Арпад на пагорбах не дивиться в майбутнє, не роздумує над угорською долею, він із задоволенням спостерігає за звірством, яке вершать його воїни. Робить те, що вміє найкраще — править, завойовує, вбиває. Він спец у своїй справі. Арпад не думає про те, що заснує тут угорську державу. Ця низовина, на яку він вийшов, — це всього лише зупинка на його розбійницькій дорозі. Не виключено, що Арпадові тут подобається, але ж він усе-таки кочівник, як і його сім об’єднаних племен. Отже, Арпад мусить іти вперед, здобувати і перемагати.
З міфом про сімох вождів вирішив розправитися режисер Ґабор Геренді. Його історична комедія «Модьор Вандор» стала найбільшою кіноподією 2004 року. Сама комедія — досить прісна, а тому нудна і не дуже забавна, але вона принаймні пробує висміяти угорську міфологію. Ось семеро вождів — Алмош, Ельод, Онд, Конд, Тош, Губо, Тюгютюм. Вони в страшному похміллі прокидаються після кумисової п’янки і помічають, що залишилися самі, без своїх племен. Вожді вирушають у пошуки і протягом усього фільму плентаються Панонією, шукаючи кількасот тисяч угорців, з якими мали звершити «зайняття вітчизни». На шляху вони зустрічають слов’ян, монголів і навіть вікінгів, тільки от своїх ніде не видно. Семеро вождів із фільму Геренді — це не семеро бравих ковбоїв чи семеро самураїв, це всього лиш семеро добродушних ідіотів, що впиваються кумисом, співають і танцюють, наче хлопці з бойсбенду. Щоправда, один з них, Ельод, час від часу вирізає з дерева славетні винаходи угорців: вітамін С, сірники, кубик-рубик. Інші вожді, абсолютно тупоголові, не можуть збагнути, яка може бути користь із цих предметів. Фільм Геренді — це короткий курс історії Угорщини, бо члени азіатського бойсбенду мандрують із одного століття в інше і є свідками найважливіших подій в історії країни, котру самі й заснували. Вожді зустрічають на своєму шляху короля Матея Корвіна, Довжу Дьордя, що веде своїх селян-повстанців проти армії вельмож, пізніше зустрічають куруців Ракоці, що воюють проти Габсбургів. Куруци вибухають сміхом, дізнавшись, що угорцями правлять аж семеро вождів, вони ж твердо знають, що в них є тільки один вождь — Ракоці. Вожді зустрічають гітлерівців і совєтів, грають навіть у футбол із англійцями і виграють з рахунком 11:2, але хитрим англійцям вдається виторгувати трохи меншу поразку, а саме — 6:3, тобто той славетний рахунок з 1953 року[67]. Вожді й далі не можуть знайти угорців, яких мали сюди привести. Хтозна, може, угорці — це міф? Може, їх тут ніколи і не було? Може, вони завернули своїх коней і повернулися до себе в Азію?
В Овпустасері, окрім панорами Фесті, є також руїни з римських часів та халупи з ХІХ століття, де жили пекарі і селяни, що вирощували перець та цибулю. В Овпустасері є вітряний млин і великі новозбудовані дерев’яні юрти, у яких можна проглянути історію цих земель від часу динозаврів до наших днів. Є тут також Номад парк (парк кочівників) з полотняними юртами та іподромом, на якому ентузіасти в шкіряних кафтанах і копицеподібних шапках влаштовують кінські скачки та стріляння з лука.
Трохи на узбіччі, між іподромом і панорамою Фесті стоїть невелика, зате найцікавіша будівля на весь Овпустасер. Це пам’ятник, присвячений угорським збройним змаганням від часу Зайняття вітчизни до кінця Другої світової війни. Чотири великі металеві мечі зносяться ввись, закріплені в чотирьох затиснутих кам’яних кулаках, а поміж ними видніється напис «Pro Patria». Сам пам’ятник за своїм універсалізмом — доволі банальний і міг би стояти в будь-якій іншій країні, на честь будь-якої іншої Патрії. Проте найцікавіше те, що там довкола. Пам’ятник оточують несиметрично розставлені кам’яні плити, на котрих вигравіровано дати і місця угорських битв: виграних і програних, в обороні і в нападі — але завжди героїчних, завжди ведених «pro Patria».
Список битв розпочинається від 899 року (битва під Брентою, плюндрування Ломбардії), і зразу за нею йде 926 рік (битва під Санкт-Ґаллен, пограбування Апеннінського півострова) і 955 рік (ганебна поразка під Ауґсбурґом). Тут не вистачає поразки, понесеної від короля Генріха І під Мерсебурґом у 933 році, але не годиться бути дріб’язковим — із самих тільки угорських нападів на Західну Європу можна було б вискладати кілька кам’яних хребтів. Цікаво тільки, за яку вітчизну боролися угорські завойовники в Х столітті? В ім’я якої Патрії жорстокі вершники вбивали і забирали в полон європейців, за яку Патрію повісили під Ауґсбургом Бульчу і Легеля? Навіщо вся Європа молилася: «Від жорстоких угорців помилуй нас, Господи», якщо вони просто боролися за свою вітчизну? І тільки тому, що після битви під Ауґсбургом вони вже були не в змозі далі роз’їжджати Європою своїми кіньми, їм довелося влаштувати собі цю Патрію в Наддунайській улоговині.
