Той момент, коли ми почали віддалятися, я відчув, і було боляче — дуже боляче. Я прагнув її так, як ви продовжуєте прагнути речовин, від яких у вас немає фізичної залежності… цукерок, тютюну, «кока-коли». Моє почуття до неї палахкотіло, як смолоскип, але боюся, що носив я цей смолоскип невміло й занадто квапливо та незграбно впустив на землю.

Може, я й знаю, що сталося. Події в гаражі Дарнелла тієї ночі були нашою таємницею, а парочкам, ясна річ, потрібні таємниці… але то була нехороша таємниця. То було щось холодне й неприродне, щось із присмаком божевілля, ба навіть гірше, ніж божевілля, — з присмаком могили. У деякі ночі, коли ми після кохання лежали в ліжку, голі, тулячись животом до живота, між нами поставав той жах: обличчя Роланда Д. Лебея. Я цілував її губи, чи груди, чи животик, теплий від пристрасті, що підіймалася догори, і зненацька чув його голос: «То чи не найприємніший запах у світі… крім бабської поцьки хіба». І я заклякав, а вся моя пристрасть оберталася на попіл.

Бачить Бог, бували такі моменти, коли це відбивалося й на її обличчі. Парочки не завжди живуть довго й щасливо, навіть якщо вони все роблять начебто правильно й у міру своїх можливостей. Щоб засвоїти це, мені теж знадобилося чотири роки.

Тож ми віддалилися. Таємниці потрібно два обличчя, щоб резонувати; таємниці потрібно бачити себе в іншій парі очей. І хоч я по-справжньому її кохав, та всі поцілунки, усі ніжності, усі прогулянки за руку крізь вихор жовтневого листя… усе це ніяк не могло дорівнятися до того величного й простого жесту — пов’язування шарфика довкола моєї руки.

Лі покинула коледж, щоб вийти заміж. Прощавай, Дрю, здрастуй, Таосе. Я навіть без вагань поїхав на її весілля. Хороший хлопець. Водить «хонду-сівік». Там жодних проблем.

Переживати через те, що не потраплю у футбольну команду, не довелося. У Дрю немає футбольної команди. Натомість я щосеместру брав собі додатковий навчальний курс і два роки відвідував літню школу — а якби все склалося інакше, у футбольній формі пітнів би під серпневим сонцем, тренуючись із манекенами. У результаті я закінчив коледж раніше — на три семестри, якщо бути точним.

Якби ви зустріли мене на вулиці, то накульгування не помітили б. Та якби прогулялися зі мною чотири-п’ять миль (я намагаюся щодня проходити щонайменше три — звичка, що лишилася від фізіотерапії), то побачили б, що мене починає трохи хилити праворуч.

Ліва нога болить у дощові дні. Та в ночі, коли падає сніг.

І часом, коли мені сняться жахіття (тепер уже не надто часто), я прокидаюся весь у поту, тримаючись за ту ногу, де над коліном залишився твердий вузол. Але всі мої переживання щодо інвалідного візка, ортопедичних апаратів і протезів на п’яти, на щастя, не виправдалися. Та й узагалі, я ніколи аж так не любив той американський футбол.

Майкла, Реджину й Арні Каннінґемів поховали на сімейній ділянці цвинтаря в Лібертівілль-Гайтс. На могилу ніхто не ходив, крім членів сім’ї: родичів Реджини з Ліґоньєра, кількох людей з нью-гемпширської та нью-йоркської родин Майкла і ще декількох.

Похорон відбувся за п’ять днів після тої фінальної пекельної сцени в гаражі. Ховали їх у закритих трунах. Сам факт цих трьох дерев’яних ящиків, вишикуваних у ряд на потрійних дрогах, як солдатські, посипався мені в серце лопатою холодної землі. Спогад про мурашині ферми розбився об мовчазне свідчення цих ящиків. Я трохи поплакав.

Після церемонії я покотив на візку проходом до них і боязко поклав руку на труну посередині, не знаючи, Арні там чи ні, не переймаючись цим. Так я сидів, опустивши голову, досить довгий час, поки чийсь голос не спитав: «Деннісе, відвезти тебе назад у молитовну залу?» Я повернув голову. У мене за спиною стояв Мерсер, стильний і схожий на адвоката у своєму темному вовняному костюмі.

— Так, — відповів я. — Але за кілька секунд, добре?

— Авжеж.

Повагавшись, я сказав:

— У газетах писали, що Майкл помер удома. Що послизнувся на льоду і його переїхала машина чи щось таке.

— Так, — відповів він.

— Ваших рук справа?

Мерсер відповів не одразу.

— Так простіше. — Його погляд помандрував туди, де біля моїх батьків стояла Лі. Вона розмовляла з моєю мамою, але стривожено поглядала на мене. — Гарненька дівчинка, — сказав він те саме, що я вже чув від нього раніше, у лікарні.

