— Усе, розмову скінчено, — відрізав Арні й пішов у бік контори.

— Я хочу знати, що сталося! — гукнув йому навздогін Джанкінс. — І я це з’ясую. Можеш мені повірити.

— Будьте такі ласкаві, не приходьте сюди більше, — відповів Арні. — Ви ненормальний.

Зайшовши в контору, він зачинив за собою двері й помітив, що його руки зовсім не тремтять. У кімнаті витав спертий дух сигар, оливкової олії та часнику. Без жодних слів Арні перетнув кімнату, став перед Віллом, дістав зі стійки свою картку обліку часу й пробив: ка-бац. А потім визирнув у скляне вікно й побачив, що Джанкінс так і стоїть, дивиться на Крістіну. Вілл мовчав. Арні чув, як працює шумний двигун здорованевого дихання. Так минуло кілька хвилин, і Джанкінс пішов.

— Коп, — мовив Вілл і лунко тривало відригнув. Наче бензопилка задзижчала.

— Ага.

— Реппертон?

— Ага. Він думає, я до цього причетний.

— Хоч ти був у Філлі?

Арні тільки головою скрушно похитав.

— Здається, йому на це взагалі начхати.

«Розумний тоді коп, — подумав Вілл. — Знає, що факти — підстава, і чуйка підказує йому, що відбувається щось іще більш нехороше, тому зайшов далі, ніж добралися б більшість копів, але він і за мільйон років може не докопатися до правди». Він згадав порожню машину, що, наче химерна механічна іграшка, сама заїхала у двадцятий бокс. Порожнє гніздо запалювання провернулося до позначки СТАРТ, двигун ревнув, немов попереджувально загарчав, та потім стих.

І згадуючи все це, Вілл не наважився поглянути Арні в обличчя, попри те, що власний досвід у повсякденному ошуканстві в нього був чи не пожиттєвий.

— Я не хочу відправляти тебе в Олбені, якщо за тобою хвостом лазять копи.

— Мені байдуже, відправите ви мене в Олбені чи ні, але за лягавих не хвилюйтеся. Він єдиний коп, якого я бачив, до того ж божевільний. Його не цікавить нічого, крім двох випадків наїзду.

Вілл усе-таки зустрівся з ним поглядом: очі Арні сірі й відсторонені, Віллові — збляклі безбарвні, з тьмяно-жовтими рогівками; то були очі старезного кота, який випустив кишки тисячі мишей.

— Його цікавиш ти, — сказав він. — Краще відправлю Джиммі.

— Вам подобається, як водить Джиммі, правда ж?

Вілл дивився на Арні кілька секунд, та й зітхнув.

— Добре, — сказав він. — Для мене сьогодні є робота чи як?

— У сорок дев’ятому стоїть «б’юїк» сімдесят сьомого. Навантаж стартер. Перевір соленоїд. Якщо в порядку, його теж навантаж.

Арні кивнув і вийшов. Задумливий погляд Вілла провів його спину, що віддалялася, і повернувся до Крістіни. Йому не варто посилати його в Олбені в ці вихідні, він знав це. Малий так само знав, але вперто гнув свою лінію. Сказав, що поїде, і, їй-богу, збирався їхати. І якщо станеться щось, малий дасть бій. Вілл був у цьому впевнений. Були часи, коли він такого б не сказав, але ті часи залишилися позаду.

Він усе чув по інтеркому.

Джанкінс мав рацію.

Малий став жорсткішим.

Вілл знову дивився на 58-й малого. Арні поведе «крайслер» Вілла в Нью-Йорк. Поки його не буде, Вілл спостерігатиме за Крістіною. Він спостерігатиме за Крістіною і побачить, що станеться.

Наступного дня по обіді Рудольф Джанкінс і Рік Мерсер із відділу розслідувань поліції штату Пенсильванія сиділи в понурому кабінетику з облущеними стінами й пили каву. За вікном з неба сіялася депресивна суміш снігу та сльоти.

— Я переконаний, що це має бути в цей вікенд, — сказав Джанкінс. — Той «крайслер» за останні вісім місяців катався через кожні чотири чи п’ять тижнів.

— Ти просто зрозумій: обшук у Дарнелла і той ґедзь, який тебе кусає стосовно того малого, — дві різні речі.

— Для мене це одне, — відповів Джанкінс. — Хлопець щось знає. Якщо його як слід налякати, я можу дізнатися, що саме.

