Він зміряв Арні поглядом.
— Також, Арні, ми знайшли сліди червоної фарби в шкірі Канючі Велча. Ти уявляєш? У самій шкірі. Ти знаєш, як сильно машина повинна вдарити людину, щоб тій у шкіру впечаталася фарба?
— Доведеться вам іти рахувати червоні машини, — холодно відказав Арні. — Перш ніж дістанетеся Бейсін-драйв, нарахуєте двадцять, це я вам гарантую.
— Ще б пак, — кивнув Джанкінс. — Але ми відправили зразки до лабораторії ФБР у Вашингтоні, де зберігаються взірці всіх відтінків фарби, яку використовують у Детройті. І сьогодні прийшли результати. Є ідеї, якими вони були? Вгадати не хочеш?
Серце Арні глухо гупало в грудях; у скроні віддавало теж.
— Оскільки ви тут, то, гадаю, то був «осінньо-червоний». Колір Крістіни.
— Ляльку К’юпі[133] цьому хлопцю. — Джанкінс прикурив сигарету і крізь димок дивився на Арні. Удавати з себе гумориста він облишив; тепер його погляд був твердим, немов камінь.
Перебільшено-роздратовано Арні ляснув себе обома руками по голові.
— «Осінньо-червоний», супер. Крістіна вкрита фарбою вручну, але з п’ятдесят дев’ятого по шістдесят третій випускали «форди», фарбовані в «осінньо-червоний», і «тандерберди», і «шевроле» цього відтінку з шістдесят другого по шістдесят четвертий, а в середині п’ятдесятих і «ремблери» деякий час були «осінньо-червоними». Я над своїм п’ятдесят восьмим ось уже півроку труджуся, посібники читаю; над старою машиною не попрацюєш без посібника, бо запореш усе ще до початку. «Осінньо-червоний» був популярним кольором. Я це точно знаю, — він упритул, не кліпаючи, подивився на Джанкінса, — та й ви самі знаєте. Чи не так?
Джанкінс не відповів, тільки й далі дивився тим своїм прямим кам’яним поглядом, що дуже нервував. Арні ще ніколи в житті не бачив, щоб на когось так дивилися, однак він зрозумів, що то за погляд. Та й будь-хто на його місці розібрався б. В очах Джанкінса стояла сильна, відверта й неприкрита підозра. І Арні стало страшно. Кілька місяців тому — та навіть кілька тижнів тому — нічого іншого, крім переляку, він би, напевно, і не відчув. Але тепер його це ще й збісило.
— Ви просто-таки підбираєтеся. Але що у вас на мене є, чорт забирай, містере Джанкінс? Чого ви на мій зад напираєте?
Засміявшись, Джанкінс рушив описувати велике напівколо. У гаражі було цілковито порожньо, тільки вони вдвох, та ще Вілл у конторі — той якраз прикінчив сендвіч і злизував оливкову олію з пальців, уважно до них двох придивляючись.
— Що в мене на тебе є? — перепитав детектив. — Як тобі «вбивство першого ступеня», Арні? Звучить? Бодай трохи пробирає?
Арні знерухомів.
— Але не хвилюйся, — вів далі Джанкінс, не перестаючи крокувати. — Страшної сцени у виконанні крутого копа не буде. Не буде лячних погроз забрати у відділок… тільки в цьому випадку відділок був би в Гаррісбурзі. Ніякого зачитування прав. Для нашого героя, Арнольда Каннінґема, поки що все безхмарно.
— Я не розумію анічогісінько з того, що ви…
— Ти… розумієш… БАГАТО! — проревів до нього Джанкінс. Він спинився біля жовтого гіганта — остова вантажівки, ще однієї чортопхайки, над якою трудився Джонні Помбертон. Очі незмигно дивилися на Арні. — Троє хлопців, які глумилися над твоєю машиною, мертві. На обох місцях злочину знайдено сліди «осінньо-червоної» фарби, і це навело нас на думку, що транспортний засіб, яким користувався злочинець в обох випадках, був принаймні частково «осінньо-червоним». І оба-на! Виявляється, що машина, яку розтрощили ці хлопчаки, здебільшого «осінньо-червона». А ти тут стоїш, підштовхуєш пальцем окуляри до перенісся й розказуєш мені, як ти не розумієш, про що я говорю.
— Коли це сталось, я був у Філадельфії, — тихо промовив Арні. — Невже ви не розумієте? Зовсім не розумієте?
— Малий, — ударом нігтя Джанкінс викинув недопалок цигарки, — цей момент якраз і найгірший. Цей момент дуже нехороший, він буквально смердить.
