Він зняв обгортку й фольгу з пластинки жуйки, склав її навпіл у роті, скатав у кульку обгортку і з точною акуратністю викинув у пакет для сміття, що звисав з Крістіниної попільнички. «Прямо малому недоноску в сраку», — пробурмотів він і вишкірився. Посмішка та була жорстка й непоступлива. Його очі неспокійно бігали з боку в бік, недовірливо оглядаючи світ, сповнений схибнутих водіїв, тупих пішоходів і всезагального ідіотизму.

Арні безцільно катався Лібертівіллем, і його думки крутилися по цьому злегка параноїдальному й гіркотно-втішному колу. З радіо лився потік золотих старих хітів, і того дня всі вони, здавалося, були інструменталками — «Бунтівник», «Дикі вихідні», «Телстар», джунглева «Підлітковий удар» Сенді Нельсона і «Гуркіт» Лінка Рея[129], найкласніша з-поміж них усіх. Спина нила, але стерпно. Ненадовго засніжило сильніше, бо напливла темно-сіра хмара снігу. Він увімкнув передні фари, і майже одразу снігопад ущух і хмари розійшлися, пропускаючи крізь свої ґрати далеке й холодно-прекрасне зимове сонце пізнього пообіддя.

Він катався.

А коли випірнув зі своїх думок (тепер про те, що Бадді Реппертона спіткав цілком очікуваний кінець), то шоковано усвідомив, що вже майже чверть на шосту — і темно. Ліворуч показалася піцерія Джино, у темряві мерехтіли зелені неонові листочки конюшини. Арні зупинився біля тротуару й вийшов. Та вже пішов через дорогу, коли зрозумів, що ключі залишилися в запалюванні Крістіни.

Він нахилився, щоб їх витягти… і раптом у ніздрі вдарив важкий дух, той запах, про який йому казала Лі, запах, існування якого він заперечував.

Тепер він був — неначе з’явився, коли він полишив машину: густий, гнилий, м’ясний сморід, від якого засльозилися очі й стислося горло. Він вихопив ключі й подивився на Крістіну з відчуттям, що наближалося до жаху.

Арні, був запах. Жахливий, гнилий сморід. Ти розумієш, про що я говорю.

Ні. Ані найменшої гадки не маю. Тобі ввижається.

Проте якщо ввижалося їй, то ввижалося і йому.

Арні круто розвернувся й припустив через дорогу до Джино так, неначе за ним гнався сам диявол.

Уже всередині він замовив піцу, якої насправді не хотів, обміняв кілька четвертаків на десятицентовики й зачинився в телефонній будці біля музичного автомата. Той саме бухкав якоюсь сучасною пісенькою, якої Арні дотепер не чув.

Спершу він зателефонував додому. Відповів батько, дивним безбарвним тоном — Арні ще ніколи не чув у нього такого голосу, і його тривога тільки посилилася. Батько говорив як містер Слоусон. Пообіддя й вечір того четверга поволі забарвлювалися в багрянисті відтінки нічного жахіття. За скляними стінами будки сновидно пропливали чиїсь обличчя, схожі на надувні кульки без ниток, яким хтось домалював нашвидкуруч обличчя — Господь потрудився «Магічним маркером».

«Гівнярі, — подумав він без жодного видимого зв’язку. — Гівнярі всі вони».

— Привіт, тату, — непевно промовив він. — Слухай, я тут… трохи втратив лік часу, вибач.

— Та нічого, — відказав Майкл. Його голос нагадував дзижчання, і Арні відчув, що неспокій потроху переростає в переляк. — Де ти, в гаражі?

— Ні… е-е, у Джино. Піцерія Джино. Тату, ти як? У тебе дивний голос.

— Я в порядку, — мовив Майкл. — Щойно викинув твою вечерю в смітник, твоя мати знову плаче нагорі, а ти піцу їси. Я в порядку. То як, Арні, насолоджуєшся поїздкою на машині?

Арні напружив горло, але звідти не вирвалося ні звуку.

— Тату, — зрештою вичавив із себе він. — По-моєму, це не дуже справедливо.

— По-моєму, мене більше не цікавить, що по-твоєму справедливо, а що по-твоєму несправедливо, — сказав Майкл. — Спочатку твою поведінку ще так-сяк можна було виправдати. Але за останній місяць чи десь так ти перетворився на людину, якої я зовсім не розумію, і відбувається щось таке, що я ще менше розумію. Твоя мати теж цього не розуміє, але відчуває, і їй це завдає величезного болю. Я знаю, що частково вона сама накликала на себе цей біль, але я сумніваюся, що від цього легше.

