Коли ми перестали цілуватися, вона питально зазирнула мені в очі.

— Це від жахіть, — сказав я, думаючи, що прозвучить це тупо й лицемірно, так, як у книжках на папері. Але натомість ці слова вийшли непевними й болісно щирими.

— Від жахіть, — повторила вона серйозно, так, наче то був талісман, і цього разу сама нахилила до мене голову, і ми знову поцілувалися, а ті два пошарпані шматки гіпсу витріщалися на нас, як сліпі білі очі з іменем Арні, написаним на них. Ми цілувалися заради тваринної втіхи, яку дарує тваринний контакт — звісно, заради цього, і ще задля чогось більшого, що вже народжувалося між нами, — а потім притулилися одне до одного, не говорячи ні слова, і ні я, ні вона, здається, не дурили себе, розуміючи, що насправді відбувається. Комфорт — так, але ще в цьому був старий-добрий секс — стиглий і заряджений хтивістю підліткових гормонів. І, може, був шанс, що все переродиться в щось вагоміше й добріше, ніж просто секс.

Однак було в тих поцілунках і щось інше. Я це розумів, вона теж, і ймовірно, розумієте й ви. Те «інше» було ганебним відчуттям зради. Я чув, як обурено волають вісімнадцять років спогадів — мурашині ферми, гра в шахи, фільми, усі ті речі, яких він мене навчав, усі ті рази, коли я не дозволив його вбити. От тільки наприкінці, останнього разу, не вберіг. Мабуть, востаннє я бачив справжнього Арні (а також жалюгідний кінець його єства) того вечора на День подяки, коли він приніс мені сендвічі з куркою й пиво.

Навряд чи до того моменту комусь із нас двох спадало на думку, що ми не заподіяли Арні нічого непростимого — нічого такого, що могло б розлютити Крістіну. Але тепер, звісно, заподіяли.

44 / Детективна діяльність

Наступні три тижні чи десь приблизно так сталося от що: ми з Лі гралися в детективів. І закохалися.

Після нашої розмови вона пішла зранку в муніципалітет і заплатила п’ятдесят центів за ксерокопії двох папірців — ці папірці йдуть у Гаррісбург, але Гаррісбург надсилає копію в місто.

Цього разу, коли до нас прийшла Лі, уся моя сім’я була вдома. Еллі підглядала за нами за найменшої нагоди. Вона була в захваті від неї, а я потайки розвеселився, коли приблизно за тиждень після початку нового року сестра почала зав’язувати волосся у хвіст на потилиці, мавпуючи зачіску Лі. Я відчував спокусу подіставати її з цього приводу… але стримався. Може, я вже трохи подорослішав (але недостатньо для того, аби не цупити «йоделі», коли бачив її ничку за пластмасовим судком у холодильнику).

Якщо не зважати на епізодичні підглядання Еллі, того наступного дня, 27 грудня, вітальня опинилася практично в повному нашому розпорядженні — після того, як було дотримано всіх соціальних ритуалів. Я познайомив Лі з мамою і татом, мама подала каву, і ми поговорили. Більш за всіх балакала Елейн — вона тріщала про своє шкільне життя й розпитувала в Лі про наше з нею спільне. Спочатку я відчув роздратування, та потім йому на зміну прийшла вдячність. Обоє моїх батьків — взірець чемності середнього класу (якби маму вели до електричного стільця й вона ненароком врізалася в тюремного капелана, то попросила б вибачення), і я чітко бачив, що Лі їм сподобалась, але також було очевидно, принаймні для мене, що вони розгублені й трохи не у своїй тарілці, бо не знають, яке місце в усьому цьому відведено для Арні.

Хоч ми з Лі теж цим переймалися — так я собі думаю. Зрештою мої зробили те, що роблять батьки, коли не знають, як учинити в подібних ситуаціях, — вони вирішують, що це справи дітей і повертаються до своїх справ. Першим перепросив тато. Він сказав, що в його підвальній майстерні панує звичний постріздвяний гармидер і пора вже його потроху розгрібати. А мама пояснила, що їй треба йти писати.