На інших каменях увіковічені поразки, завдані мусульманами під Варною, Могачем, Нікополісом, і перемога під Нандорфейгерваром, звитяжна оборона Еґера, Юосеґа і Сіґетвара в XVI столітті, битви з часів повстань Ракоці, війни 1848—1849 років, весь незаперечний геройський пантеон угорського збройного чину. Цікавіше стає біля каменя, присвяченого Другій світовій війні. Сорокові роки представлені тут війнами на східному фронті: під Уманню (1941 р.), Воронежем (1943 р.), Обертином (1944 р.) — скрізь, де стікала кров’ю 2-га армія гонведів. Цей період закінчується обороною Будина від росіян у 1945 році, коли після втрати Пешта солдати Перехрещених стріл ще майже місяць оборонялися на пагорбах правобережної частини столиці. Отож цей пам’ятник поставлений певною мірою на прославу угорського фашизму, пам’ятник, у якому зрівняли Угорщину Кошута з Угорщиною Салоші, нілашистів[68] з угорськими повстанцями, які оборонялись у Будині, бо поряд з датою 1945 ставиться 1956 і місце битви: Будапешт. Скоріше за все, для скульптора, що видовбував дати, було природно їх звести до спільного знаменника, бо й одні, і інші боролися проти Червоної армії. Таким чином, убиті росіянами солдати Перехрещених стріл зрівняні в почестях з полеглими повстанцями осені 1956 року.
Я був на місці угорських мук під Могачем. Так, звичайно, я був також у Будапешті і Белґраді. Був і в Еґері, де бачив замок і пам’ятник Іштвану Добову, який так хоробро оборонявся від турків. Але хто б сьогодні міг собі смакувати «Унікум» у Будині і думати про його оборону від росіян за допомогою німців і воїнів Перехрещених стріл навесні 1945 року? Або — куштувати ракію на екскурсії в белградському Калемеґдані і згадувати, як Янош Гуняді дав прикурити пихатим Османам? І хто нині, попиваючи «Еґрі Бікавейро», брався б розмірковувати над героїзмом захисників Еґера, про яких турки пустили поголос, що вони такі хоробрі, бо п’ють бичачу кров?
Хоча Могач забути неможливо.
Мавзолей знаходиться за кільканадцять кілометрів від міста. Треба їхати дорогою номер 56 у напрямку кордону з Хорватією в Удвар і на одному з перехресть звернути направо на Шаторгей. Вже за полудень, і я на під’їзді до міста. Сонце, що невблаганно заходить за обрій, видовжує тіні дерев і монументів на хвалу полеглим. Я входжу на поле, де 29 серпня 1526 року двадцятип’ятитисячне угорське військо стало проти шістдесяти тисяч Сулеймана Пишного і після початкового успіху в перших боях було таки цілковито знищене. Підходить година, коли музеї зачиняються, проте мужчина, який стереже цей парк національного лиха, довідавшись, що я приїхав із Польщі, не тільки дозволяє мені ще ввійти і спокійно роздивитися мавзолей, але навіть не вимагає від мене квитка. «Тут, у братських могилах, покояться також рицарі з Польщі», — щиро радіє сторож і робить широкий жест рукою, хизуючись господарством, яким управляє. У п’яти братських могилах лежить понад п’ятнадцять тисяч скелетів. Отож я самотньо гуляю по полю битви, ходжу по ямах, у яких складено тіла жертв. Після битви їх тут поховала Дороття Каніжаї, пані із замку Шіклош. На фотографіях, вивішених при вході, видно складені в стос скелети. Братські могили обставлені скульптурами авторства чотирьох угорських митців, що зображують короля Людвіка ІІ, який втопився в ріці поблизу, коли тікав після поразки; Сулеймана, який не втопився, бо переміг; постаті вождів і місця смерті невідомих лицарів. На славетній картині Бертолона Сейкеля «Віднайдення останків Людвіка ІІ», що висить у Національній галереї в будинському замку, полеглий король, якого витягли з мулистої ріки, виглядає наче Ісус Христос, знятий із хреста: у ньому краса і гідність. Натомість дерев’яні скульптури з могацького мавзолею схожі на фігурки-мішені в тирі або ляльок з театру. Скелети на фотографіях, як і ті скелети, що під моїми ногами, асоціюються мені із малими пластмасовими кістяками, яких деякі водії вішали собі на дзеркало в салоні.