— Тепер достатньо? — спитала в мене Лі.

Я подивився на Крістіну. От тільки це вже була не Крістіна, а розкидана кучугура покорченого, пом’ятого металу, вати з сидінь і проблисків битого скла.

— Має вистачити, — відповів я. — Впусти їх.

Коли вона пішла відчиняти ворота, я знову знепритомнів.

А далі була низка сплутаних картинок: усе ненадовго ставало чітким, а потім розпливалося чи й зникало геть. Пам’ятаю, як зі швидкої вивезли каталку, пам’ятаю, як підіймали її борти і як лампи денного світла під стелею кидали холодні відблиски на її хром; пам’ятаю, як хтось сказав: «Розріж, треба розрізати, хоч подивимося, що там»; пам’ятаю, чийсь голос — здається, Лі — сказав: «Будь ласка, не робіть йому боляче, не робіть боляче, якщо можна»; пам’ятаю стелю швидкої… напевно, то була швидка, бо краєм ока я бачив два підвішені флакони крапельниць; пам’ятаю холодний доторк антисептика, а потім — жало голки.

По тому події набували дедалі химернішого плину. Десь глибоко всередині я знаю, що не спав — і неспростовним доказом міг слугувати біль, — та все одно все здавалося сном. Я був порядно накачаний препаратами, і частково ними це пояснювалося… але й шоком теж. Це залізно. Поряд була моя мати, вона плакала в кімнаті, що до нудоти нагадувала лікарняну палату, у якій я провів усю осінь. Потім з’явився батько, а разом з ним — і тато Лі, і обличчя в них були такі напружені й похмурі, що нагадували керолівських Крутя й Вертя у виконанні Франца Кафки. Мій батько схилився наді мною і голосом, що гуркотів, наче грім крізь ватяну підкладку, спитав: «Деннісе, як там опинився Майкл?» Ось що їх цікавило насправді: як там опинився Майкл. «О, — подумав я, — о, друзі мої, я б вам розказав історійку…»

А далі містер Кебот спитав: «Хлопче, у що ти втягнув мою дочку?» А я наче пригадую, що відповів йому: «Це не я її втягнув, це вона вас витягла». Я й зараз вважаю цю свою відповідь дотепною, зважаючи на обставини, на те, що я був під наркотою й усе таке.

Ненадовго з’явилася Елейн — вона знущально тримала на віддалі «йодель», «твінкі» чи щось подібне. Потім прийшла Лі, простягнула до мене тоненький, як павутиння, нейлоновий шарфик і попросила підняти руку, щоб вона могла його зав’язати. Але я не міг; рука була мов свинцева штанга.

Далі був Арні, і це вже, звісно, був сон.

«Дякую, друже, — мовив він, і я з жахом побачив, що ліве скельце його окулярів розбите. З обличчям усе було гаразд, але те скельце… воно мене налякало. — Дякую. Ти класно впорався. Мені вже краще. Я думаю, тепер усе прийде в норму».

«Не парся, Арні», — сказав я… чи хотів сказати… але він зник.

Тільки наступного дня — не двадцятого, а в неділю, двадцять першого січня — я почав трохи очунювати. Ліва нога була знову в гіпсі, у добре знайомій позиції догори з усіма противагами. Ліворуч від мого ліжка сидів чоловік, якого я ніколи доти не бачив, і читав роман Джона Д. Макдоналда в м’якій обкладинці. Побачивши, що я на нього дивлюсь, він опустив книжку.

— Ласкаво просимо назад, Деннісе, на землю живих, — м’яко проказав він і заклав місце, на якому скінчив читати, картонкою з-під сірників. Потім поклав книжку на коліна й склав на ній руки.

— Ви лікар? — спитав я. На доктора Ерровея, котрий оглядав мене минулого разу, він точно не був схожий; цей чоловік, на двадцять років молодший і як мінімум на п’ятдесят фунтів стрункіший. Вигляд у нього був суворий.

— Інспектор поліції штату, — представився він. — Річард Мерсер. Але можеш називати мене Ріком. — Він простягнув руку, і я незграбно та сторожко її торкнувся. Потиснути все одно не міг. Боліла голова, і пити хотілося.

— Слухайте, — сказав я. — Я не проти з вами побалакати, відповім на всі ваші запитання, але спершу хотів би поговорити з лікарем. — Я ковтнув слину. Він занепокоєно подивився на мене, і я випалив: — Мені треба знати, чи я ходитиму взагалі.

— Якщо той Ерровей каже правду, — промовив Мерсер, — то за чотири-шість тижнів ти станеш на ноги. Повторного перелому немає, Деннісе. Ти відбувся сильним розтягненням, нога набрякла, як сосиска. Він ще сказав, що тобі дуже пощастило.

— А що з Арні? — спитав я. — Арні Каннінґемом? Ви знаєте…

У його очах промайнув якийсь вираз.

— Що таке? — не зрозумів я. — Що там з Арні?

— Деннісе, — мовив інспектор, та потім завагався. — Не знаю, чи зараз для цього слушний час.

— Будь ласка. Арні… він мертвий?

Мерсер зітхнув.

— Так, він мертвий. Вони з матір’ю через сніг потрапили в аварію на Пенсильванському шосе. Якщо це була аварія.

