Ким, цікаво, був її коханець, який і припускати не міг, що буде мати внука, який мешкатиме у Варшаві. Тут можна тільки здогадуватися, і нічого серйозного, крім літературного домислу, тут не придумаєш. От тільки я не уявляю собі, щоб мій предок якось глибше переймався рефлексіями на тему долі центральноєвропейських країн.
Коли по всій Угорщині вивішували чорні жалобні прапори і били у всі дзвони, мій невідомий дідусь того червневого дня 1920 року опинився в ліжку моєї бабусі і обоє дали життя моєму батькові. Отож і я, певним чином, також тріанонський нащадок. Мій батько був справжньою дитиною Малої Угорщини. Натомість його таємничий батько жив ще у Великій Угорщині.
Прадід Бернат працював у Комаромі на залізниці і, як можна здогадуватися, працював там старанно, бо на початку тридцятих років його перевели до самого Будапешта. Він поселився з прабабусею і моїм батьком на вулиці Соболч, неподалік від вокзалу «Нюґаті», тому дідусеві було близько до роботи. Місто Комаром розділили навпіл: між Угорщиною та Чехословаччиною.
Якось ще дитиною батьки взяли мене в поїздку до Комарома. Було це багато років тому, я ходив до початкової школи, і щоб пригадати собі деталі тої поїздки, мусив би добряче нафантазувати. Добре пам’ятаю тільки те, як мій батько ностальгійно прогулювався містом і показував мені якісь будівлі, але спогад цей — наче в тумані, а точніше, у променях лінивого серпневого сонця, які розмивали контури будинків і мою пам’ять. Єдине, що ще пригадую з тієї подорожі, — це смак яєчні з печерицями, якою ми снідали в готелі. Це була найкраща в моєму житті яєчня з печерицями, і то, якщо це не вибрики моєї фантазії. Ну, звичайно, пам’ятаю, як ми переїжджали по мосту кордон між Угорщиною та Чехословаччиною. Тоді мій батько, будучи за кермом нашого синього «Форда Ескорта» (а було це в першій половині сімдесятих років минулого століття), не переставав жаліти за тою великою втратою, за ампутацією частини країни, за тим, що його рідне місто розділено навпіл і ту кращу половинку віддали чужим.
Через багато років, коли я вже сам був за кермом і віз свого батька у чергову ностальгійну подорож до Будапешта, я добре запам’ятав сказане ним: «Це все колись було наше», їхали ми через незалежну вже тоді Словаччину, крутими дорогами десь біля Зволена або Банської Бистриці. Він це сказав радше з меланхолією, аніж зі злістю, бо ж був справжнім угорцем.
У Комаромі панує хаос. На головній вулиці все начебто як за лінійкою. Однак посеред класичної, одноповерхової забудови тут трапляються нові будинки, помальовані в яскраві кольори зі смішними, химерними фасадами, а ще поміж ними виблискують класичні бляшані коробки із сімдесятих та вісімдесятих років. Угорський захід, до речі, що мене свого часу сильно вразило, а зараз видається абсолютно природним, набагато хаотичніший від сходу країни. Дорога між Сомботгеєм і Залаеґерсеґом виглядає, як Польща, тобто ніяк. Ці два міста — це локальні центри західної Угорщини: Сомботгей — адміністративний центр комітату Вош, а Залаеґерсеґ — комітату Золо. І обидва виглядають так, наче б їх і не мало бути — жодної особливості. Угорщину годі собі уявити без міст і сіл Алфьольду, а без Сомботгея і Залаеґерсеґа країна спокійно могла б обійтись. Ні тобі малі, ні тобі великі; населення — шістдесят-вісімдесят тисяч; вони не дуже гарні, але й не огидні; у них нема чим захоплюватися. Звичайний хаос і мішанина епох тут мають в більший вияв, ніж у якихось інших містах країни [так в оригіналі. — Прим. верстальника]. Сомботгей не проти похвалитися своєю історією, здобутками, причому з розмахом, але водночас боїться, щоб занадто не осмішитись. Тому великий тесаний камінь, що передає на малюнку історію Сомботгея з часів Римської імперії, коли це місто називалося Саварія і було столицею однієї з римських провінцій, захований на одному подвір’ї на вулиці Кьосеґі, неподалік від площі Мучеників. Цей пам’ятник імпозантний, але не так просто його побачити в цілій кічуватій фантастичності, бо треба дивитися зблизька — не можна відступити кілька кроків назад, щоб побачити його повністю: за плечима стіна, з правого боку — дерево, а під ногами римських легіонерів просто паркують машини. Сомботгей хоче собою пишатися, але, мабуть, здогадується, що таки немає чим. Найгарніша тут, мабуть, сама назва вулиці Кьосеґі, взята від чудового двадцятитисячного містечка Кьосеґ, що розташоване неподалік. Кьосеґ — це майже взірець спокійної провінційної меланхолії з бароковими декораціями.
