А ще були звички, які в моїй уяві завжди асоціювалися з Арні, але вони практично повністю зникли: швидко, нервово посмикувати себе за мочку вуха, коли говорив; раптове витягування довгих ніг і схрещування гомілок; звичка виражати веселощі, склавши губи бантиком і видихаючи крізь них зі свистом повітря замість одразу розсміятися. Двічі-тричі він відреагував саме так. Але значно частіше, розвеселившись, сигналізував про це низкою пронизливих смішків, які в мене асоціювалися з Лебеєм.

Вогник закінчився об одинадцятій, і Арні крутив ручку пошуку каналів, поки не натрапив на танцювальну вечірку в якомусь нью-йоркському готелі. Її часто переривали прямим репортажем із Таймс-Сквер, де вже зібрався великий натовп. То був не Ґай Ломбардо, але досить близько.

— Ти справді не збираєшся в коледж? — спитав я.

— Цього року ні. Ми з Крістіною після випускного поїдемо в Каліфорнію. На той золотий берег.

— А батьки знають?

Ця думка його вразила.

— Ні, чорт забирай! І ти їм не кажи! Мені воно треба, як хрін гумовий!

— А що ти там робитимеш, у Каліфорнії?

Він знизав плечима.

— Пошукаю роботу, машини ремонтуватиму. Я це вмію так само добре, як і все інше. — І він приголомшив мене, додавши недбалим тоном: — Сподіваюся вмовити Лі, щоб поїхала зі мною.

Пиво пішло не в те горло, і я закашлявся, обливаючи штани. Арні двічі гупнув мене кулаком по спині.

— Ти як?

— Норма, — вичавив із себе я. — Не туди пішло. Арні… чувак, якщо ти думаєш, що вона поїде з тобою, то ти живеш в уявному світі. Вона пише заяви на вступ у різні коледжі. Цілу теку вже назбирала. Вона дуже серйозно налаштована.

Його очі миттєво звузилися, і з завмиранням серця я зрозумів, що зрадливе пиво підбило мене вибовкати більше, ніж я збирався.

— А звідки ти так багато знаєш про мою дівчину?

Зовсім раптово у мене виникло відчуття, що я ступив на довжелезне поле, по саму зав’язку нафаршироване мінами.

— Арні, вона тільки про це й торочить. Щойно почне, її вже не спинити, рот не закривається.

— Чарівно. Деннісе, ти ж не відбиваєш її в мене? — Пильно, звуженими від підозри очима, він дивився на мене. — Ти на таке не здатен. Чи здатен?

— Ні, — чистосердечно збрехав я. — Ображаєш.

— Тоді чому ти в курсі всього, що вона робить?

— Іноді я її бачу. Говоримо про тебе.

— Вона про мене говорила?

— Ага, трішки, — недбало відповів я. — Сказала, що у вас виникла сварка через Крістіну.

То був правильний хід. Арні розслабився.

— Та там нічого такого. Погиркались трохи. Вона отямиться. А в Каліфорнії теж є хороші універи, якщо так хоче вчитися. Деннісе, ми з нею одружимося. Діти в нас будуть і всяка така херня.

Я щосили намагався зберегти незворушний вираз обличчя.

— А вона про це знає?

Арні розсміявся.

— Та яке там! Ще не час. Але дізнається. Уже зовсім скоро. Я її кохаю, і ніхто і ніщо не стане нам на заваді. — Сміх ущух. — А про Крістіну вона що казала?

Знову міна.

— Казала, що вона їй не подобається. Я думаю… може, Лі трохи ревнує.

Ще один правильний хід. Арні ще більше розслабився.

— Та звісна річ. Але, Деннісе, вона отямиться. Стежка справжнього кохання ніколи не буває рівною, але вона прийде до тями, не хвилюйся. Як побачиш її знову, передай, що я подзвоню. Чи поговорю з нею, коли канікули скінчаться.

Я подумав, чи не сказати йому, що Лі просто зараз у Каліфорнії, та вирішив за краще змовчати. Цікаво, як цей новий підозріливий Арні сприйняв би те, що я цілувався з дівчиною, яку він планував узяти за дружину, що обіймав її… що вже потроху закохувався в неї.

— Деннісе, глянь! — закричав Арні, тицяючи пальцем на екран телевізора.

Там знову показували Таймс-Сквер. Тамтешня юрба була велетенським — і ще не до кінця розпухлим — організмом. Годинник показував щойно по пів на дванадцяту. Старий рік згасав.

— Ти диви на цих гівнярів!