— Тату, я просто не помітив, як проминув час! — закричав Арні. — Перестань робити з мухи слона!

— Ти безцільно катався на машині?

— Так, але…

— Я помітив, що це зазвичай стається саме тоді, — сказав Майкл. — Ти ночувати прийдеш?

— Так, рано, — сказав Арні й облизнув губи. — Я просто хочу заскочити в гараж, треба взяти деяку інформацію, про яку мене просив Вілл, поки я був у Філадельфії.

— Це мене теж не надто цікавить, даруй, — озвався Майкл. Голос у нього досі був увічливий, від нього віяло холодом і відстороненістю.

— А, — дуже тихо мовив Арні. Йому стало дуже страшно, він ледве не тремтів.

— Арні?

— Що? — майже прошепотів Арні.

— Що все-таки відбувається?

— Я не розумію, про що ти.

— Я тебе прошу. Той детектив приходив до мене в офіс. До Реджини теж навідувався. Дуже її засмутив. Думаю, він ненавмисне, але…

— І що йому цього разу? — розлючено спитав Арні. — Цьому уйобку, що він знов хоче? Та я…

— Ти що?

— Нічого, — він проковтнув, здавалося, кавалок пилу. — Що йому було треба цього разу?

— Реппертон, — відповів батько. — Реппертон і ті двоє інших хлопців. А ти думав, що? Геополітична ситуація в Бразилії?

— Реппертон потрапив в аварію, — сказав Арні. — Заради Бога, чому він приходив розпитувати вас із мамою про аварію?

— Не знаю, — Майкл Каннінґем помовчав. — А ти знаєш?

— Звідки? — прокричав Арні. — Я був у Філадельфії, як я міг щось про це знати? Я грав у шахи, а не в… не в… не в щось інше, — насилу закінчив він.

— Ще раз питаю. Арні, щось відбувається?

Він згадав той запах: густий гнилий сморід. Лі задихалася, вгороджуючи пальці собі в горло, синіючи. Він намагався постукати її по спині, бо так робили, коли хтось вдавиться, прийом Гаймліха ще не було винайдено, і крім того, так усе мало закінчитися, тільки не в його машині… на узбіччі… в його обіймах…

Він заплющив очі, і весь світ неначе похилився й нудотно закружляв.

— Арні?

— Нічого не відбувається, — процідив він крізь щільно зімкнуті зуби, не розплющуючи очей. — Нічого, крім того, що купа народу хоче витрусити з мене душу, бо я нарешті знайшов щось для себе і все сам зробив.

— Гаразд, — мовив його батько, і той його безбарвний голос знову налякав Арні, бо нагадав містера Слоусона. — Якщо ти схочеш про це поговорити, знай, що я поряд. Я завжди був поряд, хоча, може, я не завжди давав це чітко зрозуміти. Арні, обов’язково поцілуй маму, коли прийдеш.

— Ага, добре. Слухай, Май…

Клац.

Він стояв у будці, тупо слухаючи звук повної порожнечі. Батька від’єднало. У трубці навіть гудка не було, бо то була дурнувата срана… телефонна будка.

Він засунув руку в кишеню й розклав свій дріб’язок на металевій поличці, де його легко було роздивитися. Узяв десятицентовик, мало не впустив, та нарешті зумів проштовхнути в проріз. Його нудило, було жарко. Він почувався так, ніби від нього відмовилися.

З пам’яті він набрав номер Лі.

Місіс Кебот, узявши трубку, одразу ж упізнала його голос. Її приємний й доволі сексуальний по телефону голос («підійди-до-мене-зачарований-незнайомцю») одразу ж пожорсткішав. «Ти, Арні, мав свій останній шанс, — наче промовляв той голос, — і проциндрив його».

— Вона не хоче з тобою говорити й не хоче тебе бачити, — сказала мати.

— Місіс Кебот, будь ласка, можна мені просто…

— Я думаю, ти й без того достатньо зробив, — холодно відказала місіс Кебот. — Вона того вечора прийшла додому в сльозах, і відтоді плаче. У неї були якісь… проблеми, пов’язані з тобою, останнього разу, коли ви ходили на побачення, і я молюся тільки, щоб це не було те, про що я думаю. Я…

Арні відчув, як у нього всередині пухиряться бульбашки істеричного сміху. Лі мало не вдавилася на смерть гамбургером, а її мати переживає, що Арні намагався її зґвалтувати.

— Місіс Кебот, мені потрібно з нею поговорити.

— Навряд.