Ось що робив Каннінґем після того, як усі йшли по домівках. Такою була його нічна робота. Кататися на звалищі, снуючи собі шлях туди й назад між автомотлоху, змигуючи непевно фарами в поїдених іржею очницях.

А ще був одометр «плімута». Він відмотував назад. Каннінґем показав йому це з хитренькою усмішечкою. Він крутився назад з надзвичайно великою швидкістю. Арні сказав Віллу, що, за його спостереженнями, одометр відмотував п’ять миль на кожну подолану машиною милю. Вілла це відверто вразило. Він чув про підкручування одометрів у бізнесі з уживаними тачками, та й сам чимало з ними похімічив свого часу (поряд із набиванням трансмісій тирсою, щоб заглушити їхні передсмерті стогони, і засипанням коробок вівсянки в смертельно хворі радіатори, щоб тимчасово спинити протікання), але він ніколи не бачив, щоб одометр крутився назад сам по собі. Йому здавалося, що це неможливо. Але Арні лише всміхнувся дивною усмішечкою й назвав це глюком.

«Так, то глюк, еге ж, — подумав Вілл. — Охрініти який глюк».

Дві думки ліниво клацнули одна об одну й покотилися в протилежних напрямках.

Яка ж вона лялечка, скажіть? Він її так поремонтував, це якась магія.

Вілл не вірив у Санта-Клауса чи зубну фею, але не відкидав можливості, що на світі існує чимало дивного й непоясненного. Людина з практичним розумом визнавала це й за нагоди використовувала. Один друг Вілла, який жив у Лос-Анджелесі, стверджував, що перед великим землетрусом 1967-го бачив привид своєї дружини, і у Вілла не було жодної причини сумніватися в його словах (хоча якби друг мав з цього якийсь зиск, він би йому нітрохи не повірив). Інший друг, Квент Янґермен, сказав, що бачив свого давно померлого батька, який стояв у ногах його лікарняного ліжка після того, як Квент, сталевар, пережив страшне падіння з четвертого поверху будинку, який споруджували на Вуд-стрит.

Такі історії Вілл час від часу чув усе своє життя, як, поза сумнівом, і більшість людей. І, мабуть, як більшість мислячих людей, відкладав їх у відкриту папку, ані вірячи, ані не вірячи, якщо оповідач історії не був явним психом. Він відкладав їх у відкриту папку, бо ніхто не знав, звідки люди приходять, коли народжуються, і ніхто не знав, куди вони йдуть після смерті, і жодні священики унітарних церков і утверджені у вірі прославляльники Ісуса, і Папи, і саєнтологи світу не змогли б переконати Вілла в протилежному. Якщо деякі люди схибнулися на цій темі, то це далеко не означало, що вони щось знають. Він клав таке у ту відкриту папку, бо з ним ніколи не відбувалося нічого по-справжньому непоясненного.

Крім, мабуть, того, що відбувалося зараз.

Листопад. Реппертон і його добрі друзяки в гівно розбили машину Каннінґема в аеропорту. Коли її привозять на евакуаторі, вона виглядає так, наче її всю обісрав Зелений велетень[124]. Дарнелл дивиться на неї й думає: «Вона вже ніколи не бігатиме. Це кінець; вона більше ні фута не проїде». Наприкінці місяця на Дж-Ф-К-драйв гине малий Велч.

Грудень. До них приходить рознюхувати детектив із поліції штату. Джанкінс. Одного дня він приходить рознюхувати й розмовляє з Каннінґемом; а потім приходить рознюхувати того дня, коли Каннінґема нема в гаражі, і хоче взнати, чому малий бреше про те, якої шкоди завдали його «плімуту» Реппертон і його гівняна команда (до якої входив і покійний та ніким не оплакуваний Пітер «Канючі» Велч). «Чому ви розмовляєте зі мною? — запитує в нього Дарнелл, свистячи й кашляючи в хмарі сигарного диму. — З ним говоріть, це його сраний “плімут”, не мій. Я тут просто гаражем керую, щоб роботяги могли ремонтувати свої машини й добувати хліб для своїх рідних».

Джанкінс терпляче слухає цю балаканину. Він знає, що Вілл Дарнелл займається не тільки своїм гаражем-автомайстернею та звалищем старих авто, що в нього дохріна інших занять, але Дарнелл знає, що він знає, тож усе окей.

