Мати Арні замовкла, проте я відчував, що вона чогось недоговорює. Хоче сказати, але не говорить.

— Реджино, — мовив я. Колишня Реджина, владна і непоступлива, з її схильністю керувати життям чоловіка й сина, аби вони вписувалися в її власний графік, мені не подобалася. Але ця плаксива й розгублена жіночка подобалася ще менше. — Перестаньте. Заспокойтеся, будь ласка.

— Я боюся з ним говорити, — зрештою промовила вона. — І Майкл боїться з ним говорити. Він… він неначе вибухає, коли йому в чомусь суперечиш. Спочатку лише на тему його машини; тепер от і з коледжем теж. Поговори з ним, Деннісе, прошу тебе. — Знову настала коротка пауза, після якої Реджина майже недбалим тоном висловила свій найбільший страх: — Мені здається, ми його втрачаємо.

— Ні, Реджино, стривайте…

— Я його покличу, — увірвала мене вона, і трубка цокнула об столик. Чекання, здавалося, затягнеться надовго. Я притиснув слухавку щелепою до плеча й нетерпляче барабанив кісточками пальців по гіпсу, який досі вкривав моє ліве стегно. Мені довелося змагатися з боягузливим прагненням просто повісити трубку й облишити все це діло.

Та зрештою слухавку взяли.

— Алло? — мовив насторожений голос, і мою свідомість прошила пекуча впевненість: це не Арні.

— Арні?

— По-моєму, це Денніс Ґілдер, ходячий людино-рот, — сказав голос, і це було схоже на Арні, так — але водночас і не схоже було. Голос у нього став насправді не лункішим, а якимсь грубішим, наче захрип від криків і надмірного використання. Мені стало моторошно, бо я ніби розмовляв із незнайомцем, який дуже вдало пародіював мого друга Арні.

— Гей, лошара, ти думай, що кажеш, — сказав я, усміхаючись. Але руки в мене були холодні, як у мерця.

— А знаєш, — конфіденційним тоном промовив він, — твоє лице й моя дупа підозріло схожі між собою.

— Я цю схожість помітив, але чогось думав, що навпаки, моя дупа і твоє лице, — сказав я, і між нами повисла мовчанка, бо ми обмінялися тим, що між нами вважалося люб’язностями. Потім я спитав: — То що сьогодні робиш?

— Та нічого, — відповів Арні. — На побачення не йду, і взагалі нікуди. А ти?

— Звісно, іду. Я у фантастичній формі. Заїду по Розанну й повезу її в клуб. Можеш прийти подержати милиці, поки ми будемо там запалювати.

Він тихо розсміявся.

— Я тут подумав, може, я підскочу до тебе? — сказав я. — Стрінемо Новий рік, як колись. Хочеш?

— Так! — здавалося, Арні зрадів — та все одно говорив не зовсім як Арні. — Ґая Ломбардо подивимося, усю ту радісну мутотінь на вогнику. Класно буде.

На мить я замовк, не знаючи, що сказати. Та зрештою обережно відповів:

— Ну, може, Діка Кларка чи ще когось. Арні, Ґай Ломбардо помер.

— Серйозно? — спантеличеним, сповненим сумніву тоном спитав він. — А. А, точно, мабуть, помер. Але ж Дік Кларк ще тримається, правда?

— Правда.

— «Ставлю вісімдесят п’ять, Діку, гарна мелодія, під неї можна танцювати», — процитував Арні, але зовсім не своїм голосом. Мій розум провів раптову й бридотно-неочікувану паралель

(найприємніший запах у світі… крім бабської поцьки хіба)

і моя рука конвульсивно стисла трубку. Здається, я ледве не закричав. Бо розмовляв я не з Арні, а з Роландом Д. Лебеєм. Я розмовляв з мерцем.

— Так, це Дік, — почув я власний голос, що долинав ніби звіддалік.

— Деннісе, а як ти приїдеш? Ти вже сідаєш за кермо?

— Ні, ще ні. Я думав, мене тато підкине до вас, — я трохи помовчав, а тоді випалив: — А може, ти мене потім додому відвезеш, якщо твоя машина на ходу. Як тобі ідейка?

— Аякже! — наче щиро зрадів він. — Так, Деннісе, було б добре! Дуже добре! Порегочемо собі. Як у старі-добрі часи.

— Так, — сказав я. А потім — Богом клянуся, просто зірвалося з язика — додав: — Як в автопарку.

— Ага, точно! — відповів, сміючись, Арні. — Занадто схоже! До зустрічі, Деннісе.

— Так, — на автоматі відповів я. — До зустрічі.

