— Просто я подумав…

— Ручаюся, тобі вже кортить самому себе возити, ге?

— Ага, точно.

— Нема нічого кращого, ніж сидіти за кермом своєї машини, — сказав Арні, і його ліва повіка опустилася в осоловілому підморгуванні старого розпусника. — Крім бабської поцьки хіба.

Але час настав. Арні вирубав телевізор, і я проклав собі милицями шлях через кухню, вліз у стару лижну парку, плекаючи надію, що от-от з вечірки повернуться Майкл з Реджиною і трохи відтермінують нашу поїздку. Можливо, Майкл вчує пиво у віддиху Арні й запропонує мене підвезти. У моїй свідомості досі занадто чітким був спогад про той день, коли я прослизнув за кермо Крістіни, поки Арні був у будинку Лебея, торгувався зі старим сучарою.

Арні витяг з холодильника ще два пива («На доріжку», — пояснив він). Я думав, чи не сказати йому, що за водіння в нетверезому стані в той час, коли його випустили під заставу, він сяде ще до того, як встигне розвернутися. Та потім вирішив, що краще буде тримати рота на замку. Ми вийшли надвір.

Перша ніч 1979 року видалася пронизливо-ясною і холодною; від такої холоднечі волога в носі замерзає за лічені секунди. Снігові кучугури обабіч доріжки виблискували мільярдами діамантових кристалів. І ось вона, Крістіна, з вікнами, затягнутими інеєм. Я втупився в неї. «Мафія, — сказав Арні. — Південна чи колумбійці». Звучало мелодраматично, але ймовірно; ба більше — звучало правдоподібно. Але гангстери стріляли в людей, викидали їх із вікон, душили. За легендою, Аль Капоне спекався одного нещасного засранця за допомогою бейсбольної битки зі свинцевим осердям. Але повести машину через засипаний снігом газон якогось чувака, врізатися на ній у стіну його будинку й потрапити у вітальню?

Може, колумбійці? Арні сказав, що колумбійці навіжені. Але щоб настільки? Я в цьому сумнівався.

Вона блищала у світлі, яке падало з будинку та від зірок, і я не знав: а що, як це зробила вона? І що, як вона дізналася про наші з Лі підозри? А ще гірше — що, коли вона дізналася про наші шури-мури?

— Деннісе, тобі на сходах допомогти? — спитав Арні, і від несподіванки я аж скинувся.

— Ні, сходами я сам спущуся, — відказав я. — От на стежці можеш подати мені руку.

— Нема питань, пацан.

Я зійшов додолу сходинками кухонного ґанку, однією рукою стискаючи поруччя, а в іншій тримаючи милиці. Уже на стежці я сперся на них, зробив кілька кроків, а тоді послизнувся. І вмить тупий біль погримотів угору лівою ногою, тією, що досі була ні до чого не придатна. Однак мене підхопив Арні.

— Дякую, — радіючи, що в голосу є привід тремтіти, сказав я.

— Пусте.

Ми підійшли до машини, і Арні спитав, чи зможу я сісти сам. Залишивши мене, він обійшов Крістіну спереду. А я взявся рукою в рукавичці за ручку, і тут мене накрило безнадійне відчуття страху та відрази. І лише тієї миті, глибоко всередині, там, де живе душа людини, я повірив у все до кінця. Тому що ручка під моїми пальцями здалася живою. Неначе якийсь живий звір, що спав. За відчуттями вона була не з хромованої сталі; Господи Ісусе, на ній неначе шкіра була. Здавалося, варто стиснути її — і я розбуджу звіра, і він люто зареве.

Звіра?

Добре, якого звіра?

Що воно таке? Якийсь іфрит? Звичайна машина, що невідь-чому стала небезпечною смердючою посудиною для демона-підселенця? Дивна маніфестація духу Лебея, який нікуди не пішов після смерті, пекельний дім з привидами, що катався на гумі «Ґуд’єр»[153]. Я не знав цього. Знав тільки, що мені страшно, дуже страшно. І сумнівався, що зможу це витримати.

— Гей, ти в порядку? — спитав Арні. — Зможеш сісти?

— Зможу, — хрипко відповів я і натиснув великим пальцем на кнопку під ручкою. Відчинив дверцята, повернувся спиною до сидіння і дозволив собі впасти на нього, з негнучкою випростаною лівою ногою. Потім узявся за ногу і затягнув її в салон. Вона була як рухомий предмет меблів. У грудях прискорено гупало серце. Я потягнув дверцята на себе й зачинив їх.

Арні повернув ключ, і, оживаючи, загуркотів двигун — так, наче він був теплий, а не холодний, мов камінь. А на мене накинувся той сморід, він линув неначе звідусіль, але найбільше сочився з оббивки сидінь: той хворобливий гнилий сморід розкладу і смерті.

Я не знаю, як вам розповісти про ту поїздку додому, ту тримильну дорогу, яка тривала не більш, ніж десять-дванадцять хвилин, щоб не видатися втікачем з притулку для душевнохворих. Немає способу бути об’єктивним; лише від самих спроб розказати я вкриваюся холодним потом і тремчу від гарячки. Немає способу відокремити реальність від плодів моєї фантазії; немає вододільної лінії між об’єктивним і суб’єктивним, між правдою та галюцинацією нажаханого мозку. Але причиною було зовсім не сп’яніння; якщо ні в чому іншому я вас запевнити не можу, то в цьому можу стовідсотково. Увесь м’який кайф від пива випарувався миттєво. А одразу за ним почався холодний і тверезий тур краєм проклятих.

