Протягом того тижня тато замітав, прибирав, змащував маслом свою машинерію й готувався до наступного року. А тоді, поки зима потроху прокладала собі шлях крізь січень і лютий, іграшки й буцімто-сміття, яке згодом перетвориться на деталі іграшок, починало з’являтися знову — поїзди й дерев’яні балерини на шарнірах з червоними плямками на щоках, коробка ватяної набивки, яку вигребли з чийогось старого дивана, яка зрештою опиниться в череві у ведмедя (кожного свого ведмедика тато називав або Овеном, або Олів — між немовлячим віком і другим класом я зносив шістьох Овенів, а Еллі — приблизно таку саму кількість Олів), шматочки дроту, ґудзики й пласкі безтілесні очі, розсипані по робочому столі, наче в чорнушному оповіданні. Останніми з’являлися коробки з горілчаного магазину, і в них знову пакували іграшки.
За останні три роки тато отримав три відзнаки від Армії спасіння, але тримав їх у шухляді — так, неначе соромився. Я цього тоді не розумів, не розумію й досі, принаймні до кінця, але знаю, що це не ганебно. Моєму батькові абсолютно не було чого соромитися.
Того вечора після вечері я повільно спустився вниз, скажено стискаючи однією рукою поруччя, а іншою спираючись на костур, як на лижну палицю.
— Денніс! — вигукнув тато радісно, але і з побоюванням водночас. — Тобі допомогти?
— Ні, я сам.
Він поставив мітлу біля купки жовтої тирси й дивився на те, чи я справді подужаю спуститися.
— А може, тебе підштовхнути?
— Ха-ха, дуже смішно.
Зійшовши вниз, я майже пострибав до великого крісла, яке тато тримає в кутку біля нашого старого чорно-білого телевізора «Моторола», і сів. Плюх.
— Як ти почуваєшся? — спитав він.
— Дуже навіть непогано.
Він набрав повен совок стружки, викинув у смітник, чхнув і позамітав ще трохи.
— Не болить?
— Ні. Ну… трохи.
— Ти обережніше зі сходами. Якби твоя мати бачила, що ти оце щойно зробив…
Я розплився в усмішці.
— Розкричалася б, так.
— А де твоя мати?
— Вони з Еллі пішли до Реннеке. Діні Реннеке на Різдво подарували повне зібрання альбомів Шона Кессіді. Еллі позеленіла.
— Я думав, Шон уже в минулому, — сказав тато.
— По-моєму, вона боїться того, що мода повертається.
Тато розсміявся. Потім ненадовго запала товариська мовчанка: я сидів, він замітав. Я знав, що він дозріє до розмови, і ця мить настала.
— Лі, — мовив тато, — зустрічалася з Арні, адже так?
— Так, — підтвердив я.
Він кинув на мене швидкий погляд і знову опустив очі, зосереджуючись на своїй праці. Я думав, він запитає мене, чи, на мою думку, я чиню мудро, або, може, зауважить, що відбити в іншого хлопця дівчину — не найкращий спосіб підтримувати з цим хлопцем дружбу й злагоду. Але тато нічого такого не сказав.
— Ми вже давно Арні не бачили. Думаєш, йому самому соромно за те, у що він вляпався?
Я відчував, що батько зовсім так не вважає, просто зондує ґрунт.
— Не знаю, — відповів я.
— Навряд чи йому є насправді за що переживати. Дарнелл мертвий… — тато вивернув совок у смітник, і стружка зісковзнула та приземлилася з тихим «плюх». — Сумніваюся, що справа взагалі дійде до суду.
— Ні?
— Над Арні — точно ні. Серйозних обвинувачень не буде. Йому можуть виписати штраф, суддя погрозить йому пальчиком, але ніхто не стане ліпити незмивну чорну мітку в справу приємного юного білого хлопця з передмістя, якого попереду чекає коледж і тепле місце в суспільстві.
Тато запитально на мене поглянув, і я неспокійно засовався в кріслі, бо під цим поглядом раптом стало незатишно.
— Мабуть, так.
— От тільки він перестав таким бути, правда ж, Деннісе?
— Так. Він змінився.
— Коли ти взагалі його бачив востаннє?
— У День подяки.
— З ним усе було добре?
Я поволі хитнув головою. Зненацька до горла підкотили сльози й бажання все йому вибовкати. Одного разу я вже мав таку охоту, але промовчав; і цього разу нічого казати не став, хоч і з іншої причини. На згадку мені спали слова Лі — про те, як вона переживала за своїх батьків у різдвяний вечір. І тепер здавалося: що менше людей знають про наші підозри, то безпечніше… для них.
