Труп Роланда Д. Лебея простягнув до Бадді Реппертона розкладені руки й вишкірився.

Бадді закричав. Бадді завив. І раптом закляк, склавши губи літерою «О» повного й остаточного кінця, випнувши їх так, наче хотів поцілувати страховисько, що спотикливо брело до нього. Його руки вхопилися за лівий бік парки, дряпали її, чіплялись за неї понад серцем, бо його врешті простромив гострий уламок ребра. Він повалився на спину, ногами прооравши борозни в снігу, і фінальний видих вирвався назовні з ослаблого рота довгим білим струменем… неначе автомобільного вихлопу.

Почвара, яку він побачив угорі замету, блимнула й щезла. Слідів після неї не лишилося.

На дальньому боці двигун Крістіни переможно заревів під супровід вихлопів, і луна розійшлася нахмуреними й укритими снігом узвишшями Сквонтик-Гіллз, а потім повернулася.

На далекому краю озера Сквонтик, за якихось непевних десять миль, молодий чоловік, що вибрався покататися на лижах по перетятій місцевості у світлі зірок, почув цей звук і раптом спинився, стискаючи в руках лижні палиці й насторожено скинувши голову.

Ураз шкіра на спині в нього взялася сиротами, неначе по його могилі щойно промарширував гусак, і хоча він розумів, що то лише машина десь аж на протилежному березі (у безвітряні зимові ночі звук розлягався навкруги на великі віддалі), першим йому спало на думку те, що десь прокинувся доісторичний звір (величезний вовк чи, може, саблезубий тигр) і вистежив свою жертву, притиснувши її до землі.

Звук не повторився, і лижник подибав собі далі.

Того вечора, коли Бадді Реппертон та його друзі здибалися у Квонтик-Гіллз із Крістіною, Вілл Дарнелл засидівся в гаражі довше, ніж до півночі. Того дня його емфізема розійшлася не на жарт. Коли було аж так погано, він боявся лягати, попри те, що взагалі любив поспати, як той ведмідь у барлозі.

Лікар сказав йому, що задихнутися уві сні для нього дуже малоймовірно, але з наближенням старості емфізема все щільніше стискала йому легені, і він дедалі більше цього страшився. Те, що його страх ірраціональний, нічого не міняло, анітрохи. І хоч до церкви будь-якої конфесії його нога не ступала з дванадцяти років — сорок дев’ять років тому! — він відчував нездорову цікавість до обставин, які склалися два з половиною місяці тому довкола смерті Папи Івана Павла І. Папа помер у ліжку, і знайшли його вже вранці. Мабуть, уже задубів. Саме цей момент невідступно переслідував Вілла. Мабуть, уже задубів.

Він заїхав у гараж о пів на десяту на своєму «крайслері-імперіалі» 1966 року, останньому авто, яким він планував володіти в житті. Приблизно в той самий час Бадді Реппертон помітив проблиски-близнюки далеких фар у дзеркалі заднього огляду.

Статки Вілла сягали понад два мільйони доларів, але гроші більше не давали йому великої втіхи, утім, як і раніше. Гроші вже навіть не здавалися повністю реальними. Ніщо не здавалося, крім емфіземи. Ця була відразливо справжньою, і Вілл радо відволікався на все, що дозволяло бодай ненадовго перестати про неї думати.

Проблема Арні Каннінґема — ось що відвертало його думки від емфіземи. Він підозрював, що саме через це й дозволив Каннінґему ошиватися в гаражі тоді, коли найсильніша чуйка кричала йому виставити малого з гаража, він чомусь небезпечний. З Каннінґемом і його відновленим плімутом ‘58-го року щось було не так. Відбувалося щось дуже дивне.

Того вечора малого не було; він з усім своїм шаховим клубом ЛСШ на три дні поїхав у Філадельфію, на осінній турнір північних штатів. Каннінґем з цього поглузував; він узагалі круто змінився й більше не був тим прищуватим підлітком з великими круглими очима, на якого наїхав був Бадді Реппертон, підлітком, якого Вілл одразу ж (хоч і помилково) записав у плаксії-слабаки, та ще й у латентні педики на додачу.

По-перше, він став цинічним.

Учора вдень він сказав Віллу в конторі, коли вони курили сигари (хлопець тепер їх теж полюбляв; чи в курсі про це його батьки, Вілл сумнівався), що він прогуляв уже стільки засідань шахового клубу, що за статутом його вже мали б виперти з організації. Слоусону, куратору-консультанту, було про це відомо, але він волів закривати на це очі, доки не відбудеться Турнір північних штатів.