По-перше, ми повернулися назад у часі.

Якийсь час машину вів зовсім не Арні; то був Лебей, розкладений мертвяк, від якого тхнуло могилою, наполовину скелет, а наполовину — гнила губчаста плоть, позеленілі витравлені ґудзики. З-під його коміра ліниво виповзало, звиваючись, хробаччя. Я чув тихе дзижчання й спершу подумав, що закоротило підсвітку панелі. Та тільки згодом до мене почало доходити, що то могли дзижчати мухи, що відкладали яйця в його плоті. Надворі, звісно, була зима, але…

Подеколи здавалося, що в машині, крім нас, присутні ще й інші люди. Одного разу я глянув у дзеркало заднього вигляду й побачив воскове опудало жінки, що витріщалося на мене яскравими блискучими очима трофея. Волосся в неї було укладене зачіскою «паж» у стилі 1950-х. Щоки мали люто нафарбований вигляд, і я згадав, що від отруєння чадним газом виникає ілюзія життя й розрум’яненості. Трохи пізніше я знову підняв погляд на дзеркало і побачив на задньому сидінні маленьку дівчинку, з почорнілим від задушення лицем. Її очі вилазили з орбіт, наче в опудала, яке стискала чиясь жорстока рука. Я міцно заплющив очі, а коли розплющив, то в дзеркалі відображувалися Бадді Реппертон і Річі Трелоні. На губах, підборідді, шиї та сорочці Бадді запеклася кіркою кров. Річі був підсмаженою тушею — але очі в нього були живі й свідомі.

Дуже повільно Бадді простягнув руку, чорну, обгорілу. У ній він тримав пляшку «Техаської викрутки».

Я знову заплющив очі. А вже по тому більше не дивився в дзеркало заднього вигляду.

Пам’ятаю, по радіо грав рок-н-рол: Діон і Белмонти, Ерні Кей-Доу, «Роял Тінз», Боббі Райделл («О, Боббі, о… це так стильно… нас тішить, що ти ходиш у школу свінгу…»)

Пригадую, що деякий час із дзеркала заднього вигляду звисали червоні гральні кості з пінополістиролу, потім недовго — дитячі черевички, а потім усе зникло.

А найбільше мені врізалося в пам’ять, що всі ці речі, як і сморід розкладу плоті та цвілої оббивки, були тільки в моїй уяві — що вони лише міражі, які переслідують свідомість опіофага.

Я був у такому стані, наче сильно обдовбався і намагався вести раціональну розмову з тверезою людиною. Тому що ми з Арні справді розмовляли; це я пам’ятаю, але про що говорили — геть забув. Я говорив нормальним голосом. Я відповідав. І ті десять чи дванадцять хвилин неначе розтяглися на багато годин.

Я вам сказав, що об’єктивно судити про ту поїздку неможливо; якщо й існував логічний ланцюжок подій, то зараз його для мене втрачено, він заблокований. Та поїздка крізь холодну чорну ніч справді нагадувала подорож бульваром через усе пекло. Я не пам’ятаю всього, що тоді трапилося, але в пам’яті затрималося більше, ніж я б хотів. Ми виїхали задом з доріжки й занурилися в навіжений світ кімнати страху, де всі потвори були живими й реальними.

Я сказав, що ми повернулися назад у часі, але чи справді було так? Нас оточували вулиці того Лібертівілля, яким він є нині, але вони більше скидалися на тонкий шар плівки — неначе Лібертівілль кінця 1970-х нанесли на харчовий целофан і наклали на час, який чомусь був реальнішим за теперішнє. І я відчував, як той час простягає мертві холодні руки, прагнучи зловити нас і затягти до себе навіки. Арні зупинявся на перехрестях, коли ми мали право проїжджати; на інших, де світлофори горіли червоним, він спокійно вів Крістіну вперед, навіть не пригальмовуючи. На Мейн-стрит я побачив ювелірну крамницю Шіпстада й театр «Стренд» — їх знесли ще 1972-го, щоб звільнити місце для нового Торгового банку Пенсильванії. Уздовж вулиці стояли припарковані авто — громадилися купками то тут, то там перед закладами, де святкували Новий рік, і всі, схоже, зійшли з конвеєра до 1960-х років… чи навіть до 1958-го. Довгі «б’юїки» з ілюмінаторами. Універсал «десото-фаєрлайт» із синьою вставкою, схожою на знак «галочки», що тяглася вздовж усього борту. «Додж-ленсер» 1957-го року випуску, 4-дверний, з жорстким знімним верхом. «Форди-ферлейни» з їхніми прикметними задніми фарами, схожими на великі двокрапки, покладені набік. «Понтіаки» зі ще не розділеною решіткою. «Ремблери», «пакарди», декілька «студебекерів» з гострими носами-кулями, а ще — один фантастичний новий «едсел».