У Шопроні назви вулиць уже двомовні: Темплом утцо називається також Кірхґассе, а Фьо тейр — Гауптплятц. Тут уже панує архітектурний лад. У самому центрі — гарне барокове старе місто, яке можна обійти за чверть години. Австрійці приїжджають сюди наїстися, напитися, полікувати зуби, покращити зовнішність у косметичних кабінетах та салонах краси. Якщо Мішкольц — місто ломбардів, то крайнє західне місто Шопрон — місто стоматологів і косметологів. Навіть офіціантки в чайних на площі Сейчені говорять по-німецьки, коли приносять чек: іноземець у Шопроні має бути німецькомовним.
На Фьо тейр знаходиться винарня «Дьовдьґюдюр» — «Цілюща яма», у якій місцеві вершки суспільства лікують свою невиліковну меланхолію провінції за допомогою шопроні кейкфранкоша. Молодь любить гучно посидіти в «Цейзар Пінце» на Оршолйо тейр. Двісті грамів вина там коштують сто п’ятдесят форинтів, тобто стільки ж, скільки пиво в магазині. У «Цезарі» сидять молодші, в «Дьовдьґюдюрі» — старші. Думаю, досягнувши певної алкогольної зрілості, коли клієнти «Цезаря» збагнуть, що занедужали на угорську меланхолію, то тоді переберуться до «Дьовдьґюдюра».
На заході Угорщини навіть турули тратять свій розмах і виглядають скромнішими, зменшеними, стисненими та більш прихованими. Вони не розкривають так широко крил, не тримають у кігтях меча. Турул у Дьорі стоїть на постаменті на задвірках залізничного вокзалу і саме тим вокзалом абсолютно нівелюється. Шопронські турули — маленькі, так що важко їх розгледіти на великому барельєфі, що оздоблює великі ворота при виході зі старої частини міста. Вони стоять по обох боках напису «Народ для Шопрона». Один з них повністю обісраний голубами. А турул, обісраний голубами, — справжня угорська трагедія.
Балатон найгарніший у листопаді, бо тоді його майже не видно. Він зливається з небом у сіре молоко, щезає в імлі і стає більш уявним, аніж реальним. Дорога номер сімдесят один, що тягнеться вздовж його північного берега, абсолютно пустіє, ґастгаузи і голасчарди зачиняються аж до весни, німецькі та австрійські туристи повертаються до своїх гайматів. На дорозі частіше починають зустрічатися трактори, аніж «Ауді», і тільки німецькі написи на кожному будинку творять чудернацький дисонанс. У Кестгеї самотньо стоять паґода «МакДональдзів» і корчми, стилізовані під старовину, із свіжим, рівно підстриженим солом’яним дахом, до якого вмонтовано вже погаслу неонову рекламу «Кока-Коли». Кестгей сильно нагадує мені будівельну виставку на вулиці Балтицькій у Варшаві, де, наприклад, демонструються розбірні будиночки та садові альтанки. Саме так виглядає Кестгей, начебто от-от мають прийти робітники і вміло та швидко розібрати все місто.
Справжнє диво можна побачити в Балатонфюреді. Там біля кільця на виїзді з міста зведено велику копію грецького містечка. Район називається «Ґюрюґ фолу», тобто «Грецьке Село». Воно складається з квадратних білих будиночків з пласкими дахами та синіми віконницями. Такі будиночки кожен бачив на листівках та туристичних буклетах, що рекламують відпочинок у Греції. У листопаді ця точна копія Санторіні[58] вимирає, у будиночках не світиться жодне віконце, не працюють казино і ресторани, хоча великий напис «Nyitvo»[59] і далі приваблює клієнтів. Зараз поруч «Санторіні» проїжджають тільки трактори і невеличкі фургони, нікого нема, хто б говорив по-грецьки або по-німецьки, та й самих угорців катма.