Крістіна рухалася повільно, прокладала собі шлях вулицею, западаючи з боку на бік, наче дуже старий п’яниця. Сніг усе сипав і сипав навскісними лініями на вітрі.

Одна фара, розбита під час останнього нищівного набігу, блимнула і ввімкнулася.

Одна шина почала надиматися, потім друга.

Хмари смердючого маслянистого диму почали розвіюватися.

Непевність у роботі двигуна вирівнялася.

І став з’являтися відірваний капот. Відновлення почалося від нижнього краю лобового скла і пішло далі — химерно, неначе шарф чи кардиган, який виплітали невидимі спиці. Чистий метал виник нізвідки, заблищав сірою сталлю, а потім потемнів, немовби налився кров’ю.

Тріщини на лобовому склі вже відступали, стискалися до центру, залишаючи по собі бездоганну скляну гладінь.

Одна за одною повмикалися й інші фари; Крістіна вже рухалася крізь ніч зі спритною впевненістю, невразлива за щитом свого впевненого дальнього світла.

Одометр рівномірно крутився назад.

За сорок п’ять хвилин вона вже стояла в темряві гаража-автомайстерні покійного Вілла Дарнелла у двадцятому боксі. За гаражем на звалищі, у руїнах автомобілів, іржавих каркасів, у яких, певно, гніздилися їхні власні привиди та їхні власні гіркі спомини, завивав і вистогнував вітер, а снігова пороша кружляла понад подертими розшарпаними сидіннями й лисими килимками на підлозі.

Двигун Крістіни, холонучи, повільно цокав.

Приблизно за чверть години до того моменту, як на порозі мого будинку мала з’явитися Лі, я став на милиці й почалапав до стільця, що стояв неподалік від дверей, щоб вона точно мене почула, коли кричатиму «Заходь!» Там я знову взяв зі столика журнал «Есквайр» і повернувся до читання статті під заголовком «Новий В’єтнам», яку нам задали в школі. Але безуспішно — літери розбігалися перед очима, я був знервований і наляканий, хоча частково це пояснювалося просто нетерплячим очікуванням. Я хотів знову її побачити.

Удома нікого не було. Невдовзі по тому, як того штормового різдвяного вечора зателефонувала Лі, я відвів тата вбік і спитав, чи не міг би він забрати кудись маму й Елейн двадцять шостого після обіду.

— А чому б і ні? — доволі люб’язно погодився він.

— Дякую, тату.

— Нема за що. Але ти, Деннісе, мій боржник.

— Тату!

Він поважно підморгнув.

— Рука руку миє.

— Який ти добрий, — сказав я.

— Справжній принц, — погодився він.

Тато мій був далеко не простаком, тому спитав, чи це якось пов’язано з Арні.

— Це ж його дівчина, правда?

— Ну, — відповів я, не знаючи, що там за ситуація, і почуваючись незручно, бо мав на це власні причини, — була його дівчиною. А як там зараз, не знаю.

— Проблеми?

— Погано я впорався з тим, щоб бути його очима, скажи?

— Деннісе, з лікарняного ліжка важко щось роздивитися. Маму й Еллі я у вівторок кудись заберу. Просто будь обережний, добре?

Відтоді я частенько повертався думками до того, що ж тато все-таки мав на увазі; авжеж, він не міг перейматися тим, що я спробую підкотити до Лі й переспати з нею, з однією ногою в гіпсі й іншим гіпсом на половину спини. Я думаю, що, може, він просто боявся, щоб якоїсь халепи не сталося, бо мій друг дитинства зненацька перетворився на незнайомця — до того ж незнайомця, який вийшов з тюрми під заставу.

Що стосується мене, то я був абсолютно переконаний у тому, що якась халепа вже сталася, і мені було страшно до чортиків. Газета «Кістоун» на Різдво не виходила, але на всіх мережевих каналах Пітсбурга й обидвох незалежних крутили сюжет про те, що спіткало Вілла Дарнелла, у якому показали те стрьомне лиховісне видовище, на яке перетворився його будинок. Та його стіна, що виходила на дорогу, була знесена. Тільки цим словом можна було це описати. Та стіна мала такий вигляд, неначе якийсь божевільний нацист повів на неї свій панцерник і пробив наскрізь. Цього ранку газета вийшла із заголовком «У ЗАГАДКОВІЙ СМЕРТІ ЙМОВІРНОГО КРИМІНАЛЬНОГО АВТОРИТЕТА ВБАЧАЮТЬ ОЗНАКИ ВБИВСТВА». Це вже само по собі було погано, навіть без іще однієї фотографії будинку Вілла Дарнелла з велетенською діркою, пробитою в стіні. Але на третій сторінці було доповнення. Інший випадок мав не таку велику вагу, тому що Вілл Дарнелл був «імовірним кримінальним авторитетом», а Дон Ванденберг — усього-на-всього чмошником-недоучкою, який працював на бензоколонці.