Я хотів щось сказати, але не зміг. Рукою показав на глечик з водою, який стояв на тумбочці біля ліжка, сам думаючи, як це сумно — бути в лікарняній палаті й точно знати, де що стоїть. Мерсер налив мені в склянку води й поклав усередину гнуту соломинку. Я попив, і стало трохи легше. Тобто горлу. Іншої полегкості вода не принесла.

— Що ви мали на увазі, коли сказали «якщо то була аварія»?

— Це сталося в п’ятницю ввечері, снігопад був не надто вже й сильним. Два бали за дорожньою класифікацією — мокрий сніг, погіршення видимості, транспортними засобами керувати обережно. За силою удару наші експерти зробили висновок, що їхали вони зі швидкістю не більше сорока п’яти миль. Автомобіль занесло на зустрічну смугу, і він зіштовхнувся з вантажівкою. Ним виявився «вольво» місіс Каннінґем. Універсал вибухнув.

Я заплющив очі.

— Реджина?

— Також знайдена мертвою. Судячи з усього, вони не…

— …страждали, — закінчив за нього я. — Брехня. Вони дуже страждали. — Відчувши, що на очі навертаються сльози, я проковтнув їх. Мерсер нічого не сказав. — Усі троє, — пробурмотів я. — О Господи, усі троє.

— У водія вантажівки перелом руки. Порівняно легко відбувся. Деннісе, він теж сказав, що в машині сиділо троє людей.

— Троє!

— Так. Він каже, що вони наче боролися. — Мерсер подивився на мене прямим серйозним поглядом. — Ми припускаємо, що вони підібрали недоброго попутника, який після аварії втік ще до приїзду поліції та медиків.

«Але для того, хто знав Реджину Каннінґем, це повна нісенітниця», — подумав я. Вона б не стала підбирати попутника так само, як не вдягла б слакси на факультетське чаювання. У її свідомості всі вчинки поділялися на припустимі й неприпустимі. Наче бетоном залиті, могли б сказати ви.

З ними напевно був Лебей. Але у двох місцях одночасно він перебувати не міг, ось у чому річ. І вже наприкінці, коли побачив, що в гаражі Дарнелла для нього все складається несприятливо, він покинув Крістіну напризволяще й спробував повернутися до Арні. Що відбувалося далі, можна лише гадати. Але тоді я думав — і досі так вважаю — що Арні боровся з ним… і здобув у цій боротьбі як мінімум нічию.

— Мертвий, — мовив я. І не міг більше стримувати сліз. Надто слабкий і засмучений був, щоб їх стримувати. Мені все-таки не вдалося вберегти його від загибелі. Цього останнього разу, коли мій захист справді мав значення. Інших — можливо. Але не Арні.

— Розкажи, що сталося, — попросив Мерсер. Він поклав книжку на тумбочку й нахилився вперед. — Деннісе, розповідай усе, що знаєш, від початку і до кінця.

— А що сказала Лі? — спитав я. — І як вона взагалі?

— Ніч п’ятниці вона провела тут, під наглядом. У неї струс мозку й рана на голові, на яку наклали дванадцять швів. А на обличчі — ні сліду. Щасливиця. Гарненька дівчинка.

— Вона не просто гарна, — уточнив я. — Вона красуня.

— Але вона нічого не сказала, — і його губи викривилися в мимовільній посмішці — від захвату, як я собі думаю. — Ані мені, ані своєму батькові. Він через усе це перебуває, скажімо так, у стані підвищеної злості. Лі каже, це тобі вирішувати, що розповідати й коли. — Він задумливо поглянув на мене. — Тому що, за її словами, усе скінчилося завдяки тобі.

— Не надто вже й добре я впорався, — пробурмотів я. Мені все ще не вкладалося в голові, як Арні може бути мертвим. Це ж неможливо, так? Коли нам було по дванадцять, ми разом їздили у табір «Віннеско» у Вермонті, і там я занудьгував за домом і сказав Арні, що подзвоню батькам, попрошу, хай вони мене заберуть. А він попередив: якщо я таке зроблю, він усім у школі розкаже, що додому я раніше повернувся, бо мене зловили, коли я їв кози з носа у своєму ліжку після відбою, і вигнали з табору. Якось ми видряпалися на самісіньку верхівку дерева, яке росте в нас на задньому дворі, і вирізьбили там свої ініціали. Він залишався в мене ночувати, і ми довго не лягали — скулившись на дивані під старою ковдрою, дивилися «Театр шоку»[177]. Ми в ничку їли ті сендвічі з «Диво-хлібом». Коли Арні було чотирнадцять, він прийшов до мене, присоромлений і переляканий, бо йому снилися сни про секс і він думав, що через них мочиться в ліжко. Але найчастіше я думками повертався саме до мурашиних ферм. Як він може бути мертвим, якщо ми разом робили мурашині ферми? Господи Ісусе, та це ж лише тиждень чи два тому було, ті мурашині ферми. То як він може бути мертвим? Я розтулив рота, щоб сказати Мерсеру: Арні не міг померти — це абсурд, ми робили мурашині ферми. Але на тому я рота й закрив. Я не міг йому про це сказати. Він стороння людина.