Архітектори «Млина» намагались переплюнути інші прекрасні будівлі середмістя Кечкемейта — величезну сецесійну ратушу і зведений у семигородському стилі великий реформатський колегіум. Звичайно, вони не перевершили їх, але, безперечно, рівень витримали, чи то пак врівноважили центр. Саме так за останні роки «врівноважувались» головні площі Центральної Європи, завалені купами заліза. Ця східноєвропейська сучасна архітектура в соціалістично-попсовій версії залишила по собі бляшані автобусні вокзали, криті ринки з плямами від протікання дощу, поржавілі будинки моди. Ніхто їх не зносить, хоч вони й виглядають, неначе зведені тимчасово. Ці споруди стоять поміж барокових палаців, псевдоготичних костелів, сецесійних давніх будинків. До них добудовуються нинішні торгові центри, такі як «Млин». З часом люди перестануть до них приходити, бо зміняться зацікавлення і потреби або просто все буде купуватися в Інтернеті, де товар можна буде також помацати і понюхати, а одяг — приміряти. Постане проблема: що робити з «Млином», і він буде стояти поруч із бляшаними коробками «вашарчорноків»[53] і «аругазів»[54]. ТЦ «Маммут», як справжнього мамонта, колись розкопають археологи і, хтозна, може, навіть зроблять з нього музей для туристів, подібний до сьогоднішніх римських руїн Аквінкуму, що на північних окраїнах Будапешта. Сьогодні на місці табору римлян там стоїть гіпермаркет «Ашан». Можливо, назва зупинки приміської залізниці ГЕВ[55] колись якраз і буде гордо носити ім’я «Ашан», а не «Аквінкум».

У музеї фотографії я придбав кілька альбомів. Зокрема «Історію угорської фотографії», до того ж польською мовою. Вона така ж, як і англійське, французьке, угорське чи іспанське видання. Книжка відрізняється тільки обкладинкою та ціною, польською мовою — набагато дешевша, бо ніхто тут книжок цією мовою не купує. Читаю пафосну передмову Кароя Кінчеша, який жаліє про те, що жоден з фотографів, які залишилися в Угорщині, не зробив світової кар’єри. Ті, що виїхали — Ондрей Кертейс, Роберт Цопо, Мортін Мункачі, Брассе — стали зірками світової слави, а ті, що не зважились на еміграцію — Йоужеф Пейчі, Рудольф Болоґ — здобули тільки загальноугорську славу. При тому, що аж ніяк не були гіршими. Однак, на думку Кінчеша, мистецьке та інтелектуальне життя в Угорщині — нищівне, бо всі з тих кільканадцяти угорських вчених, що отримали Нобелівську премію, отримували її вже як емігранти. «Що повинен уміти лауреат Нобелівської премії? — цитує відомий анекдот Кінчеш. — У відповідний момент виїхати з Угорщини». Ця книжка побачила світ у 2000 році, за три роки перед тим, як Нобеля отримав Імре Кертейс. Його також сміло можна дописати до цього списку, адже він роками жив у Німеччині, і до отримання премії його слабо знали в Угорщині; до світового визнання він дістався німецькою дорогою. Угорці розраховували на Нобеля для Пейтера Естергазі, може, для Пейтера Надоша, але й Естергазі, і Надош, найвідоміші сучасні угорські письменники, до нагородження Кертейса хоч і перекладалися і видавалися в світі, — проживають в Угорщині.

«Славетні угорці, які проживають за кордоном, досягли результатів світового рівня не тільки в галузі фотографії», — хвалить національні успіхи Кінчеш, наводячи поряд з Нобелівськими фізиками хіміків та лікарів, а також Ласлова Йоужефа Бірова, винахідника кулькової ручки і Чічоліну, легендарну порнозірку, про яку кожен знає, що насправді її звати Ілона Шталер і що вона угорка. Її походження вийшло на світло, коли в 2002 році вона намагалася пройти в угорський парламент. На превеликий жаль, міжнародних успіхів Чічоліни — і то не тільки в галузі порнографії, але також в італійській політиці — виявилось недостатньо і вони не забезпечили їй місця в Національних Зборах. З цього приводу я дуже шкодую, бо волів би радше слухати її промови, ніж сварки депутатів МСП та Фідесу[56]. Угорська політика сьогодні потребує Чічоліни, як ніколи досі. Пані Ілона мала б нагоду ввести до угорського громадського життя рятівну дозу сексу і помирити двох політичних биків, що ведуть між собою безкінечну битву.