Поклавши трубку, я подивився на телефон — і раптом затремтів усім тілом. Мені ще в житті не було так страшно, як тоді, тієї миті. Час минає: свідомість перебудовує свої захисні механізми. Думаю, одна з причин, чому існує так мало переконливих доказів екстрасенсорних явищ, криється в тому, що розум береться до роботи й ті докази реструктурує. Трохи впорядкування — це краще, ніж багато божевілля. Згодом я піддав сумніву все, що чув, чи змусив себе повірити в те, що Арні неправильно зрозумів мій коментар, але в перші кілька секунд після того, як я поклав слухавку, я був переконаний: у нього вселився Лебей. Мертвий чи ні, Лебей якимось чином сидів тепер у ньому.

І вже перебирав на себе контроль.

Новорічний вечір видався холодним і кришталево прозорим. Тато висадив мене біля будинку Каннінґемів о чверть на восьму й допоміг дійти до дверей чорного ходу — милиці не призначені для зими й укритих сніговою кіркою доріжок.

Сімейного універсала Каннінґемів не було, зате перед будинком стояла Крістіна, і на її червоно-білому покритті поблискував конденсат із кристалів льоду. Лише цього тижня її віддали разом з рештою конфіскованих машин. Від самого лише погляду на неї в душу заповзав страх, тупий, наче біль у голові. Я не хотів сідати в ту машину і їхати в ній, ні того вечора, ні будь-коли. Я хотів у свій простецький «дастер» масового виробництва з його вініловим покриттям сидінь і дурнуватою наліпкою на бампері — «АВТО ПРАЦІВНИКА МАФІЇ».

На задньому ґанку спалахнуло світло, і ми побачили силует Арні, що наближався до дверей. Він уже навіть не схожий був на Арні. Плечі стали сутулими, рухи здавалися більш характерними для старшого чоловіка. Я сказав собі, що це лише плід моєї уяви, що мої підозри обернулися проти мене. Набрехав сам собі, звичайно… чудово про це знаючи.

Він відчинив двері й вихилився надвір у старій фланелевій сорочці й джинсах.

— Денніс! — вигукнув він. — Мій друг!

— Привіт, Арні, — сказав я.

— Здрастуйте, містере Ґілдер.

— Здоров був, Арні, — тато підняв руку в рукавичці на знак привітання. — Ну як воно?

— Та ви знаєте, не супер. Але все зміниться. Новий рік, нова мітла, старе гівно вимели, нового насипало, га?

— Мабуть, так, — здавалося, тато трохи шокований. — Деннісе, ти точно не хочеш, щоб я по тебе повернувся й забрав?

Цього я хотів понад усе в світі, але на мене дивився Арні, і хоч ротом він досі всміхався, але очі дивилися жорстко й уважно.

— Ні, мене Арні додому відвезе… якщо, звісно, це іржаве відро заведеться.

— Ой-ой, ти думай, як мою машинку називаєш, — застеріг Арні. — Вона в мене дуже чутлива.

— Справді?

— Так, вона така, — усміхнувся Арні.

Повернувши голову, я гукнув:

— Вибач, Крістіно!

— Оце вже краще.

Кілька секунд ми всі втрьох просто стояли: ми з батьком біля підніжжя кухонних сходів, Арні — у дверях над нами, — і ніхто не знав, що казати далі. Мене охопила якась паніка — хтось неодмінно мусив щось сказати, бо інакше ціла сміховинна вигадка про те, що нічого не змінилося, не витримає й завалиться під власною вагою.

— Ну що ж, — зрештою промовив тато. — Діти, не напивайтеся. Арні, якщо ти вип’єш більше, ніж пару пляшок пива, подзвони мені.

— Не хвилюйтеся, містере Ґілдер.

— Усе з нами буде добре, — я вишкірився, і посмішка вийшла пластмасовою, неприродною. — Їдь додому, тату, виспись, щоб бути красивим. Тобі це потрібно.

— Так-так, — застеріг тато. — Думай, як моє обличчя називаєш. Воно в мене дуже чутливе.

І він пішов до своєї автівки. А я стояв і проводжав його поглядом, спираючись пахвами на милиці. Я дивився, як він проходить позаду Крістіни. І коли він задом виїхав з доріжки й повернув у бік дому, мені трохи відлягло на душі.

Стоячи у дверях, я обережно позбивав сніг з кінчика кожної милиці. У Каннінґемів на кухні була кахляна підлога, а декілька майже-нещасних випадків навчили мене, що на гладеньких поверхнях пара костурів з налиплим на них мокрим снігом може перетворитися на ковзани.

— А непогано ти обходишся з цими штуками, — прокоментував Арні, дивлячись, як я йду по плитці. З кишені фланелевої сорочки він витяг пачку «Типарильйо»[152], витрусив одну, затиснув у білому пластиковому мундштуку й підкурив, схиливши голову на бік. Полум’я сірника на мить затанцювало на його щоках примарною жовтою барвою.