— Що з ним відбувається?
— Я не знаю.
— А Лі знає?
— Ні. Певності нема. У нас є… деякі підозри.
— Хочеш про них поговорити?
— Так. У принципі, хочу. Але думаю, краще буде, якщо не говоритиму.
— Гаразд, — сказав тато. — Поки що.
І далі замітав підлогу. Шурхіт твердої щетини об бетон був ледве не гіпнотичним.
— Може, тобі краще поговорити з Арні, поки ще не пізно.
— Ага. Я теж про це думав.
Але та співбесіда була не такою, до якої я міг би прагнути.
Між нами знову запанувала мовчанка. Тато закінчив підмітати й обвів майстерню поглядом.
— А непогано виглядає, скажи?
— Чудово, тату.
Він трохи зажурено всміхнувся й прикурив «вінстон». Після серцевого нападу він майже повністю облишив куріння, але про всяк випадок тримав у себе пачку і вряди-годи покурював — зазвичай у стресовому стані.
— Брехня. Тут порожньо, чорт забирай.
— Ну… так.
— Деннісе, тобі потрібне дружнє плече, аби зійти нагору?
Я зіп’явся на милицю.
— Від плеча не відмовлюся.
Тато глянув на мене й хмикнув.
— Довготелесий Джон Сілвер. Папуги тільки бракує.
— Ти так і стоятимеш, хихочучи, чи підставиш мені плече?
— Та підставлю, де вже тебе подіти.
Я обійняв його рукою за плечі, знову почуваючись маленьким — у пам’яті зринули давно забуті спогади про те, як він відносив мене в ліжко недільними вечорами, коли я починав куняти на середині «Шоу Еда Саллівана». Його лосьйон для гоління досі пахнув так само.
На горішньому майданчику сходів тато сказав:
— Денні, скажи, якщо я лізу не у своє діло, але ж Лі більше не зустрічається з Арні?
— Ні, тату.
— То вона зустрічається з тобою?
— Я… насправді я не знаю. Мабуть, ні.
— Тобто поки що ні.
— Ну… ага, мабуть, так.
Я стояв ні в сих ні в тих, і, напевно, це було помітно, але тато все одно не відступався.
— А як ти думаєш, можна сказати, що вона покинула Арні, бо він уже не та людина, що раніше?
— Так. Я думаю, можна таке сказати.
— А він знає про вас із Лі?
— Тату, тут нема чого знати… поки що, в усякому разі.
Батько прочистив горло, потім наче поринув у задуму, та зрештою нічого не сказав. Я зняв руку з його плечей і взявся ладнати милиці, щоб іти далі. Мабуть, приділяючи трохи більше уваги, ніж це заняття вимагало.
— Дам тобі маленьку безплатну пораду, — зрештою промовив тато. — Не розказуй йому про те, що між тобою і нею щось є… навіть не думай зараз заперечувати, що нічого нема. Ти ж намагаєшся йому чимось допомогти, я правий?
— Тату, я не знаю, чи є щось таке, що Лі чи я можемо зробити для Арні.
— Я бачив його, двічі чи тричі, — сказав батько.
— Справді? — здивувався я. — Де?
Батько знизав плечима.
— На вулиці. У центрі. Знаєш, Деннісе, Лібертівілль не такий уже й великий. Він…
— Він що?
— Ледве впізнав мене. І наче старшим став. Тепер, з чистим обличчям, він виглядає значно старшим за свій вік. Я раніше думав, що він схожий на свого батька, але тепер… — тато раптово затнувся. — Деннісе, а тобі не здається, що в Арні міг статися нервовий зрив?
— Так, — кивнув я, шкодуючи про те, що не можу розповісти йому про інші, гірші варіанти. Ті, що змусили б мого старого запідозрити нервовий зрив у мене, якби я їх йому виклав.
— Ти будь обережний, — попросив він. І хоча вголос тато цього не промовив, я раптом відчув тверду впевненість у тому, що на думці в нього був випадок із Віллом Дарнеллом. — Деннісе, будь обережний.
Лі зателефонувала наступного дня й повідомила, що її батька викликали в Лос-Анджелес у справах, пов’язаних із кінцем року, і він експромтом запропонував, щоб уся сім’я поїхала разом з ним, подалі від холоднечі й снігів.
— У мами ця ідея викликала шалений захват, і я не змогла вигадати нічого правдоподібного, щоб відмовитись, — розповідала Лі. — Це лише на десять днів, а в школі заняття почнуться тільки восьмого січня.