— Колись я з нею одружуся, — сказав я.

— Я б не здивувався, якби так і сталося, — відповів Мерсер. — Тобі ніхто не казав, що в тебе яйця відважного тигра?

— Здається, тренер Паффер казав. Одного разу.

Він розсміявся.

— То що, Деннісе, поїдемо? Ти вже давно тут сидиш. Треба жити далі.

— Сказати легше, ніж зробити.

Мерсер кивнув.

— Мабуть, так і є.

— Можете сказати мені одну річ? — спитав я. — Мені треба знати.

— Скажу, якщо зможу.

— Що ви… — я затнувся, щоб прочистити горло. — Що ви зробили з… з уламками?

— Про це я подбав особисто, — голос Мерсера звучав легко, ледь не жартівливо, але обличчя зберігало дуже, дуже серйозний вираз. — Я попросив двох місцевих поліцейських пропустити всі ті уламки через прес на задньому дворі гаража Дарнелла. З них зробили кубик, отакий завбільшки. — Він розвів руки приблизно на два фути. — Один з тих хлопців сильно порізався. Шви накладали.

Зненацька Мерсер посміхнувся — і то була найжорсткіша, найхолодніша посмішка з усіх, які мені довелося бачити в житті.

— Він сказав, вона його вкусила.

І Мерсер повіз мене проходом туди, де на мене чекали батьки й моя дівчина.

От і вся моя історія. Окрім снів.

Я став на чотири роки старшим, і обличчя Арні вже трохи стерлося в моїй пам’яті, перетворилося на пожовклу фотографію зі старого альбому. Я б нізащо не повірив, що таке може статися, але ж сталося. Я подолав цей етап, якось здійснив перехід від юнацтва до змужніння (хай що воно таке); отримав університетський диплом, на якому вже майже висохло чорнило, і вчителюю в старшій школі, викладаю історію. Працювати я почав торік, і двоє з моїх учнів — обидва такі собі Бадді Реппертони — були старші за мене. Я неодружений, але в моєму житті є кілька цікавих жінок, і про Арні я практично не згадую.

Тільки у снах.

Ті сни — не єдине, що змусило мене все це написати. Є ще одна причина, і про неї я розповім вам за мить. Але я збрешу, якщо скажу, що річ не в тих снах. Можливо, це спроба розрізати рану й вичистити її від гною. А може, я просто бідний і не маю грошей на психотерапевта.

В одному з тих снів я повертаюся туди, де відбулася поховальна церемонія. Три труни стоять на потрійних дрогах, але церква порожня, у ній тільки я. Уві сні я знову на милицях, стою біля початку центрального проходу, спиною до дверей. Я не хочу туди йти, але милиці самі мене тягнуть, рухаються з власної волі. Я торкаюся середньої труни. Від мого доторку її віко пружно відскакує, і всередині на білому атласі лежить не Арні, а Роланд Д. Лебей, зотлілий труп у військовій формі. У ніздрі мені вдаряє важкий сморід розкладу, і мрець розплющує очі; його гнилі руки, чорні й ослизлі від якоїсь грибкової живності, підіймаються й хапають мене за сорочку, а я не встигаю відсахнутися, і мертвяк підтягується, і його люті очиська на смердючому лиці опиняються всього за кілька дюймів від мого обличчя. І він харчить, знову і знову: «Ніде від цього запаху не дінешся, ге? Найприємніший запах у світі… крім поцьки… крім поцьки… крім поцьки…» Я намагаюся закричати, але з горла не виривається ні звуку, бо руки Лебея зімкнулися на ньому і тиснуть, стискаються згубним кільцем.

В іншому сні — цей чомусь іще гірший — я щойно закінчив урок чи нагляд за учнями в залі для самостійних занять Нортонської середньої школи, де вчителюю. Я складаю підручники в портфель, ховаю свої папери й виходжу з класу, ідучи на наступний урок. А в коридорі, в обрамленні двох рядів шафок індустріально-сірого кольору, стоїть Крістіна — новісінька й блискуча, на чотирьох нових білобоких шинах; хромова крилата Перемога на капоті хилиться в мій бік. Крістіна порожня, але її двигун заводиться і глухне… заводиться і глухне… заводиться і глухне. Іноді в цих снах з радіоприймача долинає голос Річі Валенса, давно загиблого в авіакатастрофі, з Бадді Голлі й Дж. П. Річардсоном, Біґ Боппером. Річі горлає «Ла Бамбу» під латинський біт, і коли Крістіна зненацька кидається на мене, припалюючи гумою коридорну підлогу й розпорюючи шафки обабіч ручками дверцят, мені стає видно, що в неї понтовий номерний знак — вишкірений білий череп на мертво-чорному полі. А над черепом витиснені слова: «РОК-Н-РОЛ НІКОЛИ НЕ ПОМРЕ».