Він намагався придумати щось інше, якийсь інакший спосіб обійти дракона біля воріт. Сам собі він трохи нагадував комівояжера, який продає щітки «Фуллер» і всіляко намагається проникнути в дім, щоб поговорити з хазяйкою. Але язик не слухався. Хріновий би з нього вийшов продавець. Зараз знову мало пролунати те жорстке клацання, а після нього — рівна тиша.

А тоді він почув, як трубка телефону переходить з рук у руки. Місіс Кебот палко запротестувала, Лі сказала щось у відповідь, він не розібрав, що саме, бо слова долинали приглушено. А тоді голос Лі промовив:

— Арні?

— Привіт, — сказав він. — Лі, я просто хотів подзвонити й сказати, як я шкодую про те, що…

— Так, — перебила Лі, — я знаю, що ти шкодуєш, і приймаю твої вибачення, Арні. Але я не буду… я не можу більше з тобою зустрічатися. Якщо все не зміниться.

— Попроси про щось легше, — прошепотів він.

— Це все, що я… — її голос порізкішав, трохи віддалився від телефону. — Мам, будь ласка, перестань наді мною нависати! — Її мати проказала щось роздратовано, повисла пауза, а потім знову озвався тихий голос Лі. — Це все, що я можу сказати, Арні. Я знаю, що це звучить як маячня, але я досі вважаю, що тієї ночі твоя машина намагалася мене вбити. Я не знаю, як таке взагалі могло бути, але хоч як я намагаюся це все осмислити розумом, однаково бачу, що саме так усе й було. Я знаю, що так і було. Вона тебе полонила, так?

— Лі, вибач, але це, блядь, просто тупо. Це машина! По буквах назвати зможеш? М-А-Ш-И-Н-А, машина! Нема нічого…

— Так, — сказала вона, вже голосом, у якому бриніли сльози. — Вона тебе полонила, тримає, і я думаю, що ніхто не зможе тебе звільнити з цього полону, крім тебе самого.

Раптом у спині ожив і запульсував біль, розпросторюючи хвилями хворобливу радіацію, яка неначе відлунювала й посилювалася в голові.

— Хіба це не правда, Арні?

Відповідати він не став — не зміг.

— Позбудься її, — попросила Лі. — Будь ласка. Я читала про того хлопця, Реппертона, у сьогоднішній газеті, і…

— А це тут взагалі до чого? — прохрипів Арні. І вдруге: — То була аварія.

— Я не знаю, що то було. Може, і не хочу знати. Але переживаю я вже тепер не за нас з тобою. А за тебе, Арні. Я боюся за тебе. Тобі краще… ні, ти повинен її позбутися.

Арні прошепотів:

— Лі, просто скажи, що не кинеш мене. Добре?

Вона вже дуже близько підійшла до межі сліз — чи й плакала насправді.

— Арні, пообіцяй мені. Ти повинен мені пообіцяти, а потім повинен будеш виконати. Потім ми… ми побачимо. Пообіцяй, що ти спекаєшся тієї машини. Це все, чого я від тебе хочу, більше нічого.

Він заплющив очі й уявив, як Лі йде пішки додому зі школи. А за квартал звідти, на холостому ходу при хіднику, стоїть Крістіна. І чигає на неї.

Він широко розплющив очі, немов побачив у темній кімнаті злого духа.

— Я не можу, — сказав він.

— Тоді нам більше нема про що говорити, правда?

— Є! Так, є. Нам…

— Ні. Бувай, Арні. Побачимося в школі.

— Лі, чекай!

Клац. І мертва рівна тиша.

Арні огорнула хвиля майже тотальної люті. Його пронизав раптовий нездоланний імпульс розмахувати чорною телефонною трубкою довкола голови, як аргентинськими болас[130], і трощити скло цієї проклятої камери тортур у вигляді телефонної будки. Вони його покинули, усі вони. Щури повтікали з корабля, що тоне.

Ти повинен бути готовим допомогти собі сам, перш ніж допоможе хтось інший.