— Я б хотів, щоб ви забралися звідси чи заарештували мене, чи ще щось. Бо мені треба відмітитися й починати роботу.
— Поки що, — сказав Джанкінс, — це все, що в мене є. Першого разу, коли було вбито Велча, ти нібито був удома, в ліжку.
— Дуже слабо, я розумію. Повірте, якби я знав, що на мене звалиться вся ця купа лайна, то найняв би хворого друга, щоб коло мене посидів.
— О ні, це якраз непогано, — заперечив Джанкінс. — Твої батьки не мали причин сумніватися у твоїй розповіді. Я це бачив, коли з ними розмовляв. Алібі — справжні алібі — зазвичай мають у собі більше дірок, ніж костюм від Армії спасіння. Нервуватись я починаю тоді, коли вони більше схожі на обладунок.
— Святий стрибучий Ісусе! — мало не заверещав Арні. — То було шахове збіговисько, вашу матір! Я вже чотири роки в клубі шахістів!
— Від сьогодні вже ні, — зазначив Джанкінс, і Арні знову похолов. Джанкінс кивнув. — Ага, я розмовляв з куратором клубу, Гербертом Слоусоном. Він каже, що перші три роки ти не пропускав жодних зборів, кілька разів навіть приходив з легким грипом. Ти був його зірковим гравцем. А цього року тебе як підмінили…
— Мені треба було ремонтувати машину… і дівчина з’явилася…
— Він сказав, що перші три турніри ти пропустив, і дуже здивувався, побачивши твоє ім’я в документах до з’їзду Північних штатів. За його словами, ти давно втратив до клубу весь інтерес.
— Я вам пояснював…
— Так. Зайнятий був. Машини й дівчата, те, що робить зайнятими більшість хлопців. Але цікавість до шахів у тебе раптом розгорілася знову — рівно настільки, щоб з’їздити у Філлі. А після цього ти покинув клуб. Мені це здається дуже дивним.
— Не бачу нічого дивного, — але голос Арні звучав віддалено, він майже губився в ревінні прибою, що бушував у вухах.
— Брехня. Усе виглядає так, наче ти знав, що наближається, і убезпечив себе стопроцентним алібі.
Ревіння в голові набуло виразного звучання хвиль, що рівномірно розбиваються об берег, і кожен наплив супроводжувався тупим ударом болю. У нього починався головний біль — чому це чудовисько з чіпкими карими очима ніяк не піде геть? Усе це неправда, усе до останнього слова. Нічого він не сплановував, ні алібі, ні ще чогось. Він був так само здивований, як і всі, коли прочитав у газеті про все, що сталося. Звичайно, був. Нічого дивного не відбувалося, хіба що в цього психа в голові параноя росла, і
(як ти пошкодив спину, Арні? і, до речі, ти бачиш щось зелене? бачиш?)
він заплющив, і на мить світ наче зірвався з орбіти, і він побачив те зелене вишкірене вигниле обличчя, що пливло перед ним і казало: «Заводь її. Розпалюй пічку, і помоторуємо. А поки будем кататись, дістанемо гівнярів, які нищили нашу машинку. Закатаєм в асфальт малих членоногих, що скажеш, малий? Улупимо по цих суках так, шоб трупоріз у міській лікарні щипцями витягував з їхніх тулубів шматки фарби. Як тобі? Найди по радіо якийсь дувоп[134] і покатаймося. Ну ж…»
Арні потягнувся руками назад, за спину, торкнувся Крістіни — її твердої прохолодної поверхні, що повертала впевненість, — і все знову стало на свої місця. Він розплющив очі.
— Насправді є ще один момент, — озвався Джанкінс, — і він дуже суб’єктивний. У звіті про таке не напишеш. Арні, ти змінився з минулого разу. Жорсткішим став чи що. Таке враження, що на двадцять років постарів.
Арні розсміявся й з полегкістю почув, що звук цього сміху вийшов цілком природним.
— Містере Джанкінс, у вас вилетіла клепка.
Але Джанкінс не розсміявся разом з ним.
— Угу. Я й сам знаю. Уся ця історія клепок не тримає, така божевільна. За десять років, що служу детективом і розслідую справи, такого ще не бачив. Востаннє, коли ми розмовляли, мені здалося, ніби я, Арні, можу достукатися до тебе. Я відчував, що ти… не знаю. Розгублений, нещасливий, тикаєшся-микаєшся, виходу шукаєш. Та тепер я цього зовсім не відчуваю. Таке враження, що зараз я говорю з іншою людиною. Не надто приємною.