На залишки австро-угорської бюрократії я натрапив у туалеті торгово-розважального центру «Сінво Парк» у Мішкольці: я отримав чек за користування послугами туалету. Використання пісуара коштує п’ятдесят форинтів, і тітонька при вході скрупульозно виписує мені чек на підтвердження здійсненої мною оплати. Завдяки цьому теоретично відомо, що ані я не відлив безплатно, ані тітонька при вході не взяла мою оплату собі в кишеню. Порядковий номер мого чека: 0287076, податковий номер фірми, котра видала чек: 21176331-205. Підпис тітоньки, що при вході, на жаль, нерозбірливий. Належний мені екземпляр — зеленого кольору, копія для фірми — білого. Це було найбільш сформалізоване відливання в моєму житті й один з небагатьох чеків, який я залишив собі на пам’ять.

Найпоширенішою вивіскою в Мішкольці є «Залоґгаз»[57]. Якщо б мені довелося робити рекламу для угорської версії промислового міста-гіганта, в якому позакривалися заводи, то я використав би такий слоган: «Мішкольц — місто ломбардів». «Культура будує місто» — це гасло, з яким Мішкольц боровся в конкурсі на Європейську столицю культури 2010. Та все-таки не культура збудувала Мішкольц, а промисловість. І, як колись місто будували заводи, так сьогодні його будують ломбарди. В еволюції розвитку наступним кроком після індустріалізації є розпродаж усього, що має хоча б якусь вартість: годинники і шуби відносяться до ломбардів, а залишки після ери заліза — до пунктів збору металобрухту.

Остаточно Європейською столицею культури 2010 було проголошено Печ, який уже давненько рекламується як місто з середземноморською атмосферою. А значить — не угорською, бо угорськість із середземноморськістю аж ніяк не в парі. За офіційною версією, Печ було вибрано тому, що це місто запропонувало найкращу програму, але більш імовірною видається мотивація, що Печ — це найменш депресивне місто в Угорщині, а звідси читай і найменш угорське.

У 2007 році столицею культури був вибраний Сибін, місто Еміля Чорана. Коли я був у ньому в 2005 році, там ґрунтовно відреставрували площу Ринок. У Сибіні Чорана звідусіль обсідала нудьга, найбільша в його житті; він був найщасливішою людиною, бо понад усе любив нудьгувати. Сибін став гарним містом, відновленим, настільки справжнім, наскільки може бути наново розмальоване місто.

Неподалік Мішкольца, на північний захід, майже під словацьким кордоном, знаходиться місто Овзд. Перші будинки, які впадають у вічі при в’їзді до Овзда, — це чотири одинадцятиповерхові панельки. Вони і є центром тридцятитисячного міста. Але на противагу сусідньому Козінцборціку, окрім багатоповерхівок, тут є також інші будівлі, щось на кшталт давньої сільської структури, з якої збереглися до наших днів тільки окремі вулиці. Вулиця Петефі — неначе дірявий човен із прокаженими, який тягне за собою потопаючий корабель. Ця вулиця, довга й монотонна, веде на пагорб, де раптово закінчується, а могла б іще так тягнутися кілометрами або не існувати взагалі. Типова вулиця угорського села з тісно забудованими будинками, позаду яких — городи. Проте будинки на вулиці Петефі — сірі, майже чорні, а не традиційно кремові чи то пак бежеві; у вікнах немає жодної квітки, а віконниці не фарбувались уже цілі десятиріччя. Якщо за будинками є городи, то, безперечно, нічого на них не росте.

Комуністичний план індустріалізації визначив вулицю Петефі як неперспективну, як зайвий слід проминаючого світу, і саме тому вулиця повинна була стати невидимою, прикритою тінню панельок середмістя, димарів «Овзд Іпорі Парку». Зараз вона також зайва, як і вся решта міста. Весь Овзд виявився зайвим через минуле, яке ніяк не хоче закінчитись і піти, врешті, під землю, де йому місце. Воно й надалі лякає.