— Думаєш, у нього був спільник? Який на його машині вбивав тих хлопців, поки той був на шаховому турнірі?

Джанкінс похитав головою.

— Ні, трясця. У малого тільки один хороший друг, та й той у лікарні лежить. Я не знаю, що я думаю, крім того, що машина була до цього причетна… і він був причетний теж.

Джанкінс поставив паперовий стаканчик на стіл і вказав пальцем на чоловіка, що сидів навпроти.

— Коли ми прикриємо той гадючник, я хочу, щоб шестеро експертів прочесали її від краю до краю, зсередини назовні. Я хочу, щоб її підняли на підйомник, щоб пошукали на предмет вм’ятин, перефарбування… і слідів крові. Ось що я, Ріку, справді хочу. Лише одну краплину крові.

— Тобі не дуже подобається той хлопець, правда? — спитав Рік.

Джанкінс тихо і спантеличено розсміявся.

— Ти знаєш, спочатку наче й сподобався. Я відчув до нього симпатію й пожалів. Подумав, може, він прикриває когось іншого, у кого є на нього компромат. Але цього разу він мені здався ну дуже неприємним. — Детектив замислився.

— І машина та не сподобалась. Те, як він торкався її щоразу, коли я думав, що підловив його. Це було моторошнувато.

— Головне, аби ти пам’ятав, що обшукувати я буду Дарнелла, — сказав Рік. — Нікому в Гаррісбурзі нема ні найменшого діла до твого малого.

— Я запам’ятаю, — кивнув Джанкінс. Він знову підняв свою каву й похмуро зиркнув на Ріка. — Бо він засіб для досягнення мети. Я знайду того, хто повбивав тих дітлахів, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю.

— Цього тижня можуть ще не дати «добро», — зауважив Рік.

Але дали.

У суботу вранці, 16 грудня, двоє копів у цивільному з відділу кримінальних правопорушень поліції штату Пенсильванія сиділи в кабіні чотирирічного пікапа «датсан» і спостерігали, як чорний «крайслер» Вілла Дарнелла викочує з великих дверей на вулицю. З неба падала мжичка; для сльоти було не досить холодно. То був один із тих заволочених туманом днів, коли годі розібрати, де закінчуються низько навислі хмари й починається справжній туман. «Крайслер» за правилами увімкнув габаритні вогні. Арні Каннінґем був обережним водієм.

Один зі «штатських» підніс до рота рацію й заговорив у неї.

— Об’єкт виїхав у машині Дарнелла. Будьте напоготові.

Вони рушили слідом на «крайслером» до траси І-76. Коли побачили, що Арні з’їхав пандусом, який вів на схід і біля якого був знак Гаррісбурга, то повернули на західний з’їзд, у бік Огайо, і відзвітували. Вони з’їдуть з І-76 через найближчий виїзд і повернуться на свій спостережний пост біля гаража Дарнелла.

— Добре, — озвався в рації голос Джанкінса, — зготуймо омлет.

За двадцять хвилин, коли Арні вже котив на схід на спокійних і дозволених законом 50-ти милях, троє копів з усіма дозвільними документами на руках постукали в двері будинку Вільяма Апшо, котрий жив у вельми престижному районі Свіклі. Апшо відчинив у банному халаті. За спиною в нього квакали мультики з ранкового суботнього ТБ.

— Коханий, хто там? — погукала його дружина з кухні.

Апшо подивився на документи, які виявилися судовими ордерами, і йому стало недобре. В одному ордері йшлося про те, що всю податкову документацію, пов’язану з Віллом Дарнеллом (фізичною особою) та Віллом Дарнеллом (підприємцем) має бути вилучено. На цих паперах стояли підписи генерального прокурора та судді Верховного суду штату Пенсильванія.

— Любий, то хто ж там? — перепитала дружина, і одне з його дітей вийшло подивитися — з величезними здивованими очима.

Апшо спробував заговорити, але з горла вирвався лише хрип. Почалося. Він бачив це у своїх снах, і це нарешті почалося. Будинок у Свіклі не вберіг його; жінка, яку він тримав на безпечній відстані в Кінг-ов-Прусії[135], не вберегла його; почалося — він прочитав це на гладеньких обличчях цих копів у їхніх готових костюмах «Андерсон Літтл». Що найгірше — один з агентів був федералом. «Алкоголь, тютюн і зброя». Він сяйнув другим посвідченням, де було зазначено, що він агент якоїсь федеральної оперативної групи з протидії розповсюдженню наркотиків.