Джанкінс підкурює сигарету й каже:

«Я розмовляю з вами, бо з хлопцем я вже говорив, він не признається. Мені здавалося, що він от-от щось скаже; було відчуття, ніби він чогось до позеленіння боїться. Та потім він закрився й ні чорта мені не сказав».

«Якщо думаєте, що то Арні переїхав Велча, так і скажіть», — каже Джанкінс.

«Не думаю, — відповідає Джанкінс. — Його батьки кажуть, що він удома спав, та й не схоже на те, що вони брешуть, аби його прикрити. Але Велч був серед тих, хто знищував його машину, ми в цьому переконані, і я впевнений, що він бреше про важкість пошкоджень, та я не знаю чому, і це мене бісить».

«Шкода», — відказує Дарнелл без крихти співчуття.

«Містере Дарнелл, то наскільки важкими були пошкодження? — запитує Джанкінс. — Розкажіть мені ви».

І Дарнелл бреше, вперше й востаннє за час розмови з Джанкінсом: «Та я особливо й не помітив».

Але насправді він помітив, ще й як, і розуміє, чому Арні про це бреше, намагається применшити, і цей коп теж би зрозумів, якби не було так очевидно, що він не бачить у себе під носом. Каннінґем бреше тому, що пошкодження були страхітливими, пошкодження були набагато гіршими, ніж цей штатський нишпорка може собі уявити; ті відморозки не просто потрощили той 58-й «плімут», вони його прикінчили. Каннінґем бреше тому, що ніхто не бачив, щоб він особливо щось робив увесь той тиждень після того, як евакуатор притягнув Крістіну назад у двадцятий бокс, але машина тепер була практично як новенька — навіть краща, ніж раніше.

Каннінґем збрехав копу тому, що це було неймовірно.

— Неймовірно, — сказав Вілл уголос і допив каву. Подивився на телефон, простягнув до нього руку, але потім прибрав. Йому треба було зробити дзвінок, але, можливо, краще було спершу додумати свою думку — розкласти все по поличках.

Сам він був єдиним (крім Каннінґема), хто міг оцінити неймовірність усього, що відбувалося: повну й цілковиту регенерацію машини. Джиммі був слабкий на голову, а інші чоловіки приходили та йшли, то була не постійна клієнтура. І все ж дехто відзначав, що Каннінґем попрацював просто фантастично; багато з тих хлопців, які ремонтували свої залізяки на колесах протягом того листопадового тижня, вимовили слово «неймовірно», і в декількох був при цьому стривожений вигляд. Джонні Помбертон, який купував і продавав уживані вантажівки, намагався привести в робочий стан стару чортопхайку, яку він купив того тижня. Джонні знав машини й вантажівки краще за будь-кого в Лібертівіллі, а може, навіть і в усій Пенсильванії. Він чесно й прямцем сказав Віллові, що він у це не вірить. «Це якесь вуду», — сказав Джонні Помбертон і розсміявся, без гумору, невесело. Вілл просто сидів, вдаючи чемну зацікавленість, і за секунду-дві старий похитав головою й пішов собі.

Сидячи у своєму кабінеті й споглядаючи гараж, що поринув у моторошну мовчанку на ці кілька тижнів затишшя перед Різдвом, Вілл подумав (і вже не вперше), що більшість людей вірять усьому, що відбувається просто перед їхніми очима. У дуже реальному розумінні не існувало нічого надприродного, нічого аномального; що траплялося, те траплялося, та й край.

Джиммі Сайкс: Якась магія.

Джанкінс: Він бреше, але хай мені грець, якщо я знаю причину.

Вілл відчинив шухляду письмового стола, втискаючи пузо, і знайшов свій нотатник за 1978 рік. Прогортавши його, відшукав запис своїм карлючним почерком: «Каннінґем. Шаховий турнір. Філлі Шератон 11–13 груд.».

Він набрав номер довідкової, отримав номер готелю й зробив дзвінок. Та не надто здивувався, коли серце пришвидшило свій біг, поки лунали гудки й адміністратор готелю підняв слухавку.

Якась магія.

— Алло, готель «Філадельфія-Шератон».

— Алло, — мовив Вілл. — У вас там шаховий турнір проходить, зда…

— Північних штатів, так, сер, — перебив адміністратор. Судячи з голосу, спритний і нестерпно молодий.

— Я з Лібертівілля дзвоню, що в Пенсильванії, — сказав Вілл. — У вас там поселився учень ЛСШ, якого звуть Арні Каннінґем. Він із тих дітлахів, що в турнірі участь беруть. Я б хотів з ним поговорити, якщо він є.