До сраки цю херню! Вони щури, які повтікали з корабля, що тоне. Ні один з них, від того гівняра Слоусона з його товстелезними окулярами в роговій оправі та його дивними очима-яйцями до його гнилого сраного старого такого в пизду загнаного що як він ще досі не дав тій пизді на якій женився бритву хай би хер йому вже відрізала до тієї дешевої суки в її багатійському будиночку яка ноги не розсунула мабуть менстри були і тому вона вдавилася тим гадським гамбургером і тих гівнярів з їхніми навороченими гадськими тачками й багажниками повними ключок для гольфу ті гадські офіцери я б їх перегнув на цьому-таки токарному верстаті я б пограв з ними в гольф я б найшов дірку в яку заганяти ті білі кульки сракою клянусь але коли я звідси виберусь ніхто не вказуватиме мені що робити усе буде по-моєму по-моєму моєму моєму моєму моєму моєму МОЄМУ…

Арні отямився — рвучко, раптово, перелякано і з широко розплющеними очима. Він важко дихав. Що з ним сталося? Він мовби ненадовго став кимось іншим, людиною, що плюється знавіснілою ненавистю до людства загалом…

Але не просто якоюсь людиною. То був Лебей.

Ні! Це зовсім не правда!

Голос Лі: Хіба це не правда, Арні?

У його втомленому спантеличеному мозку зродилося щось дуже подібне до видіння. Йому причувся голос священика: «Арнольде, чи береш ти цю жінку, щоб була твоєю люблячою…»

Але то була не церква; то був майданчик для вживаних авто з яскравими різнобарвними прапорцями, що тріпотіли на сильному вітрі. Тут стояли, розставлені рядами, складані стільці. То був майданчик біля гаража Дарнелла, і сам Вілл стояв поряд з ним, на місці для дружби. Але жодної дівчини поруч не було. Поруч стояла Крістіна, виблискуючи на весняному сонці, і навіть її білобокі покришки, здавалося, сяяли.

Голос його батька: Щось відбувається?

Голос священика: Хто віддає цю жінку цьому чоловікові?

З розкладного стільчика здійнявся Роланд Д. Лебей — немов ніс скелетоподібного корабля-привида з Аїду. Він шкірився, і Арні вперше помітив товариство Лебея: навколо нього розсілися Бадді Реппертон, Річі Трелоні, Канючі Велч. Річі Трелоні був чорний і обвуглений, майже без волосся, бо воно згоріло. Кров, що цебеніла підборіддям Бадді Реппертона перед смертю, закаляла йому сорочку, скидаючись на бридотне блювотиння. Але найгіршим був Канючі Велч; Канючі Велч був роздертий, немов мішок з білизною. Вони посміхалися. Усі вони посміхалися.

«Я, — прохарчав Роланд Д. Лебей. У вищирі-посмішці зі смердючого провалля рота висолопився назовні слизький від цвинтарної цвілі язик. — Я віддаю, у нього й квитанція є, як доказ. Вона вся його. Ця сука — виновий туз… і вона вся його».

До свідомості Арні дійшло, що він стогне в телефонній будці, притискаючи слухавку до грудей. З надлюдським зусиллям він вирвався із заціпеніння — того видива, хоч би чим воно насправді було — і опанував себе.

Цього разу, коли він простягнув руку до дріб’язку на поличці, половину скинув на підлогу. Вкинув десять центів у проріз і гарячково перекидав сторінки телефонного довідника, поки не знайшов номер лікарні. Денніс. Денніс на місці, він завжди його підтримував. Денніс від нього не відвернеться. Денніс допоможе.

Відгукнулася дівчина на коммутаторі, й Арні сказав:

— Палату двісті сорок, будь ласка.

Їх з’єднали. Телефон задзвонив. Він дзвонив… і дзвонив… і дзвонив. Коли вже він ладен був повісити трубку, різкий жіночий голос промовив:

— Другий поверх, крило С, з ким ви хочете зв’язатися?

— Ґілдер, — сказав Арні. — Денніс Ґілдер.

— Містер Ґілдер зараз на фізіотерапії, — відповів жіночий голос. — Ви зможете з ним поговорити о восьмій.

Арні думав сказати їй, що це важливо — дуже важливо — але раптом його охопило нездоланне бажання забратися з телефонної будки. Клаустрофобія рукою велетня штовхала його в груди. Він чув запах власного поту. Кислий, їдкий.

— Сер?

— Так, добре, я передзвоню, — сказав Арні, розірвав зв’язок і ледь не кулею вилетів з будки, залишивши монетний дріб’язок, розсипаний на полиці й на підлозі. Декілька людей зацікавлено озирнулися, щоб глянути на нього, та потім знову стали їсти.

— Піца готова, — сказав чоловік за прилавком.

Арні підвів погляд на годинник, що висів на стіні, і побачив, що в будці провів майже двадцять хвилин. Його обличчя рясно вкривав піт. Під пахвами наче джунглі були. Ноги тремтіли — здавалося, м’язи стегон от-от не витримають і кинуть його на підлогу.

Він розплатився за піцу, ледве не впустивши гаманця, коли вкладав досередини три долари решти.