— Я прогуляв більше зборів, ніж будь-хто, але я й граю краще, ніж будь-хто, і цей гівняр знає… — скривившись, Арні на мить узявся обома руками за поперек.

— Тобі б до лікаря сходити, хай подивиться, — зауважив Вілл.

Арні йому підморгнув, зненацька видавшись значно старшим за свій вік, що наближався до вісімнадцяти років.

— Мені, щоб розтягнути хребет, не треба нічого, крім доброго християнського йобу.

— То ти їдеш у Філадельфію? — Вілл був розчарований, попри те, що в Каннінґема назбиралося відгулів; це означало, що він на кілька ночей має поставити за головного Джиммі Сайкса, а Джиммі був такий тупий, що своєї сраки від морозива не відрізнить.

— Аякже. Не відмовлюся ж я від трьох днів яскравих вогнів, — сказав Арні. А побачивши, як скисло обличчя Вілла, широко всміхнувся. — Але ти не переживай. До Різдва залишилося вже зовсім нічого, усі твої постійні клієнти замість свічок запалювання й карбюраторних комплектів купують малечі іграшки. До наступного року тут буде затишшя, ти ж сам знаєш.

То, безперечно, була правда, але Віллу аж ніяк не потрібно було, щоб на це йому вказувала шмарката зелень.

— Поїдеш в Олбені, коли повернешся? — спитав Вілл.

Арні уважно на нього подивився.

— Коли?

— Та в ці вихідні.

— У суботу?

— Так.

— А що за діло?

— Поведеш мій «крайслер» в Олбені, ось що за діло, блядь. У Генрі Бака є чотирнадцять чистих уживаних тачок, яких йому кортить позбутися. Він каже, що вони чисті. Ти поїдеш на них подивишся. Я дам тобі банківський чек. Якщо вони нормальні, бери. А як підозрілі, то скажи йому, хай пиздує нахер зі своїми тачками.

— А з собою що я повезу?

Вілл подивився на нього довгим пильним поглядом.

— Очкуєш, Каннінґем?

— Ні. — Арні розчавив сигару наполовину недокуреною. І глянув на Вілла, наче захищаючись. — Мабуть, просто відчуваю, що з кожним разом халепа більшає. Кокс?

— Я скажу, хай Джиммі їде, — відрізав Вілл.

— Просто скажи, що це буде.

— Двісті пачок «Вінстона».

— Гаразд.

— Точно? Отак просто?

Арні розсміявся.

— Буде мені перепочинок від шахів.

Вілл припаркував «крайслер» у боксі, найближчому до контори, тому, на якому було фарбою написано «МІСТЕР ДАРНЕЛЛ. НЕ БЛОКУВАТИ!» Він вибрався з-за керма, грюкнув дверцятами, відсапуючись, силкуючись набрати повітря. Емфізема й так сиділа на його грудях, а цього вечора наче з собою ще й брата привела. Ні, він не лягатиме, і похрін, що там той козел-лікарчук сказав.

Джиммі Сайкс апатично водив туди-сюди великою мітлою. Джиммі був високий і довготелесий, двадцятип’ятирічний. Легка розумова відсталість робила його з вигляду молодшим років так на вісім. Волосся він почав зачісувати за модою п’ятдесятих, щоб бути схожим на Каннінґема, якого Джиммі ледь не боготворив. Окрім тихого вшшт-вшшт, з яким щетина мітли чиркала об поплямований мастилом бетон, у гаражі було тихо. І порожньо.

— А в нас тут сьогодні народу стіки, шо не проштовхнутися, га, Джиммі? — просипів Вілл.

Джиммі розглянувся навколо.

— Ні, сер, містере Дарнелл, тут нікого не було після того, як містер Гетч забрав свій «фейрлейн», а то було півгодини тому.

— Та жартую, — сказав Вілл, шкодуючи, що нема Каннінґема. Розмовляти з Джиммі було неможливо, він усе сприймав абсолютно буквально. Та все одно він, мабуть, покличе його на чашку кави, у яку хлюпне трохи «Курвуазьє» для смаку. Утрьох будуть. Він, Джиммі й емфізема. Або, оскільки емфізема того вечора притягла з собою брата, можна сказати, що вчотирьох. — А як ти дивишся на…