телевізору показували якийсь кінчений новорічний вогник. Там саме співали Донні й Марі Осмонди, і обоє шкірили свої гігантські зуби в приязних, але чомусь акулячих усмішках. Телевізор продовжував працювати на тлі, а ми розмовляли. Я розповів Арні про сеанси фізіотерапії, мої вправи з гирями, а після другого пива зізнався у своєму страхові, що ніколи більше не ходитиму. Мене не турбувало, що в коледжі я не зможу грати в американський футбол, але неможливість ходити дуже лякала. Поки тривала моя розповідь, Арні спокійно й співчутливо кивав.

Я можу зупинитися просто зараз і сказати вам, що химернішого вечора, ніж той, у мене ще в житті не було. Попереду чекали значно гірші події, але нічого аж такого дивного, такого… такого недоладного. Це було так, наче я дивився в кінотеатрі фільм, у якому картинка була майже сфокусована, але не до кінця. Часом здавалося, що поряд Арні, а часом — що зовсім не він. У нього з’явилися звички, яких я за ним раніше не помічав, — нервово крутити ключі від машини на прямокутному шкіряному брелоку, тріщати кісточками пальців, часом прикушувати подушечку великого пальця верхніми передніми зубами. Був той коментар про закидання в сраку волоцюжці, коли він викинув бляшанку з-під пива. І попри те, що він висмоктав уже п’ять бляшанок, коли я ще тільки другу подужав, просто заливав їх собі в горлянку одну за одною, ознак сп’яніння в нього я не спостерігав.