Еллі подивилася на мене урочистим поглядом і спитала:

— Деннісе, а в Ісуса був собака?

Я порснув зі сміху, Еллі теж, а Лі сиділа, дивилася на те, як ми сміємося, і ввічливо всміхалася — так, як це роблять чужі люди, коли чують сімейний жарт.

— Еллі, дуй звідси, — сказав я.

— А як не подую, що буде? — спитала сестра, але то була її звична задерикуватість, бо вона вже встала.

— Труси мені пратимеш.

— Чорта з два! — гонорово відказала вона й на цих словах залишила кімнату.

— Моя сестричка, — прокоментував я.

Лі всміхнулася.

— Вона класна.

— Якби тобі довелося з нею жити весь час, ти б так не вважала. Покажи, що в тебе там.

Лі поклала одну з ксерокопій на скляний кавовий столик, де напередодні лежали шматки мого гіпсу.

То була повторна реєстрація вживаного авто, «плімута»-седана 1958 року випуску (4-дверного), червоно-білого. Датована вона була 1-м листопада 1978 року й підписана Арнольдом Каннінґемом. Його батько розписався теж:

— На що це схоже? — спитав я.

— На один з підписів на одному з квадратиків, які ти мені показував. На котрому ж?

— Це той, на якому він розписався одразу по тому, як мене потовкли в Рідж-Року, — пояснив я. — Такий вигляд завжди мав його підпис. А зараз погляньмо на інший.

Лі поклала другий папірець поряд із першим. То був реєстраційний талон нової машини, «плімута»-седана 1958 року випуску (4-дверного), червоно-білого. Він був датований 1-м листопада 1957 року — від такої точної подібності мене аж пересмикнуло, і вираз обличчя Лі сказав мені, що дівчина теж її помітила.

— Глянь на підпис, — сказала вона.

І я глянув.

Саме цим почерком Арні розписувався в той вечір Дня подяки. Щоб визначити це, не потрібно було бути генієм чи експертом-графологом. Імена й прізвища були різними, але почерк був однаковісінький.

Лі потягнулася до моїх рук, і я взяв її долоні у свої.

У майстерні, яку тато облаштував у підвалі, він виготовляв іграшки. Ви можете подумати, що це якесь дивацтво, але таке в нього хобі. А може, навіть більше, ніж хобі. Думаю, був у його житті період, коли треба було ухвалити непросте рішення — вступати в коледж чи піти на власні хліби, виробляючи іграшки. Якщо це правда, тоді, схоже, він вибрав безпечний шлях. Іноді мені здається, що я бачу тінь минулого в його очах — то ніби привид, який ще не до кінця упокоївся. Але, може, то тільки моя уява, яка зараз розгулялася не на жарт, хоча раніше була зовсім не такою активною.

Основними бенефіціарами були ми з Еллі, але Арні теж перепадало трохи татових іграшок — під ялинки, до іменинних тортів, — так само, як і найближчій подружці дитинства Еллі, Еймі Каррузерз (яка давно переїхала жити в Неваду, і тепер про неї згадують скорботним тоном, як про тих, хто загинув молодим і безглуздою смертю), а також багатьом іншим приятелям.

Тепер же тато віддавав майже все, що робив, Армії спасіння, у Фонд «400», і перед Різдвом наш підвал завжди нагадував мені майстерню Санти — аж до самого Різдва його виповнювали охайні білі картонки з дерев’яними поїздами, комодиками для інструментів, металевими годинниками, які навіть показували час, м’якими звірятками, маленьким ляльковим театром, одним чи двома. Найбільше його цікавили дерев’яні іграшки (до початку війни у В’єтнамі він різьбив батальйони іграшкових солдатиків, але за останні п’ять із чимось років їх було тихо знято з озброєння — хоча не знаю, чи тато сам зрозумів, що згорнув виробництво), але як будь-який майстер на всі руки, він брався за все. Але одразу після Різдва на тиждень наставало затишшя. Майстерня здавалася страхітливо порожньою, і лише солодкий запах тирси нагадував нам про те, що там взагалі були іграшки.