Захихотівши тим своїм радісним пронизливим смішком, він допив пиво й пішов униз по нову упаковку. А я сидів у кріслі й думав про Велча і Реппертона, Трелоні, Стентона, Ванденберга і Дарнелла. Думав про те, як Арні — чи той, на кого він перетворився, — вважав, що між ним і Лі, як між двома закоханими, виникло дрібне непорозуміння, але наприкінці навчального року вони одружаться, як у всіх тих бріолінових баладах про кохання з франтуватих п’ятдесятих.

І Господи Боже, які ж велетенські по мені бігли мурашки.

Ми зустріли Новий рік.

Арні приніс кілька святкових хлопавок — із тих, які бахкають, і висипається хмара крихітного серпантину. Ми сказали тост за сімдесят дев’ятий і ще трохи поговорили на нейтральні теми, такі як прикрий виліт «Філліз» із «плей-оф» і шанси «Стілерів» дійти до Суперкубка.

Миска з попкорном майже спорожніла, у ній залишалися самі нерозкриті зернята й обгорілі хвостики, коли я взяв розмову в свої руки й поставив запитання, якого доти уникав.

— Арні? Як думаєш, що сталося з Дарнеллом?

Він гостро на мене зиркнув і перевів погляд на екран телевізора, де танцювали парочки з новорічним конфеті у волоссі. І відпив ще трохи пива.

— Люди, з якими він вів бізнес, заткнули йому рота, щоб він усіх не здав. Я думаю, сталося саме це.

— Ті люди, на яких він працював?

— Вілл завжди казав, що південна мафія — це жах, — відповів Арні, — але колумбійці ще гірші.

— А хто ці…

— Колумбійці? — Арні цинічно розсміявся. — Кокаїнові ковбої, ось хто такі колумбійці. Вілл колись твердив, що вони тебе вб’ють, якщо ти навіть не так глянеш на одну з їхніх жінок — а іноді вб’ють, навіть якщо нормально глянеш. Може, це колумбійці його порішили. Там такий гармидер був, що, скоріш за все, вони.

— Ти возив для Дарнелла кокс?

Він знизав плечима.

— Я возив для Дарнелла всяке. Коку перевозив лише раз чи двічі, і слава Христу, що мене взяли з неоподаткованими цигарками, а не з чимось гіршим. Мене спіймали на гарячому. Херово. Але якби ситуація склалася так само, то я б, мабуть, знов поїхав. Вілл був брудним засмальцьованим старим сучим сином, але в чомусь він був нормальний, — його очі затуманилися, стали дивними. — Ага, у чомусь він був нічого так. Але забагато знав. Ось чому його пустили в розпил. Він забагато знав… і рано чи пізно щось би вибовкав. Мабуть, то колумбійці. Шизики йобнуті.

— Я тебе не розумію. Та й не моя це справа, напевно.

Він подивився на мене, вишкірив у посмішці зуби й підморгнув.

— То принцип доміно, — сказав він. — В усякому разі, так мало бути. Є дядько, якого звуть Генрі Бак. Він мав стукнути на мене. Я повинен був стукнути на Вілла. А далі — великий куш — Вілл мав стуканути на людей з півдня, які продавали йому наркоту, феєрверки, сигарети й бухло. Саме ті люди були насправді потрібні Джа… копам. Особливо колумбійці.

— І ти думаєш, вони його вбили?

Він байдуже глянув на мене.

— Чи вони, чи південна братва. А хто ж іще?

Я похитав головою.

— Що ж, — сказав він, — ще по пиву, і я відвезу тебе додому. Я класно провів час, Деннісе, правда класно.

Відгомін правди в цьому був, та тільки Арні б ніколи не видав мудацького коментаря в стилі «я класно провів час, правда класно». Колишній Арні — нізащо.

— Так, я теж.

Більше пива не хотілося, але я все одно взяв. Бо прагнув якнайдалі відтягти неминучий момент потрапляння всередину Крістіни. Ще вдень це здавалося необхідним кроком, без якого не оціниш атмосферу тієї машини… якщо там узагалі була якась атмосфера, щоб її оцінювати. Але тепер ця ідея видавалася лячною й божевільною. Таємниця того, що відбувалося між мною і Лі, великим крихким яйцем тремтіла в моїй голові.

Скажи, Крістіно, а ти думки читати вмієш?

Я відчув, як з горла назовні рветься ненормальний смішок, і залив його пивом.

— Слухай, Арні, — сказав я, — якщо хочеш, я можу подзвонити татові, хай приїде забере мене. Він ще не спить.

— Та це не проблема, — відповів Арні. — Не хвилюйся ти, я можу дві милі по рівній лінії пройти.