Заголовок звучав так: «ПРАЦІВНИК АВТОЗАПРАВНОЇ СТАНЦІЇ ЗАГИНУВ У РІЗДВЯНИЙ ВЕЧІР УНАСЛІДОК НАЇЗДУ». Під ним ішла стаття на одну шпальту, наприкінці якої шеф лібертівілльської поліції висловив припущення, що водій був або п’яний, або під кайфом. Ані він, ані репортер газети навіть не спробували пов’язати між собою обидві смерті, бо між ними була дистанція майже десять миль, і це в ніч, коли надворі лютувала страшна завірюха, що зупинила весь транспорт в Огайо та на заході Пенсильванії. Але я бачив зв’язок. Не хотілося, проте я нічого не міг із цим удіяти. І чи не здалося мені, що батько якось дивно глянув на мене, раз чи двічі за ранок? Ні. Раз чи двічі він мовби хотів сказати щось — і я не знав, що відповідати, якщо скаже; смерть Вілла Дарнелла, хоч би якою загадковою вона була, навіть і близько не була такою загадковою, як мої підозри. Але тато закрив рота, так нічого не сказавши. І це, якщо бути до кінця чесним, було певним полегшенням.

Дверний дзвінок ожив у дві хвилини по другій.

— Заходь! — закричав я, знову спинаючись на милиці.

Двері відчинилися, і Лі застромила голову всередину.

— Денніс?

— Ага. Заходь.

Вона зайшла, така гарненька в яскраво-червоній лижній парці й темно-синіх штанах. Облямований хутром капюшон парки дівчина відкинула з голови на спину.

— Сідай, — мовила Лі, розщібаючи змійку куртки. — Бігом, зараз же, це наказ. Ти на цих штуках схожий на великого дурного лелеку.

— Так тримати, — сказав я і сів, незграбно гепнувшись на стілець. Коли ти закутий у гіпс, то життя твоє зовсім не схоже на кіно; ти ніколи не сідаєш, як Кері Ґрант, що готується пити коктейлі в «Рітці» з Інґрід Берґман. Це завжди стається миттєво, і якщо подушка, на яку ти приземлився, не форкне під вами гучно-прегучно, так, неначе раптове зниження налякало вас до пердячки, можете вважати, що ви ведете в грі. Цього разу мені пощастило. — Я так люблю лестощі, що навмисне з себе хворого корчу.

— Деннісе, як ти?

— Загоююсь. А ти як?

— Бувало й ліпше, — тихим голосом відповіла вона й прикусила нижню губу. Інколи дівчата вдаються до цього жесту, щоб зваблювати, але це був не той випадок.

— Вішай куртку й сідай сама.

— Добре. — Погляд її очей торкнувся моїх, і дивитися в них було трохи понад мої сили. З думкою про Арні я відвів погляд.

Вона повісила парку й повільно повернулась у вітальню.

— А твої…

— Я попросив тата всіх забрати. Подумав, може… — знизав я плечима. — …нам треба поговорити сам на сам.

Вона стояла біля дивана й дивилася на мене через усю кімнату. Мене знову вразила простота її краси — гарненька дівоча фігурка, яку підкреслювали темно-сині штани й светр ясно-блакитного відтінку пудри. Цей наряд навіював мені думки про катання на лижах. Волосся в неї було нетуго зав’язане кінським хвостом і лежало на лівому плечі. Очі були кольору светра чи, може, трохи темніші. Вигодувана на кукурудзі американська красуня, могли б сказати ви, якби не високі вилиці, що надавали їй дещо пихатого вигляду й виказували якесь давніше, екзотичніше походження — може, якихось п’ятнадцять-двадцять поколінь тому серед предків затесався вікінг.